Колись монастир був ще й фортецею.
— О! Бачиш! — гордо сказав Женя Вітасику.
З кожною хвилиною майбутня дача набирала в їхніх очах дедалі більшої ваги й цінності.
Розділ V
Дві версії капітана Горбатюка
— Реальна конкретність у цій справі у мене була одна — Гугнявий. Той, що дзвонив по телефону і, безперечно, мав безпосередній стосунок до зникнення Лук'яненка.
— Небагато, — сказав капітан Попенко. — Але я боявся, що й такого не буде. Хоч якась маленька ниточка, за яку можна вхопитися.
— Я й ухопився, — кивнув Степан Іванович. — Почав із фірми. На фірмі гугнявих не знайшов. Серед оточення теж. Пішов далі: знайомі Лук'яненка того періоду, коли він займався спортом. Був один гугнявий. Дуже порядний, поважаний чоловік. Вже немолодий. Заслужений майстер спорту. До того ж півроку тому помер. Відпадає. Розшукав інтернат, зв'язався з викладачами, вихователями, які працювали ще тоді, коли там перебував Жора Лук'яненко. Почали згадувати. Згадали. Було у той час в інтернаті навіть двоє гугнявих. Один, із так званою "заячою губою", вчився в одному класі з Жорою, Олег Давиденко. Другий, на три роки старший, — Грицько Яремов. Про Давиденка вони нічого не могли сказати, не знали, як склалася його доля. А от Яремов пішов кривими стежками Колонія, тюрма… Одне слово, став рецидивістом. До речі, у колонію втрапив у той же час, що й Жора Лук'яненко. Власне, він Жору й втравив у цю халепу.
— О! Бачиш.
— Поки що, — розвів руками капітан Горбатюк, — на жаль, нічого не бачу. Бо Яремов, вийшовши рік тому з тюрми, десь завіявся. Ніяких слідів його відшукати не вдалося…
— Але ж версія цілком вірогідна… Жора "зав'язав". "Злодії в законі" таких не люблять. Можуть від нього вимагати якоїсь допомоги, навіть співучасті у кримінальній справі. А за відмову можуть і… Старі дружки інколи знаходять того, кого їм треба, навіть через багато років. Треба шукати Яремова! Треба напасти на його сліди. Якомога швидше.
— Звичайно-звичайно… Правда, можлива ще одна версія…
— Яка? — зацікавився Анатолій Петрович.
— Мені б не хотілося її розробляти. Я не вірю. Чесно тобі кажу Серце моє протестує. Вона мені щиро сподобалася. Справді гарна, по-моєму, дівчина… Але… криміналістика, як ти знаєш, не припускає емоцій, особистих почуттів…
— Ти думаєш… наречена?
— Я нічого не думаю. Але, керуючись формальною логікою, виключати таку можливість не можу. Справа в тому, що за кілька днів до зникнення Жора зробив на її ім'я доручення, щоб вона мала доступ до грошей на його банківських рахунках… Сума там дуже солідна. А Гугнявий грошей не просив. Навіть відмовився, коли вона йому запропонувала. Для карного злочинця, погодься, не дуже характерно. Про Гугнявого Лук'яненко, мабуть, розповідав Ірі. Авжеж, розповідав. Не міг він не розповісти про того, завдяки кому потрапив у колонію. Про дзвоник Гугнявого ми знаємо лише з її слів. А чи був той дзвоник? Вона, між іншим, запевняла, це ще ти її питав, що вона з Жорою не сварилася. А сусіди кажуть, що за три дні до зникнення Жори з його кімнати пізно увечері лунала розмова на вельми підвищених тонах Слів було не розібрати, бо там грала музика, але один із голосів був явно жіночий. Ніяких інших жінок, крім Іри, Жора ніколи до себе не приводив. Про це запевняють усі без винятку сусіди…
— Я цієї версії не приймаю! — гаряче вигукнув Анатолій Петрович.
— Я теж, — зітхнув Степан Іванович. — Душа моя не приймає. Але факти й логіка — річ невблаганна.
