Та я те місце знаю.
— Звідки?
— Справжній лицар мусить бути не лише відважний та благородний, але й кмітливий. Я ж тобі казав: головне — це інформація. — Дон спішився, підійшов до кущів і почав тягти з них драбину. Довго тяг, бо драбина була довжелезна. Витяг, почав приставляти до вежі. Довго приставляв, бо довжелезну драбину швидко до вежі-здоровежі не приставиш.
Аж от досягла драбина самісінького віконця.
— Давай, швидше лізь, — кивнув Дон Грайликові.— Бо охорона вже перше з’їла, друге їсть. Скоро за компот візьметься. Не встигнемо — буде непереливки.
Поліз Грайлик угору.
Лізе, а сам думає: "Це добре, що принцеса дівчинка, а не доросла. Що б я з дорослою робив?.. Яка хоч вона? Чи схожа на Співалочку з нашого двора? Добре, якби була схожа. Якщо вже на когось має бути схожа принцеса, то, звичайно ж, на Співалочку. Не на плаксійку ж Лялечку або ябеду Наталочку".
Чим вище лізе Грайлик, тим холодніше йому під серцем. Вниз і не дивиться. Бо як глянеш, то й у голові замакітриться, і руки за щаблі не втримаються.
Високо!
Але Грайлик лізе й лізе вгору.
Аж от і віконце.
Зазирнув Грайлик.
Темно й тихо. Нічого не видно. І не чуть.
— Алльо! Принцесо! Алльо! — покликав Грайлик. У відповідь — ані звуку.
Придивився, вигострив око Грайлик. Бачить, щось у кутку темніє.
"Може, знепритомніла, бідненька. Погано їй стало".
Поліз Грайлик усередину.
Та тільки ступив на кам’яну підлогу, як — гур-гуррр! — загримотіло знадвору і закричав-загаласував хтось унизу.
Обернувся Грайлик, визирнув — а нема драбини і внизу нікого, тільки чуть якийсь галас за рогом.
"Ой! Сторожа повернулася!.. Дон з ними б’ється!.."
Та галас за рогом враз ущух.
Минула ще хвилина-друга… І з-за рогу вийшов дебелий вартовий з довгим списом, на кінці якого був маленький чорний прапорець. Глянув угору, посварився кулаком і вищирився злорадо:
— Ги-ги-ги!..
Серце Грайликове обірвалося і полетіло у холодну прірву.
Глянув у куток, де щось темніло. То лежала купа якогось дрантя. Принцеси у вежі не було.
Грайлика охопив розпач.
"Невже обдурив Дон?! Невже він заодно з усіма тими Хочукалами-Недамкалами?! Чи вони його полонили, перемогли? Так чи так, але я у пастці. Догрався! Дофантазувався!.. То що ж — сидіти тепер у вежі-здоровежі й кукати? Крил собі навіть у казці я не пришию. От уже!.. Хоч бери й повертайся, так нічого й не зробивши лицарського, назад додому, у квартиру в новому мікрорайоні, де мама варить обід, а тато пише дисертацію. Ні! Нащо тоді було й починати. Ні!"
Впертий був хлопець Грайлик.
Але становище в нього зараз кепське.
Сонце зайшло. Наближався вечір.
Уже й того дрантя у кутку не видно. У вежі стало темно, як під ковдрою.
"Що ж це робиться? — думав Грайлик. — Так я ніколи й не стану лицарем, як отут сидітиму. Треба негайно щось придумувати, а то…"
І раптом у віконце знадвору хтось зазирнув — голова кругла, очі світяться.
І зуби у роті світяться. Але не страшно, а прйвітно, усміхнено.
— Добрий вечір! — голос м’який, лагідний.
— Здрастуйте! — сказав Грайлик. Глянув і здригнувся: драбини під вікном так і не було.
— А… а на чому ви стоїте? — спитав здивовано.
— Ні на чому, — весело відповів той. — Просто собі стою та й усе.
— Як це так? — ще більше здивувався Грайлик.
— А отак.
— А… а хто ви?
— Якцетак. Ти ж сказав. Інопланетянин я. З далекої галактики.
— Що?! Не може бути.
— Чому?
— Тому що у середньовіччі інопланетян не могло бути. Тоді ще навіть тролейбусів не було, не те що інопланетян.
