Так ця думка вразила його. І він тут же, при нас, почав дзвонити своєму дядькові. Спершу довго було зайнято, а тоді нарешті додзвонився. "Дядечку, — каже, — тільки я вас благою, скажіть мені правду, у вас немає ніяких неприємностей?" Ну я не буду тобі переказувати цю розмову, бо я ж не чув, що йому той відповідав, але начебто дядько сказав, що все о'кей. Гроші він позичав, бо накльовувалися якісь дуже цінні експонати для його порцелянової колекції. І хай, мовляв, Боря не турбується і не морочить собі голову. Але Бориса Івановича розмова з дядьком не дуже переконала. Що це за експонати, які коштують такі шалені гроші? Та й голос у дядька був якийсь не такий, як завжди. Одним словом — щось не те… Так Борис Іванович і сказав.
— Ясно, — Женя загадково усміхнувся. — А тепер сядь, бо ти зараз упадеш… Моя двоюрідна сестра Олечка, та, що працює в ощадкасі, ти її знаєш, заходила увечері до нас узяти журнал "Дружба народов" з Рибаковим. І розказала, що у них вчора у касі трапилося…
Женя переповів Вітасику те, що ви вже знаєте — про члена-кореспондента Всеволода Казимировича Стародуба та про його дружину "кореспондентшу" Ірину Семенівну, про оті сорок тисяч…
— Тю! — вражено сказав Вітасик. — Це вже не смішно. Це вже не поодинокі випадки, а — система. Тепер ми вже просто не маємо права мовчати.
— Я теж так думаю, — погодився Женя. — Може, це справа серйозніша за той розбійний напад. Причому ти звернув увагу — і там сорок тисяч, і там сорок тисяч. Однакова сума.
— Точно. Це, мабуть, не випадково.
— Ходімо до Степана Івановича.
— Сьогодні ж неділя!
— Додому.
— Чи зручно?
— Коли йдеться про шантаж, а може, навіть загрозу для життя таких людей — професорів, академіків, лауреатів, — які можуть бути церемонії?
— Спершу подзвонимо.
— Давай.
Вони підвелися з лави на бульварі, де сиділи, і попрямували до телефонної будки на розі біля гастроному.
— Дзвони ти. Він тебе краще знає. Ти з ним більше контактував, — сказав Вітасик, даючи Жені двокопійочник.
— Ну, добре, — Женя набрав номер.
Відповів жіночий голос. Трубку взяла дружина Горбатюка Ніна Олександрівна.
— Добрий день! А Степана Івановича можна?
— Добрий день. А хто це його питає?
— Це Женя… Кисіль. Дуже… дуже треба.
— Зараз.
— Добрий день! — весело привітався капітан Горбатюк. — Що сталося?
— Здається, щось серйозне. Чесне слово. Хочемо порадитися. Тільки, вибачте, — не по телефону…
— Ну що ж, приходьте. Тільки зараз. Бо через дві години їду у справі.
— Спасибі. Ми зараз, зараз!..
Степан Іванович сам відчинив їм двері.
— Здоров, оперативники! Ну, що там у вас?
Ніна Олександрівна усміхнулася з кухні і привітно закивала головою.
Вони сіли у кімнаті на диван і почали розповідати. По черзі. Женя про професора Петриківського, Вітасик про колекціонера доктора наук Помазана, потім знову Женя — про члена-кореспондента Стародуба. Так домовилися зарані.
Степан Іванович слухав уважно, але часом ледве стримував усмішку.
Тільки як хлопці вже закінчили свою розповідь, капітан Горбатюк дозволив собі усміхнутися.
— Ну що ж, дорогі друзі, факти, наведені вами, самі по собі досить цікаві, але поки що доказами чиєїсь злочинної діяльності бути не можуть. У кожному випадку є своє пояснення "потерпілого", куди він подів або хоче подіти свої гроші. Навіть якщо ці пояснення й не дуже переконливі, ніхто не має ніякого права втручатися. Саме втручання й було б протиправною, а відтак і кримінально караною дією. Отже, любі мої хлоп'ята, на цей раз творчої співпраці у нас з вами, мабуть, не вийде…
Хлопці вийшли від капітана Горбатюка засмучені й похнюплені.
