Звідти виходять усі речі і діло, так що цього началородного рукописання не стерти, ні вирізати, ні роздерти неможливо, коли не подбає сама про себе людина вседушно із Богом, що каже із Павлом: "Нема нашої брані…"
Перепояси, о людино, чересла свої істинні, озбройся проти цієї своєї лихої думки. Навіщо тобі придивлятися до світових манер? Адже ти знаєш, що істина завжди в малолюдному числі просвічених Божих людей царювала й царює, а світ цей прийняти не може. Збери перед собою усіх малярів та архітекторів і пізнаєш, що малярська істина не в багатьох місцях пробуває, а найбільшу їхню юрбу посіло невігластво та немистецтво.
Єрмолай. То скажи ти сам, у чому полягає справжнє щастя?
Григорій. Спершу взнай усе те, в чому воно не полягає, а перешукавши всі порожні закавулки, швидше доберешся туди, де воно живе.
Яків. А без свічки по темних кутках як йому шукати?
Григорій. Ось тобі свічка: премилостивий отець наш відкрив шлях до щастя всім. Цим каменем випробовуй золото і срібло, чи чисте.
Афанасій. А що коли хто не здатний випробовувати?
Григорій. Отак випробовуй! Чи можуть усі люди бути живописцями й архітекторами?
Афанасій. Аж ніяк не можуть, бридня то нерозумна.
Григорій. Тобто не тут щастя. Бачиш, що до цього шлях відслонено не кожному.
Афанасій. Як не може все тіло бути оком, так не буде і тут.
Григорій. Не можна усім бути багатими або чиновниками, дужими або гарними, чи можуть усі поміститись у Франції, чи можуть усі народитися в один час? Аж ніяк не можна! Бачите, що справжнє щастя не в знатній посаді, не в гожості тіла, не в гарній країні, не в славному часі, не у високих науках, не у щедрому багатстві.
Афанасій. Хіба у значному чині й у веселій стороні не можна бути щасливим?
Григорій. Ти вже на інший бік перескочив, як один лях через кобилу11.
Афанасій. Як?
Григорій. Не міг сісти, коли інші не підсаджували, потім, удванадцяте посилившись, перевалився на другий бік. "Ну вас до дідька, передали перцю", — сказав розсердившись.
Афанасій. Та не про те питаю я, а про себе.
Григорій. Ти недавно називав щастям високий чин з багатством, а тепер зовсім виганяєш його звідти. Я не кажу, що щаслива людина не може відправляти високого звання чи жити у веселій стороні або користуватися багатством, а тільки кажу, що не чином, не стороною, не багатством людина щаслива. Коли у красному домі щедре багатство пахне, то причина цього не гарні кутки, пироги часто і не в славних кутках живуть12. Чи можеш сказати, що у Франції всі люди погіднодушні та веселі?
Афанасій. Хто під цим підпишеться?
Григорій. А коли б сторона була істотністю чи есенцією щастя, то й тоді всі не могли б бути щасливі. В кожній статті є щасливі й нещасливі. Не прив'язав Бог щастя ні до Авраамових часів, ні до Соломонових предків, ні до Давидового царювання, ні до наук, ні до статей, ні до природних ударувань, ні до багатств; відтак не всім до нього шлях відкрив, хоч праведний у всіх справах своїх.
Афанасій. Де ж шукати того щастя, коли його нема ні там, ні тут, ніде?
Григорій. Я ще малим вивчив баєчку, послухай.
Дід і баба зробили собі хату13, та не прорубали жодного віконця. Невесела хата! Що вдіяти? Після довгого роздуму визначено було в сенаті іти і діставати світло. Взяли міха, розхилили його уполудень перед сонцем, щоб набрати його, немов борошна, і внести до хати.
Принесли отак кілька разів, дивляться; чи є світло? Нічого нема. Здогадалася баба, що світло, як вино, з мішка витікає. Треба швидше бігти з міхом. Біжучи, обидва старі вдарилися об двері — одне ногою, друге головою. Закипіла поміж них суперечка. "Це ти втратив розум!" — "А ти й народилася без нього!" Хотіли вже піти по світло у чужі гори та землі, аж странній чернець перешкодив. Від роду мав він тільки п'ятдесят років, але щодо освітлення був добрячий мастак. "За вашу хліб-сіль не ховатиму таємниці", — сказав чернець.
На його раду узяв старий сокиру і почав прорубувати стіну з такими словами: "Світе весільний, світе життєвий, світе повсюдний, світе завжди сущий, світе безсторонній, відвідай і освіти мою хоромину!"
Раптом розчинилася стіна, наповнило хоромину солодке світло, відтоді й дотепер почали в тій країні будувати світлиці.
Афанасій. Цілий світ не бачив таких нетямкуватих, як твій дід та баба.
Григорій. Він такий же мій, як і твій, і всіх…
Афанасій. Запропастися він! Як його ім'я?
Григорій. Іш.
Афанасій. Іш? До дідькайого!
Григорій. Ти його женеш, а він завше з тобою.
Афанасій. Як зі мною?
Григорій. Коли не хочеш бути з ним, то будеш ним самим.
Афанасій. Ото нав'язався зі своїм дідом.
Григорій. Що там ім'я, коли ти ділом правдешній Іш.
Афанасій. Іди геть із ним!
Єрмолай. А бабу як звуть?
Григорій. Мут.
Яків. Мут від Іша не відійде, це пара з'єднана.