— Тролейбусів не було, а інопланетяни були. Тато колись казав. Ти що — забув?.. Про інопланетян навіть у древніх літописах згадки є.
— А-а… Точно, — згадав Грайлик. — Була така розмова. Коли тато у газеті про чергове НЛО прочитав і з мамою сперечався. Мама у ті НЛО не вірила, а тато вірив і доводив, що про інопланетян писав ще давньогрецький історик Геродот,
— А ви мене можете виручити з цієї дурної здоровежі? — спитав Грайлик.
— А чого, ти думаєш, я прилетів? — усміхнувся інопланетянин Якцетак.
— Ну тоді… будь ласка!
— Будь ласка! — Якцетак узяв Грайлика на руки й полетів.
— Отуди! — сказав Грайлик, показуючи на кущі під пагорбом, де вони спішилися з Доном. — Там мій кінь. А як ви все-таки пересуваєтесь?
— Дуже просто. Як усі астронавти. За допомогою ракетних двигунів.
На ньому був скафандр, дуже схожий на середньовічні лицарські лати. Грайлик із заздрістю дивився на нього.
— Ну, а де ж твій кінь? — спитав Якцетак, коли вони плавно приземлилися у кущах.
— А от!
— Так це ж звичайний віник.
— Правильно. Поки я на нього не сів, це звичайний віник. А як сяду…
— Ти диви! Справд'! — вражено розвів руками Якцетак. — У нас на планеті такого нема. Прогрес!.. Недарма ти намірився визволяти принцесу Шах-Шароню.
— А звідки ви знаєте?
— Що б це був за інопланетянин, який не знає таких простих речей. Може, допомогти?
— Ні! Не треба! Що б це був за лицар, який не може сам врятувати принцесу.
— Молодець! Правильно міркуєш. По допомогу треба звертатися лише тоді, як уже безвихідь.
— Ви тільки скажіть мені, якщо ви вже так усе знаєте, де зараз принцеса?
Інопланетянин Якцетак розвів руками й скрушно похитав головою:
— На жаль, не можу цього сказати. Знаю тільки, що у Дражнила-Насміхальського її нема. І Дражнило-Насміхальський дуже гнівається, бо сам не знає, хто перехопив у нього принцесу.
— То що ж робити? — розгубився Грайлик. — Як же я можу її звільнити, коли я не знаю, де вона.
— Раджу тобі спершу знайти твого друга Дона. Він зараз у палаці графа Чужекала-Хочукала. У нього, певно, й довідаєшся. Він людина обізнана. Недаремно казав, що головне — інформація.
— Значить, Дон не в полоні. А де він подівся, як я на вежу-здоровежу заліз? Певне, обдурив мене? А я йому так вірив!
— Сам спитаєш. До замку Чужекала-Хочукала веде ота стежка. Скачи й нікуди не звертай. Ніч буде місячна, зоряна, дорогу не згубиш. На жаль, більше нічим допомогти тобі не зможу. Мушу повертатися на свою планету, бо ресурси енергії вже вичерпуються. Бувай здоровий! Щасливо тобі! — Якцетак підстрибнув, з холош його залізних штанів вирвалося полум’я, він злетів у повітря, почав набирати швидкість і незабаром перетворився на одну з миготливих зірок вечірнього неба.
А Грайлик пришпорив свого коника Віника і поскакав стежкою.
РОЗДІЛ VII
Події у замку графа Чужекала-Хочукала
Брама була така ж залізна, але замків було менше, ніж у Моєкала-Недамкала. І віконце у залізних дверях було більше.
Коли воно відчинилося, Грайлик побачив не лише око, але й ніс охоронця і чорні вуса.
— Хто такий? Що треба? — побачивши Грайлика, око враз перелякано вирячилося, ніс загострився, а вуса настовбурчились.
— Ой! — вилетіло з-під тих вусів, і віконце захлопнулося. І затупотіли, віддаляючись, важкі залізні чоботи.
"Чого це він?" — здивувався Грайлик. Торкнув двері, і раптом вони відчинилися: чи були незамкнені, чи охоронець їх відчинив.
Грайлик розмірковувати не став, зайшов та й усе.
У дворі не було нікого.
І біля входу в замок — теж нікого.
І двері теж відчинені.
