І нарешті крісло – велике, темно‑шоколадне, на коліщатках, – куплене за власний кошт у меблевій крамниці через дорогу. У ньому Богдан почувається великим босом, але не забуває, що підлеглий. Найкращі перекладачі ніколи й нічого не забувають. Саме за це унікальне вміння його досі не звільнили, хоч шефові вже в печінках сиділи оті Богданові мало не щоденні запізнення. Схоже, він запізниться і цього ранку… Прокидайся, хлопче!
Богдан здригнувся. То він досі вдома? Зненацька його погляд спіткнувся об старий настінний годинник, з котрого сьогодні ще жодного разу не визирнула зозулька (а мала б робити це щогодини!), і хлопець здивовано відставив убік горнятко вже вистиглої кави. Підвівся. Поволі наблизився до стіни і вдивився у старезний, вицвілий від часу циферблат із колом раніше лискучих, а зараз потемнілих і нечітких цифр. Годинникові стрілки не зрушили з місця. Довкола було так само чверть на шосту.
Він важко перевів подих. Ну, звісно, проіржавів старий механізм… Треба якось сісти на дозвіллі, розібрати, почистити і змастити його оливою. Чи краще віднести до ремонтної майстерні на сусідній вулиці, бо де його візьмеш, оте дозвілля? Та й копирсатися в нутрощах старезного дзиґаря, успадкованого ще від діда‑прадіда, він не мав особливого бажання, хоч і трохи розумівся на годинниковій справі, тож цілком міг полагодити його самотужки. Потім із цим розберуся, вирішив Богдан, зараз треба дізнатися час і поспішати на роботу. Ще й наручний годинник, подарований батьком до випускного, десь запропастився, як на лихо! Нічого, згодом знайдеться…
Богдан підняв з підлоги дешевого пластикового будильника китайської збірки (завжди купував найдешевші будильники, щоб не шкода було жбурляти їх у стіну, коли вони зранку починали дзеленчати). Стрілки китайського дива так само не рухалися, мертво показуючи… чверть на шосту. Дивина та й годі! От уже як не щастить – то не щастить… Але чого тут дивуватися, все просто – мабуть, "накрилася" батарейка. Треба буде купити нову дорогою з роботи, нагадав собі й потягся за смартфоном, аби дізнатися час із сенсорного екрана.
Коли ж Богдан уздрів чотири незмигні електронні циферки 05:15 у кутику дисплея, де зазвичай висвічувався час, він зрозумів, що в світі щось перевернулося. Відшукав у списку контактів і набрав номер друга з роботи. "Вибачте, мережа перевантажена", – повідомив йому електронний голос телефонного оператора‑автовідповідача. Схопив зі столу пульт і увімкнув телевізор, поклацав каналами – з екрана кожного на нього дивилась статична заставка з написом: "Вибачте, у нас технічні проблеми". Усі чомусь вибачалися. Спробував зайти в мережу Інтернет, та жоден сайт навіть не починав вантажитися. Хоч тут не вибачаються. Визирнув у вікно, сподіваючись побачити апокаліптичну картинку нашестя іншопланетян, зомбі чи сусідів, що перетворилися на упирів. Нічого. В прямому сенсі – нічого. Тому що на його трамвайну колію, схоже, сьогодні не виїхав жоден трамвай, та й людей на зупинці теж не видно…
Богдан схопив куртку і вискочив з дому. За мить повернувся, відчинив кватирку (завжди зоставляв її прочиненою для Грубаса – а раптом щось станеться і він, Богдан, уже ніколи не повернеться додому – не вмирати ж котові голодною смертю…). По тому грюкнув хатніми дверима, збіг східцями на перший поверх, роззирнувся у дворі. Порожньо. Минувши свою бічну вуличку, Богдан опинився на головній площі міста і… завмер біля юрмища людей, що стояли і розгублено дивилися на міську Ратушу з годинником, час на котрому зупинився чверть на шосту.
Схоже, сьогодні чверть на шосту зупинилися всі годинники на Землі.
Розділ ІІ
Світ без часу
Натовп біля Ратуші щільнішав – люди надходили й надходили – перелякані, спантеличені, заскочені. Трясли своїми наручними годинниками – усіма як один зупиненими, шукали бодай когось, чий годинник показав би для них час.
– Не підкажете, котра година? – тільки й лунало звідусіль.
Ніхто не міг підказати. Усі годинники завмерли рівно чверть на шосту. Час зробився на вагу золота.
– Що сталося? – друге запитання, з котрим перехожі кидалися одне до одного.
Чинна влада розводила руками. ЗМІ вичікували. Ратуша мовчала. Ніхто не знав, що сталося.
– То що ж робити? – врешті хапалися за голову.
Ніхто не знав, що робити. Мобільний зв'язок обвалився – так багато людей одночасно телефонували комусь, аби спитати, котра година, що мережа не витримала. З часом обіцяли відновити, однак треба було щось придумати з тарифікацією дзвінків, – без годин, хвилин, ба навіть секунд мобільний зв'язок не міг існувати. Телебачення ніби випарувалося – кожен, хто у пошуках відповіді хапався за пульт і вмикав телевізор, бачив лише зернисті шиплячі екрани, іноді знайому заставку "Вибачте, у нас технічні проблеми", і жодних новин, жодних екстрених повідомлень… Інтернет пішов туди ж – коли людство нестримним потоком ринуло до віртуального простору, сайти та соціальні мережі луснули, як мильні бульбашки. На мить постала тиша, якої Земля не знала з часів вимерлих динозаврів.
