Кивнув мені головою на стілець, закінчуючи розмову по телефону. Я зрозуміла, що його кудись викликають.
– Ось, Оксано (вже знав, як мене звати!), я не маю часу, думаю, що ти і так все розумієш, не маленька. Нам від тебе потрібна інформація. Не будемо повторюватися про співпрацю, я зрозумів, ти цього не хочеш. Так от тобі чистий аркуш паперу і ручка. Поки я повернусь, напиши прізвища всіх людей, які заходили до твого батька. Більш нічого. Ясно? Поки я прийду, щоб все було готове.
Вийшов, і я в кабінеті залишилася сама. На столі заклично білів аркуш, та мені навіть на думку не спало назвати будь-кого з батькових знайомих. Хоч була я на той час не дуже серйозна, а у багатьох речах зовсім наївна, та добре розуміла, що варто мені написати принаймні одне прізвище, і цієї людини не стане – заберуть, заарештують, посадять, зашлють її і, можливо, всю її сім'ю.
Сиділа тихо, роздивлялася навколо. Коли знудилась, вийняла з портфеля конспекти і почала вчити фармакологію – скоро мав бути екзамен.
Години за півтори повернувся полковник. Побачивши чистий аркуш, розсердився. Та затамував злість і почав умовляти. Говорив те ж саме, що і Чиркін, тільки лагідніше. Я мовчала. Думала: говори собі, говори, це твоя робота. Дзвонив телефон, заходили різні люди, полковник віддавав накази, щось підписував – словом, працював.
Я сиділа. Хотілось їсти і до вбиральні. Та сказати про це я соромилась.
Увечері полковник Пряхін наказав принести мені склянку чаю.
– Будеш тут ночувати. Я ще не хочу тебе заарештовувати. До ранку напишеш, що я наказав: прізвища вчителів, викладачів інституту, будь-кого – у тебе ж багато знайомих. Чим більший список буде, тим менше років отримаєш, а то й зовсім відпущу. Зрозуміла? З цього часу твоя доля у твоїх руках, – і вийшов.
Не знаю, чи стеріг мене хто. Я не підходила ні до вікна, ні до дверей. Посиділа на дивані, потім звернулася клубочком, вкрилася своїм пальтом, обняла портфель і міцно заснула. І нічого мені чомусь не снилося.
Вранці, не побачивши жодного прізвища на аркуші, полковник крякнув, дуже пильно подивився на мене і похитав головою:
– Ну що ж, сама собі підписала вирок, підеш до в'язниці. А там тобі слідчий скоро розв'яже язика.
Підписав наказ на арешт, подзвонив. Прийшов вартовий і повів мене вглиб двору, де знаходилась будівля внутрішньої тюрми з ґратами на маленьких вікнах.
Спершу зайшли до великої кімнати, де за оббитим залізом столом сидів чоловік середнього віку. Наказав мені віддати пальто і портфель. Все з портфеля витрусив на стіл – конспекти, залікову, студентський та комсомольський квитки, медичний халат та інше, почав роздивлятись і записувати. У пальті підпоров підкладку, помацав усі шви не лише пальцями, а навіть зубами. Розпоров і портфель, зіпсувавши його зовсім. Я, мов зачарована, стежила за всім.
– Роздягайся!
Я здивовано подивилася на нього: я ж була вже без пальта.
– Давай туфлі!
Взяв у руки мою маленьку туфельку (тиждень тому мама зі своєю приятелькою Оленою Іванівною продали батькову картину і купили мені це взуття на Євбазі аж за 300 карбованців).
– Ач, яка туфелька гарненька, – сказав наглядач, вириваючи пряжку зі шкірою. А коли в дверях з'явився вартовий, зовсім іншим, грубим і злим голосом додав: – Таке гарне, худеньке, а вже ворог народу!
Потім наказав витягти з волосся усі шпильки – воно відразу розсипалося по плечах.
– Далі, далі роздягайся, та швидше!
– Як, при вас?! – здивувалась і знітилась я.
Відчуваючи сором і огиду, тремтячими руками скинула з себе весь одяг, безпорадно намагалась закрити руками дівочі груди, на очах з'явилися сльози. Та ні, не буду, нізащо не буду плакати! Ніколи вони не побачать моїх сліз!
Той, що прийшов пізніше, мовчав, лише жадібно поїдав мене очима.
– Давай! – скомандував старший. Молодший підштовхнув мене, намагаючись торкнутися грудей, до якихось вузеньких дверей. Буквально втиснулась туди, і коли двері зачинилися за мною, побачила, що вміщуюсь тут тільки стоячи, як у вузький шафі.
Що це? Насторожилась, чекала ще чогось, та все було тихо. Згодом почала тремтіти чи то від холоду, чи то від нервування.
Минуло години зо дві, а може і більше. Нарешті двері відчинилися, і я майже випала назовні. Мій одяг лежав на столі, і я похапцем кинулась одягатись. Але – о жах! – жодного ґудзика чи гапличка на ньому не залишилося, все спадало. Однією рукою я тримала розхристане на грудях плаття, а другою – панчохи, але панчіх дві, а вільна рука лише одна.
Та марно я хвилювалася.
– Руки назад! Крокуй вперед! – пролунала команда.
І я пішла… Розтріпане волосся, розхристане плаття, спущені панчохи тягнулися по підлозі, спадали без пряжок розірвані туфлі. Невже це я, завжди така охайна сором'язлива двадцятирічна дівчина?! Не витримала – вихопила з-за спини руки, намагаючись підняти панчохи.
– Куди руки, стерво?! – крикнув охоронець і вдарив прикладом у спину.
Мене обпекла хвиля сорому й злості. Ворог народу! Не назвала я ні в чому не винних наших знайомих і друзів, не накликала на їхні голови біди. І за це – ворог народу!