— Я ж казав — дохле діло, — зітхнув Вітасик.
— Що ж ми тепер Милочці скажемо? — глянув на нього Женя.
Вітасик мовчки знизав плечима.
Розділ V
Перша розмова капітанів.
Капітан Попенко повернувся з відрядження пізно ввечері. Прийняв душ, випив чаю й пішов до Горбатюка. Так у них було заведено — зустрічатися щовечора, ділитися новинами, радитися. Благо, ходити далеко не треба. Жили друзі на одній площадці, через стінку.
Горбатюк передусім, звичайно, розказав про нову справу — розбійне пограбування кооперативного кафе. Одного з грабіжників, рецидивіста Короненка, було вже й затримано.
— Ну, я такими успіхами похвалитися не можу, — похитав головою Попенко. — Два дні сидів у Полтавському обласному архіві, цілий день їхав у поїзді. В архіві потрібної мені інформації не знайшов. З'їздив, вважай, безрезультатно. Єдине що — у поїзді познайомився з цікавою людиною. їхав зі мною в купе вчений — спеціаліст по очисних спорудах. Як відомо, це вкрай необхідна річ. Але яка ж вона складна і яка вартісна, коштує величезних грошей. Забруднюється середовище легко, швидко і просто. А очищається з неймовірними зусиллями. Щоб досягти оптимальних результатів, потрібні мільярдні капіталовкладення. Він наводив приклад. У ФРН в одному місті поряд з тепловою станцією побудований очисний завод, який повністю переробляє шкідливі викиди. Так будівництво самої станції коштує 1,1 мільярда марок, а очисного заводу — 1,4 мільярда. Уявляєш?.. До речі, дізнавшися, що я слідчий, він мені розповів один епізод з родинного життя. У нього є старший брат, теж вчений, але металург, може, ти навіть чув — академік Яворський. Так от був він якось у брата. Брат десь порався на кухні, готував вечерю. Він це любить робити сам. Тим більше дружина, вона артистка, була на роботі, в театрі. І раптом телефонний дзвінок. Бере молодший брат трубку. "Алло?" "Добрий день! Це ви?" — "Я", — каже. "А це я. Ми тоді не договорили про термін. Бажано було б…" — "Що? Хто це?" — "Уже забули? Агент "СД"". — "Хто-хто? Ви куди дзвоните? Вам кого?"
Розмова перервалася. Агент "СД" поклав трубку. Він до старшого брата, розказує про дивний дзвінок. А в них з братом голоси дуже схожі, особливо по телефону. "Може, це тобі, каже, дзвонили?" Брат явно знітився: "Ні-ні! Не знаю ніякого агента "СД"! Ти що?" Але йому здалося, що брат щось приховує. І ще одне — той мій супутник запевняє, що під час телефонної розмови він відчував якесь особливе почуття, незрозумілий страх, просто-таки трепет, наче гіпнотичний вплив агента. Ну я, звичайно, намагався його заспокоїти. "СД", кажу, наскільки мені відомо, — це фашистська служба безпеки. Під час війни, як з'ясувалося, старшому братові було дев'ять років, вік для агентурної роботи явно непідходящий. Отже, це якийсь жартун явно помилився номером. Але мій супутник сказав тоді ще про одну річ — старший брат запросив його до себе для того, щоб порадитися, як сказати дружині, що він учора програв у преферанс дуже велику суму. Понад двадцять тисяч карбованців. Це було дивно. Бо академік, хоч і грав іноді в карти, але, як то кажуть, "по маленькій". І більше п'ятнадцяти–двадцяти карбованців ніколи не програвав…
— Це цікаво! Знову, значить, академік! — Очі капітана Горбатюка загорілися.