— Ти всерйоз вважаєш, що вона могла його вбити?! Зазіхнувши на гроші? Але ж вони збиралися одружуватися! Ті гроші все одно були б її. А в перспективі — ще і ще… Такі женихи на вулиці не валяються.
— Надто вже різні вони люди. І за освітою, і за уподобаннями…
— Жіноче серце — загадкова річ. Навіть для криміналістів. Інтелігентні поетичні дівчата часто закохуються у хуліганів, грубіянів і шибайголів. Особливо зі складними, неблагополучними біографіями. Прихиляються до безбатченків, сиріт… У дівчачому коханні завжди є щось материнське. Це не моє відкриття, це я десь вичитав, не пам'ятаю де…
— Згоден Але інтелігентні поетичні дівчата бувають дуже горді й самолюбні. І коли чоловік ображає їхню гідність, здатні іноді на вчинки неординарні й несподівані.
— Але як це ти собі уявляєш практично? Ти ж її бачив Тендітна, струнка дівчина. Фізично слабенька. І здоровий спортивний хлопець. Колишній боксер. Це ж треба не лише вбити. А й сховати труп. Позбутися речових доказів… Та вона й підняти таку вагу просто неспроможна.
— За формальною логікою це міг зробити її спільник.
— Ти припускаєш… Вона з кимось зустрічалася до Лук'яненка? У тебе є якась інформація?
— За нею упадав студент четвертого курсу історичного. Валерій Заярнюк.
— Що за один?
— Культурист. Отакі біцепси. Статура Аполлон. Коли вона стала нареченою Лук'яненка, він сказав, що вб'є того. Це чуло кілька чоловік.
— А ти цю версію таки проробляв, — із неприхованим сумом сказав капітан Попенко.
— Зовсім випадково, — винувато стенув плечима капітан Горбатюк. — У мене в педагогічному добрий знайомий. Голова профкому. Колись проходив свідком в одній справі. Зустрівся, розговорився…
— Все одно не вірю, — похитав головою капітан Попенко.
— Я теж… Не хотів би… Але факти — вперта річ.
Розділ VI
"Демонтаж" хати. Таємниця бабиного льоху
Хату Надежди Криничної розвалював екскаваторник Андрій Дудка, присадкуватий, невисокий на зріст, із привітною білозубою усмішкою на замурзаному запилюженому обличчі і веселими очима, що лукаво виблискували з-під насунутої на лоба засмальцьованої кепочки.
— Дребедєнь! Ми це за півгодини… Валять не будувать. Дребедєнь!
Він служив колись під Москвою, привіз із армії це російське слівце і повторював його на кожному кроці.
Андрій ловко орудував важелями, і слухняний ківш підчіплював знизу дах і тягнув на себе. І дах сповзав із хати, наче хвацько зсунутий набакир капелюх. І тут же розвалювався на трухляві крокви, гнилі дошки з неохайними шматками руберойду, що вкривав колись дах. Потім ківш підчіплював стіни, і вони валилися, здіймаючи куряву, із глухим стогоном. Здавалося, хата не хотіла вмирати, опиралася, ремствувала, протестувала. Але те тривало недовго.
Справді, через якихось півгодини, а то й менше, на землі лежала вже безформна купа уламків. І лише піч вистромлювала з-під того мотлоху димар-шию.
— Дребедєнь! Ну, Васько, розбирайте, — усміхнувся Андрій до тата. — Багато, звичайно, гниляку, але є дерево й нічогеньке. Буде й сарай перекрити. І взагалі у господарстві знадобиться. А хатнище я завтра під'їду й вивезу. Дребедєнь!
Екскаваторник Андрій якось одразу засимпатизував Жениному татові, Василю Сергійовичу, перейшов із ним на "ти" і називав Васьком — вони були майже однолітки.
