"Але, — читаємо в коментарях до нового видання Йорданової "Готики" О. Скржинської, — Ієронім — письменник початку V ст. — безсумнівно, вкладав у поняття "скіфи" ("магог") інший зміст, ніж Йосиф Флавій — письменник I ст. Під магогом-скіфами Ієронім мав на увазі сучасних йому гунів". І відома дослідниця пізньої антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки покликається на незаперечний авторитет: "На початку VI ст. архієпископ Кесарійський Андрій у коментарі до Апокаліпсиса писав, що біблійні племена гог і магог — ті ж таки скіфські племена, "що їх ми тепер називаємо гунськими" (MPG, 106, сd. 416)". Такої думки дотримувалися сучасники Аттіли, так само вважали й історики наступних часів. А Лев Диякон, видатний візантійський історик Х сторіччя, йде ще далі, говорячи про війну греків з князем Святославом: "Надавши чин патрикія мужньому й запальному Калокірові, він (імператор Никифор) послав його до Тавроскіфів, яких подеколи називають Росами". Й так Лев упродовж усієї своєї "Історії" називає росів скіфами, тавроскіфами й навіть таврами й дуже рідко власним ім’ям.
Отже ж, греки, котрі, безсумнівно, добре знали й свою історію, й грізного царя Аттілу, який завдав їм стільки лиха, чудово пам’ятали, що народ, котрий мешкав на північ від Чорного моря, звався двома назвами: скіфи й гуни. Хоча вже в Х сторіччі, коли скіфи-гуни виявилися на новому піднесенні й почали знову набувати слави наймогутнішого в Європі народу, греки почали ближче цікавитися ними. Найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний, каже: "Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами".
Та, зрештою, всім відомі й слова нашого, київського історика Нестора Літописця, який, перелічивши всі руські племена, зауважує: "І є городи їхні й донині, й прозивані вони греками Велика Скіфія".
На нашу думку, свідчень про те, що "гуни" та "скіфи" — синоніми, — досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тільки скіфів, тобто східних слов’ян, називали на початку нашої ери гунами?
Найстаріші пісні германського епосу, найстаріші й, безумовно, найменш переінакшені, — ісландські казання про грізного царя Аттілу "Атлаквіда" та "Атламаль", — дають нам пряму відповідь на запитання: гунами германці називали й західних слов’ян. У всім відомому драматичному сюжеті нібелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що ці бургунди — германці, то й германців слід називати гунами, бо ж бургунди — родичі гунам. Такої ж думки й Шафарик.
В іншому епосі, так званій "Новій Едді", слово — гуналюнди", тобто народ гуни, вважається як синонім до слів "енети" і "венети". Це вчені помітили вже давно й висловили своє ставлення до квід як згустку найдавнішої народної пам’яті. В скандинавському епосі "Хельга-квіда" слово "гуни" має те саме навантаження, що й в ісландських квідах. В одній з примовок до "Хельга-квіди" сказано, що під словом гуни давні шведи розуміли слов’ян, пізніше почали їх називати вендами й венедами. Звідси слід зробити висновок, що "гуни" — загальна назва всіх слов’янських народів: і антів та склавенів Йордана, яких пізніше грецькі ж таки історики називають лише скіфами, й венетів чи венедів. Що венети, венеди, венти та венди — слов’яни, в цьому ніхто не сумнівається. В Саксона Граматика та Й. Меурсія є спільний епізод про те, що Ерманарік жив у полоні в слов’янського князя Ісмара (певно, Ізімира). Так і сказано: "Ismarus, Slavorum rex". В іншому епізоді Саксон каже: "Слов’яни під проводом свого князя Струнича напали па півострів, яким уже володів Фродо III, король готів-датчан". І якщо в усьому іншому ці стародавні історики ідентичні, то в епізоді про напад слов’ян Йоган Меурсій твердить щось зовсім інше: напасники в нього названі не слов’янами, а вандалами.
Чи не помилка знову? Виявляється, що ні, не помилка й не випадковість. Трохи нижче Й. Меурсій оповідає, що син Фродо III Фрідлев (від гунської царівни) виховувавсь у… Русі! Так, у Русі: in Russia relictum. Та й за дружину собі цей "руський вихованець" узяв Юрицю, доньку Грубо чи Грубона (ім’я Грубо й досі побутує серед сербів), отже, теж слов’янську князівну котроїсь сусідньої країни. А що держава Фродо III межувала із Слов’янщиною, про це свідчить той-таки Саксон Граматик: володіння його ширилися від Рейну до Русі (Rusciam). Крім того, перш ніж назватися королем Данії та Вандалії, Фродо три руські річки наповнив трупами. Бургунди, найближчі родичі вандалів, зараховані Агафієм до гунів. Такої думки дотримувалося чимало істориків, у тому числі й новітніх.
Таким чином випливає ще один висновок: вандали та бургунди — теж слов’янські народи. Й, коли, скажімо, взяти до уваги всі різнописання цієї назви вандалів у різних авторів, наприклад: вени, вінули, вендли, вони й венділи, то побачимо, що всі вони дуже добре лягають в одне синонімічне гніздо.