Григорій. Але чи всі ми не Ішеві родичі? Шукаємо щастя по країнах, часах, статтях, а воно скрізь і заведи з нами: як риба у воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Немає його ніде від того, що воно скрізь. Воно подібне до сонячного сяйва — відхили лише душу свою. Воно завжди штовхає у стіну твою, шукає проходу і не знаходить, а серце твоє темне й невеселе — і темрява над прірвою. Скажи, будь ласка, чи не бридня і не безум, що людина печеться про коштовний вінець? А навіщо? Начебто у простій шапці годі насолоджуватися тим щасливим і всесвітнім світлом, до якого ллється молитва: "Почуй, о блаженний, маючи вічне і всевидяче око!" Безрозумний чоловік із лихою жінкою йде геть із дому свого, шукає щастя поза собою, блукає по всіляких краях, дістає блискуче ім'я, обвішується світлою одежею, притягує різноманітну потолоч золотої монети та срібного посуду, віднаходить друзів і товаришів свого безумства, щоб занести в душу промінь блаженного світила і світлого блаженства… Чи ж є світло? Дивляться — немає нічого… Поглянь тепер на хвильливе море, на сум'ятну юрбу людей у будь-якому часі, країні чи статті, що зветься мир, або світ. Чого він тільки не робить? Воюється, по судах тягається, чинить підступи, печеться, затівки лаштує, будує, руйнує, сумує, піниться. Чи не бачиш ти, що біжать це в хату Іш та Мут? Чи є світло? Дивляться — немає нічого.
Яків. Блаженний Іш і щаслива Мут, вони домолилися наприкінці життя свого, щоб всевидяче, невсипуще, велике око, всього світу світило, просвітило їхню хоромину, а іншим — вічна мука, бунт і хитання.
Логвин. Дай, Боже, порадіти!
Григорій. О люб'язна душе! Який дух навчив тебе так вітатися? Дякуємо тобі за таке поздоровлення.
Яків. Так віталися завжди стародавні християни.
Єрмолай. Не дивно. Цей вітальний звичай властивий Христу Господу. Він народжений Божим миром. В мирі приніс вам, добровістуючи мир, що перевищує всілякий розум. Сходить до нас із миром. "Мир дому цьому"14, мир вам, учить про мир. "Нову заповідь даю вам…" Відходячи ж, мир залишає. "Мир свій даю вам, дерзайте! Не бійтеся! Радуйтеся!"15
Афанасій. Чи знаєш ти, про що між нами розмова?
Логвин. Я чув геть усе.
Афанасій. Він, мабуть, сидів під тією яблунею. Чи відгадав?
Логвин. Ви могли бачити мене за віттям.
Григорій. Скажи, люб'язний Логвине, чи є бідніший серед живих від того чоловіка, який не впізнав, що для нього найкраще і найбажаніше?
Логвин. Я й сам часто дивуюся, що ми надто цікаві до чужих країв, дбайливі щодо них і проникливі: виміряли море, землю, повітря, небеса, потурбували задля металів земний живіт, розмежували планети, дошукалися на місяці гір, рік та міст, знайшли незчисленне множство некомплектних світів, будуємо незрозумілі машини, засипаємо прірви, зупиняємо і скеровуємо водну течію, ставимо щодня нові досліди і творимо дикі винаходи.
Боже мій! Чого ми не вміємо, чого ми не можемо! Але горе в тім, що при тому всьому відчувається, начебто бракує чогось великого. Немає того, чого й висловити не вміємо, одне тільки знаємо, що чогось бракує, а що воно таке, не розуміємо. Схожі ми на немовля: воно тільки плаче, не в силі знати чи сказати, що йому бракує, чує тільки саму докуку. Це явне незадоволення душі нашої чи не може дозволити нам здогадатися, що всі оті науки не наситять думок наших? Душевна прірва ними, бачиш, наповнюється. Пожерли ми незчисленну кількість годинників, [систем], що крутяться, як на англійських дзвіницях, з планетами, а планет з горами, морями й містами, та однаково жадаємо — не змалюється, а народжується спрага наша.
Математика, медицина, фізика, механіка, музика зі своїми буйними сестрами — чим щедріше їх споживаємо, тим більше палить серце наше голод і спрага, а груба наша заскорузлість не може здогадатися, що всі вони служниці при пані і хвіст при своїй голові, без якої весь тулуб ніщо. А що є неситіше, неспокійніше і шкідливіше, як людське серце, що без своєї начальниці озброєне своїми рабинями? Що тільки не насмілюється воно чинити? Дух неситий жене народ, сприяє, мчить, щоб покотитися по схилі, як корабель і коляска без керівника, поради, передбачення та задоволення. Пожадавши, як пес, невдоволено вічно ковтаючи порох та попіл, що гине, лихварі, відчужені від матері, заблудивши від живота її, проминули істинну істоту, що гримить над душевною прірвою всередину нам: "Я є, я є сущий!" А оскільки не виправилися, в чому мають вони найпотрібнішу потребу, забули: є межа, риска і край геть-но усіх бажань і намірів, аби всі свої справи приводити до свого найголовнішого і найпотрібнішого пункту, зневажили тим самим і царицю всіх отих духів чи наук, що повертаються від землі в землю, поминувши милосердні двері її, що відчиняють вхід і вводять думки наші з низької підлості до пресвітлої та істотної істини нев'янучого щастя.
Тепер подумайте, друзі мої, і скажіть, у чому найнагальніша потреба? Що найкраще й найбажаніше? Що може зробити вас щасливими? Міркуйте завчасно, вийдіть із числа безпутніх подорожніх, які і самі не можуть сказати, куди і навіщо йдуть! Життя наше — дорога, а вихід до щастя не коротенький…
Афанасій.