Грайлик свого списа — лижну палицю — у руках міцніше стис, двері ногою штовхнув і зайшов рішуче. Будь що буде. Лицарі ніколи не відступають. Сказав же інопланетянин Якцетак, що треба спершу знайти Дона, — значить, треба знайти.
Замок величезний, склепінчасті стелі високо угорі ледве видні.
Усі стіни від підлоги до тих захмарних склепінь всуціль зброєю завішані: мечі, списи, шаблюки, сокири бойові…— чого тільки нема. На кам’яній підлозі у свічниках чудернацьких свічки горять. А з людей не видно нікого.
Грайлик із зали в залу переходить. Порожньо. Безлюдно. Ні душі.
Коли дивиться: біля довжелезного столу, скатертиною до самісінької підлоги накритого, полум’я свіччине коливається. Наче дихає хтось.
Підійшов Грайлик, списом своїм скатертину відхилив — аж там принц Бо-Бо. Очі перелякані, рот роззявлений. І палець до рота притулений — цить, мовляв.
— Що таке? — пошепки питає Грайлик,
— Нічого, — теж пошепки відповідає принц Бо-Бо.
— Що ви тут робите?
— Лежу. Ховаюсь.
— Від кого?
— Кажуть, сатана якийсь біля воріт стукав.
— Та то я.
— Ага. Мабуть, ти.
— То хіба я сатана?
— А хто ж. З вежі-здоровежі ще ніхто не тікав без драбини.
— А-а, — одразу змикитив Грайлик. — Я такий!.. А де Дон?
— У… у буфеті,— і пальцем тиче. — Тільки не кажи, що це я сказав.
Обернувся Грайлик.
Попід стіною здоровенницький дубовий буфет стоїть. Не буфет, а фортеця середньовічна — нагорі різьблені вежки, шпилі, на численних дверцятах звірі… тварини всякі, теж різьблені.
Підійшов Грайлик до буфета. Одні дверцята відчинив — келихи великі з покришками на полицях. Другі відчинив — тарелі здоровенницькі навалом. Відчинив треті — сидить навпочіпки, скоцюрбившись, Дон. Усміхається криво, жалюгідно.
— Що ж ви мене кинули? — докірливо каже йому Грайлик.
— Хто?! Я?! Я кинув?! Та ти що! — бухнув себе Дон кулаком у груди, вилазячи з буфета. — Я… Та я… От пожди. Зараз я тобі доведу. Докази принесу. От почекай тут трошки.
І, залізно гримаючи по кам’яній підлозі, Дон побіг кудись у темряву.
Тим часом принц Бо-Бо виліз з-під столу. Обтрусився, глянув на Грайлика з цікавістю і раптом зашепотів:
— Слухай! Тікай звідси, поки не пізно. Бо… бо… бо пропадеш. Тобі — що? — більше за всіх треба? Я бачу — ніякий ти не сатана. Звичайний хлопчик. Жаль мені тебе, тікай. Бо… бо… — договорити принц не встиг.
З темряви вигулькнула дивовижна постать. В одній руці меч, у другій шаблюка. Під однією пахвою спис довжелезний, під другою бойова сокира. На грудях щит прив’язаний.
На голові шолом з опущеним забралом.
— А хто це без дозволу зайшов до мого замку?! Трам-тарарам!
Грайлик зрозумів, що то граф Чужекало-Хочукало.
— Я! — дзвінко сказав Грайлик. — Я зайшов, бо шукаю принцесу Шах-Шароню, щоб визволити її.
— Ха-ха-ха! — зареготав граф. — А йди-но сюди, зухвалий хлопчисько! Боїшся?
— Ні! Не боюсь! — гордо вигукнув Грайлик і пішов уперед.
"Ну все! Зараз він мене шандарахне мечем. А лат нема…" — ще встиг подумати.
Але сталося інше.
Камінь підлоги, на який ступив Грайлик, раптом висмикнувся у нього з-під ніг, і наш герой полетів у чорне холодне провалля.
РОЗДІЛ VIII
Таємнича незнайомка Лімпампоня
Грайлик лежав у суцільній темряві, приголомшений, ледь живий.
Добре, що хоч не забився, — впав на купу якоїсь гнилої трухлявої соломи.
У вухах все ще лунав глузливий регіт графа.