Й підтверджень цьому в історіографії скільки завгодно. Скажімо, Птолемей називає Рифійські гори та Ерц Гебірге, з якої витікає Ельба, горами Вендськими, а Діон Кассій — горами Вандальськими. Й. Меурсій, говорячи про завоювання готів-датчан, називаючи учасників цієї війни, каже, що Струнич — вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому іншому схожий до нього, тут уточнює Меурсія: Струнич — Sclavorum rex, або rex Slaviae. Та й сам Йордан свідчить: готи прийшли із Скандинавії й підкорили вандалів.
Про зафіксоване історією переселення частини західних слов’ян, тобто вандалів, лужичів, бургундів тощо, на південний схід, до Дніпра та Дунаю, шведський історик середини XVIII століття Олаф Далін каже: "В цей час скіфи мовби набули нових сил, коли сюди з півночі прийшли їхні древні одноплемінці". А це ж було, найвірогідніше, під тиском готів, а такж неврожаїв, у VI сторіччі. І якщо О. Далін називає вандалів родичами скіфів, то ніякими родичами германців вони одночасно бути не можуть.
Але нагадаймо собі епізод, коли після війни готів-датчан зі слов’янами син готського короля Сіварда, Йормунрек, відомий пізніше під ім’ям Ерманаріка чи Германаріха, потрапив у полон до князя Ізімира. Про цього володаря й Саксон Граматик, і Й. Меурсій кажуть: rex Sclavorum. Але пізніший французький історик Д. Рауль-Роше заперечує або уточнює: Ізімир був roi des Vandales, тобто вандальським королем.
Значить, слов’яни західні, безпосередні сусіди готів-датчан, колись і справді звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пізніше за ними міцно встановлюється назва, яка відрізняє їх від слов’ян східних, слов’ян-скіфів, слов’ян-гунів.
Та й чи така вже прірва між цими двома назвами: "слов’яни" й "скіфи"? Далебі, ні.
Готською мовою Слов’янія звалася Світіод (Svothiod або Suithiod). Це скорочене слово, складене з двох різних: Suava thiuda, тобто Слов’янська держава (thiod, thiuda означає держава, царство, народ). А якщо suavi написати так, як писало багато авторів, то матимемо: svivi, scuavi, scuivi, scuifi. Отже — Скіфи. А ще дужче зближаються грецькі "скіфи" (в іншому варіанті "скіти") з Тацітовими сітонами; тут переднє латинське "s" переходить у "sc". А сітони, судячи з Тацітової "Германії" — слов’яни. Й хоча сам він відносить і їх, і вандалів до германських племен, але сюди ж, на його думку, належать і так звані лугії, й навіть венеди. Щодо венедів немає ніякого сумніву, а Тацітові лугії — це лужицькі слов’яни. Такої думки дотримується й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданні Таціта про венедів сказано дуже невиразно, а лугії тут — "загальна назва ряду германських племен, які жили на північ від Карпат, між Одром і Віслою".
Нас не повинна бентежити ота нібито мала схожість назви Suavi зі звичним нам "слави". Так писали готські та інші західні історики, а готи ж найближчими сусідами мали слов’ян західних, отже ж, і відомості брали безпосередньо в них. А попросімо, до прикладу, поляка написати по-своєму оте "слава", й він обов’язково напише так: slawa. Коли ж попросимо його прочитати написане, він прочитає: suawa, бо те "l" — то не звичайне "l", а так зване "тверде", й вимовляється воно як коротке "у", чи наше "в" в кінці слова або складу: прийшоу, дау, заубачливий, поуторний тощо, хоча ми теж пишемо: прийшов, дав, завбачливий, повторний (в українській абетці такої літери не запроваджено, хоча звук і є; існує ця літера тільки в сучасній білоруській абетці).
Таке тлумачення видається цілком переконливим, а отже, зрозумілий і готський принцип написання слів із коренем "слав". Навіть більше: з подібних випадків починаєш чіткіше уявляти, яка то стала річ — мова і як повільно змінюється вона, — найповільніше з-поміж усіх суспільних явищ.
Зі сказаного вище, між іншим, випливає й ще одне запитання. Хто були так часто згадувані в середньовічній історіографії свеви? Чи належать вони до германських племен, а чи й з них такі самі германці, як, скажімо, з вандалів? І тут на допомогу нам також прийде оте "л", яке через західнослов’янське "l" органічно перетворилося на "в" та "у" (u): слеви — slewy — suevi — svevi — свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала назва того племені, чи тут далася взнаки тенденція різних іноземних авторів на свій національний кшталт транскрибувати чужі слова, але що й оті свеви — теж слов’яни, маємо чимало підтверджень різних істориків різного часу. Автор "Історії німецького народу" Г. Луден свідчить, що всім відомі свеви — то народ слов’янський. Шведський буржуазний дослідник Ерік Густав Гейер на початку минулого сторіччя писав про стосунки ранньосередньовічних народів Швеції — свевонів та готів. Цього автора важко звинуватити в прихильності до слов’ян, його дослідження відверто великодержавні. Але подекуди правда історична виявляється дужчою за тенденційність, і тоді ми читаємо в його "Історії шведського народу":
"Ці споконвіку ворожі стосунки свевонів та готів доводять, що єдність походження й віри цих двох народів не знищила їхньої незалежності й взаємної зненависті".
Хай нас не бентежить твердження про якусь єдність: просто в цьому абзаці виявилося палке бажання автора довести, нібито шведи — "чиста" германська раса, чимось вища від інших. Бо вже на наступній сторінці Е. Гейєр сам себе заперечує:
"Однак ці народи, що лиш змішуються, були довгий час різними.