Про те, що твій наречений загинув, тебе захищаючи.
Ольга виборсалася з обіймів подруги й озирнулася, чи ніхто не чув:
– Ні, ти що, я лише тобі. Нікому більше. Це – наша таємниця.
Обличчя Августи пашіло від хвилювання:
– Слухай, а розкажи мені більше. Ви ж із ним… ну… той… цілувалися?
– Ну… так, звісно, – Ольга опустила очі. Сама не знала, нащо збрехала. І в "щоденнику", і тут, зараз.
– Щастить тобі.
Августа прислухалася до власних відчуттів: щось неприємне кольнуло під грудьми. Може, заздрість? Бо ж у неї не те, що поцілунків, – навіть натяків на романтику не було. Читала далі, а коли завершила, підвела очі на подругу:
– Олю, знаєш, а ти гарно пишеш. У тебе талант. Може, напишеш вірша чи оповідку?
Подруга розсміялася:
– Таке скажеш, і хто то читатиме? Куди мені до літераторів, – вказала головою на полиці з книгами у бібліотеці.
– А ти спробуй руською. По-нашому зараз пишуть мало. – Августа гладила долонею рівно списані сторінки зошита й роздивлялася чорнило, яке залишало слід на її руках:
– Бачиш, чорнило – як і мої фарби. Ти теж малюєш картини, тільки словами.
У передпокої почулися голоси. Гості розходились. Ольга похапцем вирвала зошит із рук подруги:
– Тільки ж ти про ось це – нікóму.
Сховала "щоденник" до голого тіла, під блузу і притисла лівою рукою до живота.
"Бач, а вона повірила. Не мала жодного сумніву. Варто було тільки запевнити, що то справжній щоденник. Як то цікаво!" – думала, поки чекала на батька біля дверей. Майже фізично відчувала, як виросла в очах подруги: тепер вона – не просто дівчисько, а та, яка мала трагічне кохання і навіть знає, що таке поцілунок. Виявляється, щоб люди думали про тебе так, як ти хочеш, треба зовсім небагато.
"Щоденники і листи можуть бути найбільшою брехнею в світі" – зробила для себе висновок.
Йти на гору придумала Ольга. Вперлася, що хоче освятити свою з Августою дружбу з якогось там джерела. А хлопців та Ядвігу, сестру Августи, взяли про всяк випадок, "рап— том що".
Оля рухалася від каменя до каменя по-чоловічому легко. Тільки брудний поділ сукні сковував. Час від часу подавала руку худорлявій Августі. Та дерлася вгору, зціпивши зуби. Олесь і Юлько йшли без особливої охоти: давно втомились, але залишити дівчат самих не могли.
– Стійте, це тут! – Ольга зупинилася, витерла чоло рукавом і завмерла. Десь близько чулося дзюрчання джерела. Дівчина роздивилася навколо і пішла трохи вправо. Юлько, Олесь і Августа попрямували за нею.
– Ставай на коліна тут, – скомандувала Ольга подрузі, й та беззаперечно послухалась. – А тепер пий.
Обидві, як за командю, нахилилися над широким джерелом і зачерпнули долонями воду. Зробили по кілька ковтків, холодні струмочки потекли по шиї за пазуху.
– Тепер наша дружба буде вічною, – Ольга всміхалася широко, обійняла Августу і поцілувала десь біля вуха.
– Для того не треба було ніякої води, але якщо ти вже так хотіла, то хай буде, – дівчата обнялись і з реготом лягли на нагріте каміння поруч.
Олесь, Юлько і Ядвіга мовчки сиділи біля них і без особливого ентузіазму вдивлялися в дно струмка.
Августа тримала Ольгу за руку й тішилася від краси цього моменту. Тверда долоня подруги надійно ховала її тонкі пальці під собою.
– Не може цього бути! – Ольга рвучко сіла. Далі зняла взуття і босоніж перейшла на інший бік струмка. Там опустилася на коліна, а за кілька хвилин повернулась із букетом тендітних квітів у руках. – Едельвейси! Ви бачили, це ж едельвейси!
Усі четверо із цікавістю обступили Ольгу. І справді, вона тримала в руках букет біло-жовтих едельвейсів.
– Тепер мені в коханні пощастить, – усміхалася на всі зуби Ольга.
– Кажуть, якщо подаруєш квітку комусь, то та людина тебе і полюбить, – Юлько простягнув руку, щоб узяти квіти. – Віддай мені, ти ж не хлопець, що квіти комусь дарувати.