— Чого "знову"? — не зрозумів Анатолій Петрович.
— А того, що сьогодні зранку приходили Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко…
Степан Іванович розказав про візит хлопців і їхню розповідь.
— Ти диви! Справді факти лягають у певну версію. — Анатолій Петрович почухав потилицю. — Може, хтось і вирішив "потрусити" вчених… Але хто?
— Найвірогідніше, хтось із їхнього оточення.
— Що? Який-небудь професор чи академік? Чи, може, сам президент Академії наук?
— Ні. Але який-небудь родич — син, племінник абощо. Чи навіть сусіда, знайомий… Хіба мало навколо пристойних порядних людей крутиться різної шушвалі — алкоголіків, наркоманів, просто лайдаків, ласих до чужої копійки? Спробував шантажувати одного, вийшло, він і на інших перекинувся. І доїть їх, як корів.
— Ти гадаєш, вчені всі такі дурні, що легко оддають великі гроші?
— Мабуть, він знайшов ключик. У кожної ж людини є якась слабина — риса характеру, недолік, пристрасть, а то й факт біографії, на чому можна зіграти. У застійний період і в науці робилося казна-що.
— Безперечно. І підсиджували один одного, і проштовхували негодящі дисертації, і незаслужені звання вибивали… Що було — те було.
— І якщо є певна інформація, компромат, так би мовити, то можна й скористатися. Тому я й кажу — хтось з оточення, з близьких людей, може, й родичів.
— Маєш рацію. Вірогідна версія.
— Та, на жаль, взятися за її розробку зараз я не можу. Треба розкручувати той розбійний напад.
— І я часу не маю. Копаюся, ти ж знаєш, у справі про зловживання і спекуляцію в системі промкооперації.
— Отже, доводиться констатувати, що ми, догадуючись про злочинні дії якогось агента "СД", і пальцем не поворухнемо, щоб перешкодити йому.
— Для чого ці ієзуїтські висловлювання? Ти можеш щось запропонувати?
— Поки що нічого. Просто розмірковую вголос. І шкодую, що не можу цим зайнятися. Бо ця справа мене вже гріє.
— Я бачу.
— Я уявляю собі, що якийсь вчений, може, із світовим ім'ям, замість того, щоб працювати над важливою науковою проблемою, від якої залежить прогрес усього людства, стоїть зараз у черзі до контролера ощадкаси, щоб зняти з рахунку усі свої гроші і оддати пройдисвіту, який їх проп'є й прогуляє…
— І після того він не те що не зможе продовжити свою роботу над науковою проблемою, а й взагалі хтозна, чи спроможний буде працювати. Такі стреси призводять і до інфарктів, і до нервових зривів. Одне слово — до цілковитої втрати працездатності.
— І хтозна, чи не стоїть за спиною отого агента "СД" справжній агент іноземних спецслужб, закинутий до нас для підриву і демонтажу радянської науки…
— Можеш сміятися, але не виключена й така можливість. І якщо ти думаєш, що іноземні спецслужби зараз абсолютно роззброїлися, підперли голови і розчулено дивляться на нашу перебудову, бажаючи їй всіляких успіхів, то ти глибоко помиляєшся. Ми захоплюємося зараз, як там "за бугром" уміють працювати. Авжеж, уміють. Це стосується і їхніх спецслужб. Нікому там дурно гроші не платять.
— Згоден. Але тоді ця справа — не нашої компетенції. Цим повинен займатися КДБ.
— Можливо. Тільки треба довести, що є певні докази слідів агентури спецслужб. А то будуть сміятися. Ти ж знаєш, вони звикли дивитися на нас трохи зверхньо.
— Стривай, ти говориш так, наче ми вже почали цю справу. І знову-таки приватно, неофіційно, — Анатолій Петрович усміхнувся.
— Ні, — зітхнув Степан Іванович. — На жаль, ні.