Вони поїхали разом до райцентру, Василь Іванович збуджено цікавився всім, і Павлов йому про все оповідав. Зрештою секретар уважно глянув на полковника й сказав, щоб не чули Улас і шофер: "Я на тебе надіюсь, Василь,— як добре, що ти приїхав! Покажеш себе на мирній роботі..."
На квартирі в секретаря їх стріла дружина Павлова, яка, нашвидку привітавшися з полковником, обпала мокрим рядном свого чоловіка за його нехтування приписами лікарів. Василю Йвановичу здалося, що Павлова страшенно посивіла, але став запевняти її, що ніколи краще не виглядала, просто комсомолка Мотрона Іванівна! "Ні, ти тільки поглянь, полковник, на оцього Геркулеса ,— можна подумати, що це не в нього хворе серце, а в мене! Що підвищене кров'яне тиснення не в нього, а в іншому районі!" — "Муся,— зауважив Павлов,— наш гість умирає з голоду..." Це був вірний маневр, бо Мотрона Іванівна одразу побігла клопотатися сніданком.
"Я мав місяць полежати в клініці,— мовив Павлов.— а витримав тільки десять днів, лікарі нізащо не пускали, довелося просто втекти. Тут у мене справ назбиралося стільки, що однаково тільки тіло лежало в клініці, а душа й нерви — безвиїзно перебували в районі. І вимагають, щоб я не хвилювався..." — "Правильно вимагають,— несподівано з'явилася дружина,— я б тебе ще й до партколегії потягла, доганочку тобі в особисту справу!"
Василь Іванович помирив Мотроиу Іванівну з чоловіком, хоч і заробив на цьому ділі декілька рикошетів. "Я думав, що ми її не застанемо вдома,— конфіденційно зауважив Павлов,— в ці години вона звичайно перебуває в своєму здороввідділі..."
Гаразд-таки підтоптався цей друзяка Павлов! Правду кажучи, старість вдало ховав, голячи голову, але часом лисина по-зрадницькому блищала навіть на голеному тім'ї, і срібні штурпачки волосся так поспішали вилізти зараз же після бритви. Та йому байдуже було до того. Коли траплялося потанцювати — не марнував часу й міг легко пройтися навприсядки, як і кожний українець. Коли доводилось оббігти поле в якому колгоспі або провести самому трактора, як по шнуру,— забував про серце, і коли б воно вночі не завмирало й не пухло,— так би все й миналося.
Мотрона Іванівна, сама з фаху лікар, боялася прикласти трубку до його грудей. їй зарані вчувалося бозна-що на місці чоловікового серця. Проте нехай би їй хто запропонував спокійне життя без турбот і мороки, подалі від людей і живого діла,— ого, мав би той сміливець нам'яті вуха! "Ми з тобою, Павлов,— говорила часом Мотрона Іванівна,—
ми з тобою партійна маса, що виконує план великих робіт соціалізму. Довічно мобілізовані на побудову прекрасної ери землі. Маємо горіти на кожній роботі!.." — "Я згодний горіти,— жартома одказував їй муж, нюхаючи повітря,— але чи не здається тобі, що котлета, яку ти взялась мені сьогодні розігріти, вже горить?.."
Василь Іванович пам'ятав, як Павлов з дружиною з'явився в районі. Він прибув за партійною мобілізацією з Донбасу, де працював на металургійному заводі і вважався кращим модельником. Йому важко прийшлося од незвички, незнання сільського господарства, нерозуміння залишків дрібновласницької свідомості навіть у деяких колгоспників. Мотрона Іванівна тоді цілий тиждень плакала, ремствуючи на тишу, в якій не чути й поганенького гудка, не видко ні одного терикона, і небо вночі не займається рожевою фарбою од висипаного доменного шлаку.
Подружжя сумлінно поставилося до партійного доручення. Мотрона Іванівна організувала курси медсестер у. районі, потім сама витримала іспити на лікпома, кінчила заочно інститут, відбула практику й стала лікарем-організатором. Павлов, заохотивши дружину до науки, й сам не пас задніх,-— теж заочно здобув сільськогосподарську вищу освіту, мріяв про вищу партійну: в районі його називали вічним студентом за пристрасть до книжок. Це було подружжя ідеальної чистоти й товариської відданості, і Василь Іванович завжди згадував їх, коли думав про щастя в подружньому житті. На жаль, Павлови були бездітні, хоч відсутність дітей не почерствила їхніх душ.
Павлов запропонував полковнику й Уласу переночувати в нього, а на ранок він сам одвезе їх, але Василь Іванович легко довів господарю, що, по-перше, він не може ждати, а по-друге, хоче їхати додому без Павлова. Хазяїн погодився й подзвонив телефоном про підводу. "Я думав,— сказав він далі,— що ти мені довіриш твої плани на майбутнє..." — "В інвалідний будинок, ваше степенство!" — відповів полковник, намагаючись жартувати. "Інтелігентне місце,— посміхнувся Павлов,— підемо вдвох, інваліди ми однакові!" І він без усяких передмов повідомив Василя Івановича, що той може брати роботу, яку сам забажає. "Можеш наказати, я дисциплінований",— зауважив полковник. "Е, ні,— Павлов аж розсердився,— я знаю, кому наказувати, а од тебе хочу вогника!" Василь Іванович попросився тиждень обмислити, Павлов мовчки хитнув головою,— "думай, думай, там тебе одразу в штос візьмуть!". Він розповів про Веселу Кам'янку, про тамошніх людей, про Карпа Царя, який не відповідає вимогам, про дружину, яка перекапустила Карпові ціле життя. Похоже було, що Павлов багато чого недоговорював, навмисне залишаючи Василю Йвановичу резерв для самостійного вивчення. Під'їхала викликана підвода, Улас, що встиг уже подружитися з Мотроною Іванівною, потяг чемодани, вони доїхали вдвох додому.
