Чотири роки день у день я це пам'ятаю. Удосвіта ми їздили по воду до Кам'яного Ока. Видих ставав у повітрі парою, пара миттю перетворювалася на хмарку крижаних крупинок. У старого водовоза були металеві ґудзики — розкіш, якою він пишався, адже у нас рідко робили щось із металу, навіть негодящого, весь метал ішов на зброю. Старий хвалився, що відлив ці ґудзики з монет, які отримав за важку працю, і ніхто не насмілився б йому дорікнути. Якщо я сумлінно працюватиму, колись теж матиму так багато монет, щоб дозволити й собі подібну розкіш. Я ж воліла обійтися без неї: холод помалював метал химерними візерунками, паморозь виступила на ньому, як сіль, як душа, що поволі випаровується з тіла, і я нізащо не хотіла б носити на собі портрет власної смерті.
Стежкою до Кам'яного Ока, не виколовши очей, могли продертися тільки ми на нашому запряженому віслюкові, лише трохи молодшому за старого господаря. Можна було ще кружним шляхом, через пасовисько — там рівніше, але довше, і ще цей вічний наш страх перебування на відкритому місці. Кам'яне Око глибше за все, що я можу уявити. Кажуть, що сягає глибше за коріння хребта, на якому стоїть Змієва Шия. Цілий день іде на те, щоб наповнити водою діжку в людський зріст. Дві години досвітньої дороги до колодязя, дві години додому затемна, а між тим годинами вдвох тягнемо і тягнемо повні відра з холодної утроби землі. Корба вищить так, що аж болять очі. І ще якийсь новий звук додається до її звичної пісні, ніби стугонить і брязкає щось далеке, невидиме. Мені здається, що це виють демони, яких ми потривожили глибоко внизу, але звук не зникає й тоді, коли покидаємо корбу, стираючи кров із долонь, і вона, жалібно вискнувши раз-другий, тривожно замовкає. Мовчить і старий водовоз, тільки дорогою додому закушує губу і спрямовує нашу гарбу через пасовисько. Стугонить долина, вузька, як щілина між пальців, у ній дрижать і міняться вогні. Там стало військо, нарешті озивається старий. Це війна. Так я побачила її вперше.
Ми так довго цього чекали. Уже вранці, з першим світлом, вони були під стінами Змієвої Шиї. Видряпавшись на свій зубець, я бачила під собою їхні лави, а ще далі — шатра, багаття, хижих птахів, що кружляли й пронизливо кричали, перекриваючи людський гамір. Але всі вони були тут і не зайняли видолинку біля Кам'яного Ока. Воно було передумовою опору — отже, ми будемо опиратися. На вітрі гучно ляскали знамена, вогкі від ранкового туману обладунки заломлювали промені, військо пахло гостро і чужо, сяяло і мерехтіло, як згаяний мною ярмарок.
До стіни на перемовини з нашим комендантом виїхав командувач їхнього війська на вороному коні — такий тонкий і світлошкірий, ніби іграшка з кістки, така, яку всі ми мали в дитинстві. Тонка робота. Особливою жаскою розвагою для дітлахів було вгадування, з чиєї кістки вирізьблена іграшка. Тільки так можна було впоратися зі страхом, однаково іншого матеріалу, не особливо потрібного для війни і вільного для виготовлення іграшок, у нас не було. З появою чужинського воєначальника наші чоловіки розреготалися й заходилися лаяти хлопчиська, що явився їм погрожувати. Але замовкли, коли роздивилися. Він не був хлопчиськом, і його тонке тіло бриніло такою ж силою і небезпекою, як тятива, на яку лягає стріла, що за мить прохромить тобі горло. У нього було вогняне волосся, він сяяв смолоскипом серед тутешніх темних голів і так само темних облич, він знав нашу мову, він дивився гордо і розмовляв поважно. Добре розумів, нащо сюди з'явився, і це жахало найбільше: він не добивався права проходу в дальші землі, не збирався накласти данину чи вимагати наших багатств. Йому потрібна була сама Змієва Шия. Прийшов здобути і ключ, і браму, і дорогу до неї. Він говорив нашою мовою. Пропонував жителям міста забратися звідси з миром, з усім своїм скарбом, винести все золото й коштовності — ніхто їх не переслідуватиме. Закидаючи обличчя вгору, дивився, здавалося, просто на мене, завмерлу за своїм зубцем. Білу хустину на його рукаві тріпав сильний вітер. На білих щоках його мінилися ясно-червоні плями, які й з висоти було видно. Я подумала: хворий, і мені запаморочилося так, ніби хвора була я. На його пропозицію наш комендант вилаявся і плюнув зі стіни. Чужинець розвернувся, вдарив коня у боки п'ятами і поскакав до своїх. Отже, війна. Його фігура розітнула краєвид навпіл. Я ледве не вирвала собі нігті, з останніх сил утримуючись на камені.
