Ви жінка й маєте моральне право на пасивну позицію в питанні створення здорової й корисної для суспільства сім'ї. А мене вони геть обдерли штрафами!
Дівчата знову розреготалися, й найдзвінкіше — Марія Онка. Дивлячись на неї, Максим подумав: "їй вісімдесят п'ять років? А з вигляду ну трохи за п'ятдесят. Шкода... Яка міцна й надійна подруга життя могла б у мене бути! И судилося ж мені так пізно народитись. Чи їй так рано".
Зграйка дівчаток років п'яти — шести в строкатих платтячках майнула за ліщиновими кущами, навшпиньки скрадаючись до лялькового господарства, і Марія Онка нажахано розкрила очі:
— Ви тут?! Ви хочете, щоб вас до мене більше не пустили? Ану, хутчій додому! Я дала слово вашим батькам... Ольго, підкинь їх авіеткою.
Легенька машина майже нечутно знялася й одразу щезла, але дитячі голоси, здавалось, ще довго ширяли над просторою галявиною біля будинку; прислухавшись, Максим зрозумів, що то скрикували сойки.
Він непомітно відступив у гущавину й ліг на траву, з насолодою поринувши в її м'ятну та лепехову прохолоду. Глибокий спокій перейняв його: нарешті він дістався місця, де йому давно належало бути, і це найкраще з того, що сталося в його житті. Тепер не доведеться ні сумніватися, ні розчаровуватись, ні опиратись чужим рішенням, ні приймати власні, одного треба — почуватися щасливим. Надійно й неусвідомлено, як у дитинстві.
З тиші пролунав голос Вероніки, яка кликала всіх до молока з суницями.
Увечері палили вогнище.
Палили на латочці піску при лісовій річечці, що огинала будинок з фасаду, ховаючись у заростях жовтих ірисів. Троє парубків, які принесли сухий хмиз, по черзі відрекомендувалися Максиму й заходилися виконувати якісь дрібні доручення Марії Онки. Упоравшись, підійшли до дівочого гурту, й незабаром склалися три пари; Вероніка так само трималась остронь, і Максимові нічого не лишилось, як запропонувати їй своє товариство. Перекинувшись з ним кількома словами, дівчина відвернулась і почала зосереджено підгрібати вугілля патиком — вогонь від того вигинався, немов великий, втішений ласкою звір. Байдужість Вероніки не засмутила Максима, він пішов шукати Марію Онку.
Знайшов її при самій воді, двоє псів, які вдень десь переховувались, тулилися до її ніг. Вони загарчали, та зразу ж заспокоїлись, коли Максим простягнув їм свою долоню. Навіть у темряві побачив, що Марія всміхнулася.
Навколо кущів, які ховали вогнище, коливався високий німб світла, відблиски іскрин падали на воду, й здавалося, що пливуть і пливуть дрібними на кам'янистих перекатах хвилями вогненні квіти, щезаючи за
поворотом.
— Хто ці діти, що так неохоче йдуть звідси? — спитав Максим. — Нині не заведено бавитися з чужими малюками... Ї хто ці молодята, котрі не мають індивідуальних карток? І чому ніхто не спитав у мене, хто я сам, чому прийшов сюди, і чому мені здається, що це й справді не має значення?
Маріїна усмішка знову зблиснула, немов нічний метелик, що потрапив у стовп світла.
— Коли б це мало значення, хіба ви того не відчули б? Коли б це мало значення, вас би тут просто не було, й ми давно б уже про вас забули, як забуваємо про всіх, хто нам чужий. Адже ми звикли розуміти один одного й без слів... А діти... Звичайні діти з найближчого містечка. У сім'ях їм незатишно, отож вони й шукають місць, де все не схоже нате, до чого їх призвичаюють. Звісно, батькам це страх не до вподоби, та мусять миритися... Дітям належить чутися щасливими, а в наш час цього нелегко досягти.
— Не розумію такого парадокса, Маріє, — сказав Максим. — Хіба не дитячим інтересам підпорядковане все наше суспільство? Вони найбільша цінність, мета і сенс життя дорослого... Цю істину нам повторюють на кожному кроці.
— Бо це вигідно тим силам, які прагнуть панувати в нашому суспільстві. То вони розводяться про зречення особистості як необхідну умову здійснення батьківської місії, як вияв високої моральності. Адже безликою людиною легше маніпулювати... Та насамперед діти від цього й потерпають. Чому? За кожним з них — мільйоноліття духовного людського поступу, голос генетичної інформації, інстинкт пізнання, природний емоційний голод — і все це незамулене, не прибите, нав'язаними уявленнями про житейські цінності. Бути особистістю для дитини так само природно, як дихати чи стрибати, а чим усе це кінчається в сучасних сім'ях? Хлопчик мріє, а йому пояснюють, що це вада людей, у яких біополе має зайвий зубець на хвилі гамма. Дівчинка вигадує казки, а батьки тягнуть її до психіатра перевіряти адекватність реакції на життєві подразники. А далі що? У нашому суспільстві дитинство — це привілей, дорослість — самі обов'язки, й цю межу неможливо переступити, не вбивши власної душі. А мертва душа — упир, який прагне крові живих; серед таких упирів здебільшого й виростають діти. Як вони можуть почуватися щасливими, коли їх готують до майбутньої наруги над собою?
— Які у вас похмурі уявлення! Зате ж позаду в людини лишається стільки турботи, ніжності, подарунків, іграшок... Винесеного з дитинства запасу любові має стачити на все життя.