По дорозі вартовий весь час клацав пальцями. В тюремній тиші цей звук було чути добре. Для чого – перший раз, як вели до камери, так і не зрозуміла.
Опинившись в камері навіть полегшено зітхнула. В цій вже вікно було, але забране залізом так, що й клаптика неба не видно. Ліжко, тумбочка і табурет. У кутку стояла велика зелена каструля, невідомо для чого. З цього дня ще не раз мені доводилося дивуватись, вивчаючи на власному досвіді принизливі й жорстокі правила тюремного життя.
-4-
Тривожні думки роїлися у моїй голові, билося, мов спіймана пташка, серце. Заарештована, у в'язниці! Що тепер буде?! Який жах!
Зі шкільних років обплітала нас, мов павутиння, брехня. Партійні гасла, голослівні промови, нарочито бадьорі пісні. Як усе це остогиділо! Чому я не могла робити те, що хотіла, говорити те, що думала?!
Та ні, треба було заспокоїтись, нічого страшного. Я вчинила так, як казала моя совість, як вчили мене батьки і шкільні вчителі. Не злякалась ні погроз, ні арешту. Я не стала б продавати людей, цього не сприймала моя душа. Якщо це підсудно, нехай судять, нехай. У кабінеті полковника я прийняла остаточне рішення, вибрала свою долю. Інакше і не могло бути. Мене огорнув душевний спокій. Відчула себе гордою й сильною.
Трохи заспокоївшись помітила, що безупинно ходжу по камері, наче звір по клітці: п'ять кроків уздовж, три поперек, стіна – двері, двері – стіна... Запаморочилось у голові. Вирішила сісти, та на табуреті довго не всидиш, хочеться до чогось притулитися спиною. Присунула табурет ближче до ліжка і сперлась на його бильця – стало значно легше. Раптом відчинились двері, до камери влетів вартовий і з усього розмаху вдарив мене по обличчю:
– Не смій нікуди притулятися спиною! Сиди рівно! – прошипів він люто.
Те ж саме повторилося, коли я лягла на ліжко. Від образи навіть болю не відчула. Перехопило подих, пекучий сором і гнів душили мене. Кусала губи, щоб не розревітись, адже в цих умовах я не могла відстояти свою гідність.
Невдовзі почула якийсь рух у коридорі та брязкіт відер. Ось відчинилося прорізане в дверях камери невеличке віконце і мені простягли алюмінієву миску, ложку і пайку хліба. Обід. Але їсти зовсім не хотілося – руки немиті, миска погнута й брудна (з таких, мабуть, годують собак), неприємного запаху юшка, хліба немає чим відрізати… Невже ламати брудними руками або кусати з цілого шматка?! Ні, не могла так їсти, не могла навіть дивитись на цю їжу.
Знову відчинилося віконце (я потім дізналася, що його дуже вдало називали "кормушкою"). Не встигла я повернути миску, як кормушку швидко зачинили і хліб залишився у мене. Подивилась, подумала і поклала його до тумбочки – для чогось же її тут поставили.
Знову стала ходити, міряти кроками камеру. Вже добре запам'ятала, що не можна лягати вдень на ліжко, не можна, сидячи на табуреті, ні на що спиратися спиною. Та на цьому ще не закінчилось моє знайомство з тюремними правилами. Відчинилися двері, і вартовий прошипів:
– На оправку!
Я зрозуміла цю команду і швидко зробила крок за поріг камери, коли знову відчула удар у спину.
– Парашу бери! Чи парашу за тобою слуги будуть виносити, телегентка?!
Ага, значить, зелена каструля, що стоїть в кутку, і є "параша". Схопила її поперед себе і в супроводі чергового коридором почимчикувала до туалету.
Тут виявилось, що жодних дверей в туалеті немає, а черговий дивиться, навіть не думає відвертатися. Я стояла, розгубившись, почервонівши.
– Ну, давай швидше! – підганяв вартовий.
– Я не хочу зараз...
Але коли опинилась у камері, відчула, як сильно насправді хотілося до туалету. Та вже випускали на оправку інших ув'язнених, до того ж нічого не вийшло б у мене на очах у вартового. Хотіла було сходити до параші, але тільки-но я тихесенько піднімала кришку, як відхилялося вічко, і в ньому з'являлось "всевидяче" око. Я знову з нічим відходила від злощасної параші. Через деякий час починалося все спочатку – брязкіт кришки або мої кроки і тут же в дверях око вартового.
Враз до камери ввійшли двоє у військовій формі. Чоловік почав ретельно роздивлятись, обмацувати і обстукувати стіни, точнісінько так, як нас в інституті вчили вистукувати хворого. Не встигла я про це подумати, як жінка схопила мене за волосся і почала його боляче розгрібати на всі боки; це мене дуже перелякало. Відштовхнувши мою голову скомандувала:
– Роздягайся.
Вона брала в руки мій одяг і швидкими рухами промацувала всі шви, лиштву, комір. Зовсім остовпівши, я здивованими очима спостерігала за цією процедурою. Після добрячого штурхана я скинула і труси, а бюстгальтер вона зірвала з мене, подряпавши моє плече. Потім примусила зігнутись, і брудною рукою з чорними обкусаними нігтями обмацала мої фізіологічні отвори, а руки обтерла об моє волосся. Не забула заглянути і до рота, обмацавши брудним пальцем за щоками і під язиком. Мене знудило...
Та не встигла я отямитись, як сталося щось зовсім дивне. Той, що обстукував стіни, підлогу і плінтуси, відкрив тумбочку, вхопив пайку хліба і почав бити мене нею по обличчю. Зачерствілий хліб подряпав мені лице – на губі й щоці саднило, а в роті з'явився солонуватий присмак крові.