Щоб розбирати і розтягати отой завал, треба було ломи, сокири. Тато побіг по сусідах позичати І прийшов уже не сам, а… з тим коротко стриженим беззубим дідком, якого зустріли хлопці біля цвинтаря і який розказав їм про Георгіївський монастир. Звали дідка Захар Антонович. Він позичив татові лома і дві сокири й добровільно зголосився допомогти у "демонтажі" хати (як висловився Женин дідусь) Якось так вийшло, що й керівництво "демонтажем" узяв на себе Захар Антонович Хоча тато спершу поставився до цього ревниво. Бо, як ви пам'ятаєте, любив сам "вирішувати питання". Але компетентність Захара Антоновича у цій справі дуже вже явно перевищувала татову. І тато змирився.
— Оцю дубову шулу тягніть осюди, на цю купу, то згодиться — на стовпці для огорожі абощо, — командував Захар Антонович. — А це гнила соснина, піде на дрова, сюди її. А ви, хлопці, збирайте шеретівку і теж зносьте сюди. Тільки пильнуйте, щоб на гвіздок не нахромиться.
Хлопці вперше чули слова "шула", "шеретівка" і позирали на Захара Антоновича з цікавістю.
А дідусь так той просто був у захваті, раз у раз підморгував хлопцям і шепотів:
— Га? Га? Колор-р-ритна фігура!
Тато поправляв пальцем окуляри на носі й підморгував дідусеві:
— Придивляйтесь, придивляйтесь. У п'єсу вставите.
Та, незважаючи на допомогу Захара Антоновича й на те, що працювали дружно, впоратися з "демонтажем" до вечора вони не спромоглися.
Вже й сонце сіло, а роботи ще було — гай-гай!
— Гм! — тато почухав потилицю. — А завтра ж удень Андрій приїде вивозити хатнище. Ми ж домовилися…
А останній автобус до електрички о пів на дев'яту.
— А ви в баби заночуйте. Завтра неділя. З ранку до обіду й закінчимо, — сказав Захар Антонович. — Вона сама, місця вистачить. Та й у мене хтось може…
— Та дома ж хвилюватимуться. Особливо через Вітасика…
— А ви подзвоніть.
Так несподівано, на радість Жені й Вітасику, вирішилося питання про ночівлю у Завалійках. Баба Секлета теж була задоволена.
— О! І мені веселіше А то тільки з курями й балакаю.
Поки тато дзвонив Вітасиковим батькам, баба Секлета зладувала на стіл.
Дідусь заходився витягати з сумки свої харчі, та баба не дозволила:
— Не ображайте! Ви мої гості. Я вас і частуватиму.
— Та нам же стільки з дому надавали! — вигукнув дідусь. Але баба заперечливо похитала головою.
Дідусь покірно зітхнув:
— Куди ж його дівати? Пропаде ж. Така ж теплінь. Може, хоч у льох поставити?
Баба якось дивно подивилася на дідуся.
— Та поставити можна, тільки… — баба на мить затнулася. — Він може щось і забрати.
— Хто? — спитав дідусь.
— Та хто ж?.. Рукатий! — сказала баба.
— Який "рукатий"? — здивувався дідусь.
— Той, що забирає. Не знаєте? — докірливо мовила баба, наче дідусь виявив непростиме нерозуміння самоочевидної речі.
Дідусь знітився і мовчки запитально перезирнувся з хлопцями.
— А може й сусідка, — здвигнула баба плечима.
— Яка?
— Та… — баба явно не хотіла говорити.
— Що у вас льох — спільний з кимось?
— Та ні! Чого там спільний. Мій льох.
— Він що — не замикається?
— Замикається. Чого б це не замикався. Замок добрячий. І ключ оно на гвіздку.
— То як же вона може забрати?
— А хто її зна. Вчора ж забрала. І позавчора.
— Що?
— Позавчора сиру півтарілки. А вчора глечик молока.
— А яка ж це така ловка сусідка у вас?
— Та яка ж… Надежда… Кринична…
— Що? — дідусь знову перезирнувся з хлопцями. Тепер уже розгублено. Хлопці роззявили роти.
— Та вона ж, вибачте, померла десять років тому, — усміхнувся через силу дідусь.
— Тож-то й воно… Ви, мабуть, думаєте — божевільна баба, несповна розуму.