А потім усе прокинулося, завирувало – люди збивалися у натовпи, кудись бігли, їхали та йшли, бо гуртом не так страшно, та й можна з кимось поговорити. Незабаром з'ясувалося, що їхнє містечко не самотнє у своєму безчассі – те саме спіткало Київ, Варшаву, Лісабон, Берлін, Лондон, Париж, навіть Нью‑Йорк, Мехіко, Оттава та Сідней не знали, котра година.
В одну мить по всьому світу зупинилися годинники. Чверть на шосту за київським часом.
Здавалося, людський світ перетворився на довжелезний пасажирський потяг, що зійшов із рейок, – спочатку у провалля полетів перший вагон і потягнув за собою решту – іграшковими кубиками вони нагромаджувались один на одного, трощилися, ламалися й деформувалися, аж доки не утворили купу брухту, з котрої до неба здіймався сивий дим. Ніби й дрібничка – втрата годинникового часу, але на хвилинах, годинах та секундах виявилося так багато зав'язано у звичному житті, так багато заплановано, що враз усе полетіло шкереберть.
Містяни кинулися у майстерні до годинникарів, трясли гарантійними талонами, вимагали ремонтів та надії, благали повернути час. Але чи то минулої ночі трапилась якась усесвітня годинникова афера, чи то всі годинникарі якимсь чином змовилися між собою, та ніхто з них не спромігся полагодити жодного годинника – механізми для вимірювання часу просто фізично відмовлялись запускатися. І нехай би вже просто старі кварцеві чи механічні часоміри вийшли з ладу – але ж ні! – новітні електронні пристрої теж завмерли циферками чверть на шосту. Ніби хтось прокляв їх. На земній кулі не залишилося жодного годинника, здатного показувати час.
В одну мить увесь світ зробився неповносправним. Годинниковий час був йому ніби відсічена кінцівка, без котрої слід навчитися жити. Звикнути жити. Та соромитись не було чого – усі довкола такі, з відсіченою кінцівкою. Усі однакові. Здавалось, якби тут зненацька зустріли людину зі справним годинником, її просто роздерли б на шматки, така довкола стояла лють та нетерпимість, допоки люди намагалися зрозуміти, що робити без годинникового часу…
"Шановні громадяни! – нарешті спливло тривожне чорно‑біле повідомлення на всіх телеканалах. – Стався тимчасовий технічний збій, пов'язаний із роботою годинників. Поки що достеменно невідомо, чим спричинений даний збій, але фахівці з усього світу працюють над усуненням цієї проблеми. Просимо зберігати спокій та утриматися найближчим часом від поїздок та подорожей. Стежте за наступними повідомленнями".
Далі ефір заповнили старими серіалами та повторами футбольних матчів. Схоже, ніхто не знав, що насправді сталося. І це лякало найбільше. Замість того щоб слухняно сидіти перед екранами своїх телевізорів, утримуючись від поїздок та подорожей, люди висипали на вулиці, обмінювалися новинами, шукали рідних та друзів. То тут, то там виникали стихійні мітинги, що вимагали від розгубленого уряду пояснень і негайного повернення годинникового часу.
І можновладці пообіцяли, що повернуть час. Терміново зібрали найкращих фахівців годинникової справи, пробували конструювати нові хронометри, усе старанно робили, як належить, та жоден пристрій не зрушився стрілками, не змигнув циферками, хай то був коштовний "швейцарець" в єдиному екземплярі вартістю у сотні тисяч євро чи його дешева піратська копія за кілька баксів. Навіть атомний годинник, що за ним звірявся час у всьому світі, вийшов з ладу. Не працювали секундоміри. Рухався хіба пісок у клепсидрах, але такі "годинники" не показували часу, хіба фіксували окремі його відтинки. Та й де взяти піскових годинників на всіх? Вони давно вже зробилися раритетами, останні екземпляри котрих зберігалися в музеях, наукових лабораторіях та приватних колекціях. Людям були потрібні справжні годинники. Але закони фізики чомусь більше не мали влади над годинниковими механізмами. Все залишилось на своїх місцях, просто якоїсь миті світ позбувся можливості рахувати час. Жоден науковець не зміг пояснити, що насправді трапилося, навіть славетний Стівен Гокінг[2] затаєно мовчав, хоч його публічного виступу світ очікував найбільше. Ніби фізично скалічений, позбавлений мови і прикутий до інвалідного візка науковець був зобов'язаний виправдовуватися перед усім людством за збій у законах природи чи… за помилку Бога (різні побутували версії). Але Гокінг, схоже, не поспішав із поясненнями. Або він так само не уявляв, що сталося, або ж уже просто фізично не мав змоги спілкуватися зі світом – казали, здоров'я геніального вченого з кожним днем погіршується, він навіть замислюється про евтаназію. Репортери та представники годинникових брендів удень і вночі чергували під будинком Гокінга, аж доки його рідні зі сльозами на очах не попросили всіх піти.
– Стівен не може вам повернути час, пробачте, – так вони сказали перед тим, як зачинити двері перед самісіньким носом непроханих гостей.
ЗМІ переключилися на інших експертів (залишивши на даху будинку навпроти чергового репортера – якщо Гокінг помре, їхнє бюро новин має першим про це дізнатися), а годинникові бренди розгублено завмерли – хтось просто викреслив їх із життя.
У швейцарському офісі компанії Rolex, заснованої в далекому 1905 році німцем Гансом Вільсдорфом, уявлення не мали, що робити з понад півмільйоном коштовних годинників, котрі компанія стабільно випускала щороку.