V
Пізно вночі, коли всі порозходилися, Василь Іванович наказав постелити йому під голим небом надворі, хоч там було й вогко од недавнього дощу.
Але ніч зайшла тиха, запашна й зоряна, а сіна насмикав Улас такого сухого й м'якого, що гріх було лізти до землянки, а ще й Дарина мала десь повернутися до двору, треба було її стріти, щоб порозумітися.
Полковник пролежав без сну до ранку, над ним помітно рухалася вся карта неба, падали зорі, зійшов пізній щерблений місяць, співали півники по селі дитячими ще голосами, віяв вітерець західний, а потім південний, заясніло на сході, упала важка роса й загорілася од першого променя нежаркого ще сонця,— та Дарини не було.
І зовсім забулися вчорашні гарячі обіцянки,— ну який з нього голова колгоспу, прости господи! Треба послати Уласа вибачитися перед товаришами, полковник був напідпитку, йому дуже приємно стрітися з земляками, а що зайвого наговорили вчора язики,— хай не сердяться. Але Уласа близько не було, десь уже повіявся по своїх хлоп'ячих справах, хоч Василь Іванович чув, як Улас спав поблизу, од нього й часто вночі зітхав. Хороший хлопчина! Його батько, капітан Шевчик, знайшов Уласа в гітлерівському концтаборі, куди його пригнали з мамою, сестричкою й дідом. Сестричка вмерла од голоду, маму й діда гестапівці спалили в печі, а Уласик витримав і дочекався тата. Що робилося з капітаном Шевчиком у тому таборі — страшно згадати. Уласик перший пізнав батька й сказав йому: "Пан офіцер, я ваш синок Улас!.." Капітан Шевчик схопив на руки оте висхле тільце, що стояло перед ним і говорило голосом його сина, носив цілий день, не спускаючи на землю, нікому не кажучи й слова. Насилу сестри з санбату одняли хлопця, вибанили, одягли в чисте й сухе, голову поголили, стали годувати з ложечки бульйоном, і все перед капітановими очима, в яких був такий страшний блиск. З того часу хлопець зостався з батьком і пройшов з частиною по Німеччині, брав участь у боях, заробив дві медалі: за Кенігсберг2, за бойові заслуги. На його руках і помер батько, важко поранений на штурмі форту. Василь Іванович заїхав за хлопцем, і Улас Шевчик став відтоді сином полковника Коваленка. І через те, що полковник був командиром його батька, Улас майже цілком переніс свої почуття на Василя Йвановича.
"Уласе! — гукнув Василь Іванович.— Уже сонце на небі. Давай умиємось!"
"Єсть умитися!" — почувся голос хлопця, й сам Улас підскочив до сіна, на якому лежав полковник. "Місцевість розвідано? Водяні ресурси знайдено? Що снилося? Який настрій?" — Василь Іванович стрів Уласа жартівливими запитаннями, але помітив, що хлопець чимось стурбований. Улас допоміг одягти протези, важко було названого батька підвести з землі, та з поміччю молоденької вишні, під якою ночував полковник, все одбулося гаразд. Сидячи на колоді, Василь Іванович умився однією рукою. Улас потихеньку зливав, щоб не забризкати штанів. Потримав люстерко, доки полковник голився й причісувався, а потім, коли все було в повному чині, несподівано запитав: "Тепер можна їх вускати?"
"Кого?" — вирвалося у Василя Йвановича. "Так,— недбало махнув рукою Улас,— одну групу бійців..." І за його
Знаком з вулиці увійшло шестеро колишніх солдатів. Вони йшли так жваво, так чітко й весело, що у Василя Йвановича в серці щось наче одірвалося: армія нагадувала про себе. Збоку з усієї сили ляпав кирзовими чоботами по мокрій землі сержант з вусами, з гвардійським знаком, з цілою драбинкою поранень, з трьома медалями. Всі так гарно відійшли до полковника, так раптово й красиво перед ним стали, такими відданими очима глянули, аж йому шарпнулося серце й замлоїли очі.
І він зрозумів першої ж хвилини, що повороту назад немає. Сержант з вусами, назвавшись Вовкотрубом, доповів коротко й вичерпливо диспозицію в колгоспі на сьогоднішній день і стояв струнко, поїдаючи очима начальство. В його постаті була зібраність і військова хвацькість, тисячі кілометрів походів зосталися за його плечима, сотні річок форсував од Сталінграда до Німеччини, переступав через танки, підбиті його рушницею, товк у численних "казанах" гітлерівську чуму, вогонь його не допік, вода не залила, куля не спинила, смерть не зігнула.
Що було робити? Сказати, що вчора пожартував, захопився спогадами юнацтва, наобіцяв, а виконати не може? Улас дозволив собі порушити мовчанку й зауважив, що сюди збиралися йти всі цілим колгоспом, та він одрадив і привів військових представників. Батьківська земля міцно вхопилася за полковникову долю, повороту не було.
Він поговорив із бійцями. Один навіть служив у його дивізії. Ганна винесла в садок ряденце, постелила на траві, поставила сніданок: гарячу картоплю й ряжанку. "Василю Йвановичу,— сказала вона, привітавши з добрим ранком,— не слухайте ви їх, дайте собі хоч маленький спочинок..."
Улас сидів поруч полковника, статечно вмочаючи картоплину в сільницю, делікатно підважуючи дерев'яною ложкою шматки ряжанки.