У старих літописах, присвячених облогам, земля тільки те й робила, що стугоніла від гарматних пострілів і від пожеж. Я мріяла почути цей звук, але він усе не приходив. Командир ворожого війська добре знав свою справу. Змієва Шия існувала давно, а слава її сягнула крайсвіту. Це раніше телепні приходили під її стіни з гарматами. Тепер, вивчені на чужих помилках, воєначальники знали, що стріляти дарма, мури неприступні. У цю кладку вмуровано для міцності стількох мертвих, що їх не здолає жодне військо живих. Значно мудріше — привести багато ситих солдатів, облягти нас, забезпечити шляхи надходження провіанту й спокійно чекати. І цей полководець теж не збирався марно втрачати ядра і людей. Він прийшов виснажувати.
Посеред літа сталося те, чого боялися найбільше: священні колодязі засолилися. Ми мали запаси води та їжі, але вони вичерпувалися. Воду з міського сховища ділили між малими дітьми, жінками й недужими. Дощів не було. На вулицях валялися здохлі коти і пси. Люди пробували пити солону воду з колодязів, але після того, як двоє містян померло від спровокованої нею лихоманки, комендант наклав на це сувору заборону. Кожні руки, що можуть захищати місто, нам конче потрібні, сказав. Крім того, трупи людей, які помирають від лихоманки, а не від звичайного виснаження, не можна буде в разі потреби їсти, сказав теж. Наставав час заговорити про те, що нікому не подобалося. Змієва Шия, як і все на світі, була вразлива, мала своє слабке місце і свою історію поразки. У бібліотеці цей сувій лежав у найдальшому кутку в надії, що його стереблять голодні щури. Проте жоден щур так і не зазіхнув на історію про те, як чужинська орда з пекельною метальною машиною колись пробила мур і увірвалася всередину. Кажуть, що з кісток після тодішньої різанини досі різьблять іграшки для дітей і руків'я для ножів. Але ворога прогнали, мур залатали, лишили тільки малі потаємні дверцятка в ньому. І підземний хід. Він виводив у долину біля Кам'яного Ока. Говорити про це вголос вважалося непристойним, це була дорога боягузів. Проте зараз хтось мусив пройти тим ходом до колодязя і розвідати, чи вдасться роздобути води.
Я так довго і сильно хотіла перестати бути, що не могла проґавити цієї нагоди. Адже мене може засипати землею в тому підземному коридорі, де ніхто десятиліттями не бував, мене може підстрелити ворог. Та й більше нікому йти. Хіба мій старий вчитель пишався відвагою свого вихованця і зголосився піти зі мною. Він сподівався, що нам дадуть коня, тоді ми навантажимо на нашу гарбу дві або й три діжки з водою і повернемось із порятунком для всіх. Ні, сказав комендант. Якого ще коня, а якщо ви його втратите? Ви ж можете і не повернутися. Віслюка теж не можна. Все це м'ясо, воно зараз важить більше за золото. Зрештою, чому двоє чоловіків не можуть впрягтися в гарбу? Це ж легко.
Я знала, що в Змієвій Шиї злочинців колись закопували живцем, але вперше по-справжньому злякалася цього знання, зачепившись головою за коріння рослин, що стирчало зі стелі. Рослини жили нагорі, вони обтрушували землю мені у волосся, а ми були внизу, у темному коридорі, де не випадало розігнутися. Гарба чіплялася за стіни і тягнула нас назад, упряж різала плечі. Але ми квапилися, у нас не було попереду цілого дня, лише коротка літня ніч, якщо взагалі щось у нас було. Тоді я дізналася, що дихання теж витікає з тіла поступово, як вода з посудини, а рештки його засихають на дні — тоді, коли ми в пітьмі пробігли всю дорогу до Кам'яного Ока, не зупиняючись, зі своїм торохкотливим возом за спинами, коли крутили корбу вже не руками, а суцільним голим м'ясивом, коли викочували мокру діжку на воза, коли бігли назад, поглядаючи, чи не світлішає небо. Вода виявилася важчою за життя і значно невідворотнішою за смерть. Усю дорогу я подумки прикликала ворожого стрільця, щоб з'явився і швидко припинив цю муку, але ніхто не з'являвся, і вона тривала. У підземеллі я відчула, що в мене репає шкіра на грудях. Здається, впала. Старий водовоз, який загубив голос ще по дорозі до колодязя, рвонув мені на горлі комір, розчахнув одяг, щоб полегшити дихання, і закляк з відкритим ротом, вхопившись за мої груди. Здається, я намагалася видряпати йому очі. Сліз не було — зневоднення.
Води ми привезли зовсім мало, проте це була надія, шанс, знак, що опір триватиме, адже можна піти і роздобути ще. Нас зустрічали радісними криками, як героїв, обіч дороги щось весело гукав чолов'яга з сусідньої вулиці, тримаючи повіддя нашого віслючка. Звідусіль тягнулися чужі руки, і не було митей жахливіших за ті, коли їм вдавався мимолітний дотик. Назустріч мені кинулася мати з міцними обіймами, я сахнулася і ледве втрималася на ногах. Увечері, лежачи долілиць в пітьмі кімнати, я почула, як вони з батьком розмовляють над своєю мискою сочевиці й повним глеком води: яке ж воно чуже виросло. Воно. Чуже. Виросло. Це теж слова, як хліб, візьми їх і їж.
Кінець ознайомчого фрагменту