— Я не вірю, що вбиті душі здатні любити... Як може любити когось той, хто не сміє любити й поважати самого себе? Що він взагалі знає про любов? От іграшок діти й справді мають багато. Але хіба це щастя? Дитина має любити одну-єдину ляльку, одного-єдиного ведмедика чи машину, а їй дарують їх десятками. "Чим ти сьогодні порадував найдорожчу тобі істоту?" — на кожному кроці запитують рекламні оголошення. Ну що ж, і радують, приносять у дім нові й нові іграшки та ласощі, аби, боронь боже, хтось не звинуватив у байдужості до власної дитини. Готують собі алібі...
— А ті ляльки, що я побачив під вербою, мабуть, єдині?
— Не просто єдині, а врятовані. Зібрані із звалищ, куди їх повикидали батьки, аби позбутися "старого мотлоху". Пристойність вимагає, щоб лялька в дитини була найкращою, останньої моделі. Тим часом Полінка перепорпала всі ящики для сміття, доки знайшла свою Сабіну, батьки померли б від сорому чи переляку, дізнавшись про таке, а я зраділа. Моя маленька розумниця ще й любити вміє!
— І я так думаю, Маріє... Про молодят я й не питатиму, бо й сам здогадуюсь: це діти, що виросли біля вас.
— Так, виросли і знайшли одне одного, і в тому немає ні дива, ні щасливого випадку, бо люди із спорідненими душами завжди ходять одними й тими ж стежками. Я знаю, їхні діти не страждатимуть від духовного голоду, і їм не доведеться ховати у мене своїх врятованих ляльок.
— А вам не шкода? Хоч трошки... Це ж будуть не просто діти, а сини й дочки тих, кого ви любили...
— Чому я маю жалкувати за тими, хто й без мене буде щасливий? Врятованих ляльок у мене сховають інші, ті, з кого дорослі старанно робитимуть біологічний матеріал для продовження роду, але вони не піддаватимуться. Вони продовжуватимуть свій рід як люди, набуваючи духовного спадку.
— А як з біополями?
— Це просто несуттєво. Я певна, що років через п'ять вони в кожної пари стануть бездоганно гармонійними. Я певна, що разом вони будуть щасливими, а
щастя...
Вона замовкла, й Максим, непомітно для себе перейшовши на "ти", нетерпляче спитав її:
— Що ти цим хочеш сказати, Маріє?
Але Марія підхопилася й, гукнувши: "О, здається Вероніччин друг з'явився, це вперше, і його належить привітати!" — щезла в темряві.
Пес, що тримав голову на її колінах, потягнувся до Максимових; зазирнувши в повні зоряних відблисків очі тварини, Максим подумав: "Мені чомусь здавалося, що я не люблю дітей, але це неправда. Я дуже люблю їх, бо тільки діти і є по-справжньому людьми. Я відчуваю, що мені не суджена самотність... Як добре! Варто було сюди приїхати, щоб це збагнути".
— А завтра у нас весілля! — оголосила Марія, повернувшись.
...Останньою вишла заміж Юлія, і того дня на душі в Максима було невесело.
Вони верталися додому вже вдвох маленькою машиною застарілої моделі, якою охоче користувались ті, хто жив і працював на природі. Марія вміло вела її, миттєво реагуючи на спалахи червоного табло "На дорозі — жива істота". Траплялися здебільшого дрібні жуки, та якось обминули й їжака; відчуття, що вони не полишають по собі ні смерті, ні страждань, було дуже приємним і якось особливо зближувало їх. Давня-давня мелодія звучала у вухах Максима, нескінченно повторювався той самий рядок: "Бо ти ще молода, бо я ще молодий, будуть нас судити".
"Ох, будуть, будуть, — тепер, коли навколо нас уже немає дівочого гурту, коли я вже не здаюся приятелем котроїсь із твоїх юних підопічних... Судитимуть нечисті в помислах, а таких серед людей ой як багато! Ти вже давно не молода, але тобі не простять, що ти живеш не як інші, що маєш не такий, як в інших у твоєму віці, вигляд, що сповідуєш якісь свої ідеали, що не коришся загальним настановам. Їм тільки дай привід... Та краще б ти була по-справжньому старою, Маріє Онко, коли вже ти не можеш мати стільки років, як я, тоді б я вільно втішався твоїм товариством як твій онук, і, може, нам би дали спокій. Нащо ти спинилася в часі на довгій дорозі свого життя?"
Вдома, уважно глянувши на нього, Марія ледь усміхнулась.
— Ти даси мені козячого молока? — спитав Максим. — Шкода, минулися суниці. Які вони тут смачні!
Він пив повільними ковтками, пильно дивлячись у Маріїні очі, і старався вкласти в той погляд усі свої докори цій владній жінці, котра повинна була його зрозуміти, але — не схотіла; вона відповідала на той його бурхливий монолог без слів невідпорною усмішкою, що ледь піднімала кінчики вуст, зате змушувала яскраво цвісти й світитися обличчя. "їй понад вісімдесят років? Та ні ж бо, мені здається..."
Втім, що це важило, коли вона вирішила за них обох? Махнувши рукою, Максим низько вклонився, дякуючи за гостинність, і, не озираючись, пішов обсадженою рожевими флоксами парадною доріжкою, що виводила на великий шлях. "Там можна зупинити якийсь транспорт, — подумав він. — Скоро все це відійде в минуле й стане схожим на сон. Красивий сон мого нездійсненого життя. Так, воно вже в мене й не здійсниться".
— Не туди! — гукнула Марія.
Вона стояла там, де він її залишив, і очима вказувала на вузеньку стежку між барбарисом і калиною, кудою вони спускалися до річки палити вогнище. Мабуть, там чекала на нього Ольжина авієтка: Марія мала з комфортом відправити останнього гостя зі свого лісового обійстя.