– Ще чого! – Ольга відсмикнула руку. – Де воно сказано, що то чоловік має дарувати?
Августа переминалася з ноги на ногу:
– Олю, а подаруй їх мені, – ледве наважилася промовити.
– Дурна, чи що? – розсміялася їй в обличчя подруга. – То ж для коханого.
– А дочекаються? – Юлько спробував силою відібрати букет. – Мені потрібніше.
– Не підходь. Я ці квіти засушу – і чекатимуть скільки треба.
Додому поверталися втомлені.
– Слухай, Августо, ти як думаєш, то правда? – біля самих воріт власного будинку Ольга раптом зупинилася.
– Що саме?
– Ну, що той, кому я подарую квітку, мене покохає?
– А мені як знати. Може. А що, є кому?
– Ну, може, і є. Не хочу про це говорити.
Ольга поцілувала подружку в щоку і побігла додому.
Августа ще кілька хвилин постояла біля воріт, а потім пішла. Душу розривало від почуттів: щастя від чудового дня і незрозумілої тривоги. Вдома сіла за малювання. Лише це заспокоювало.
Чернівці, 1895
Ольга йшла вулицею, притримуючи однією рукою поділ довгої незручної сукні, а іншою притискала стос паперів під рукою.
Бруківка під ногами після дощу була слизькою і потребувала особливої уваги. Осінь.
Ольга не любила ні мокрі вулиці, ні ось цей холодний вітер, що поривався зняти її капелюшка та насмішити всю вулицю, коли б вона за ним побігла. Та й чи побігла б? Певне, що просто провела б поглядом і пішла далі. Хоча така втрата була б помітною в її теперішньому матеріальному становищі.
Підвода з коричневим і лискучим конем проїхала зовсім поруч, у ніздрі вдарив неприємний запах, і жінка майже відчула, як колесо прокотилося так близько від подолу її сукні, що ще трохи – і зачепило б. Раптом зупинилася й оглянулася навколо. Наче від сну прокинулася. Вона – на вулиці Панській. Куди йде? Навіть не відразу знайшлась із відповіддю. Але згадала: в редакцію "Буковини", до Осипа.
Десь там зараз, поміж дубовими столами, у кімнаті, де пахне чорнилом і папером, він її чекає. Її Осип. Красивий, ставний. Може, навіть дивиться у вікно чи прислухається до стукоту коней по дорозі – бо ж не знає, що вона йде пішки.
Ольга струсонула головою: і що це з нею робиться? Нема, щоб просто йти до "Буковини" – то думається дурне.
З Осипом познайомилася тільки минулого тижня. До того він писав їй іще зі Львова. Ольга перечитувала ті листи і десь усередині навіть трохи насміхалась: як роками вона шукала, де б надрукувати нею написане, – то всі відводили очі. А коли її почали видавати німецькі журнали – якось враз і наші заметушилися.
Осінні черевики від незвички натерли ноги, і жінка мусила зупинитися біля якогось будинку, прихилитися до його стіни і трохи постояти.
– А ще вчора було літо, – вікно будинку відчинилось і з нього виглянула стара простоволоса жінка. Ольга від несподіванки відсахнулась, але не відповіла нічого. – Кажу, літо ще вчора було, малі мої босими ходили, – голосніше озвалася жінка, ніби подумала, що її погано чують. – Може, вам, пані, поміч яка треба?
– Ні, – знайшлась Ольга, – все добре, вдячна, – відповіла холодно і зробила кілька кроків далі.
– Пані, може, ви часом прислугу чи куховарку собі шукаєте? – крикнула вслід жіночка. – Бо моя донька має двох дітей годувати, а роботи нема. Скоро жебрати треба буде йти, бачу.
Ольга зупинилась і роздратовано потерла скроню. Чи то від погоди, чи від голосу дивної жінки починала боліти голова.
– Не шукаю, – різко кинула через плече, підхопила поділ сукні й швидко пішла далі. Мокра бруківка виляскувала під підборами.
– Та й не пані я ніяка, – то вже сама до себе.
Якось Осип написав їй листа. Мовляв, переїздить до Чернівців і просить милості зустрітись особисто. Ольга перечитала ті рядки кілька разів. Було в них щось незвичайне. Якась упевненість. Сила. Прихований зміст.
Навіть не відповівши йому, вона сіла писати Августі до Відня. Розказувала про те, як мало навіть серед інтелігенції в немалому місті чоловіків, які б її зацікавили. Щоб і розумний, і сильний, і красивий. Хіба надія, що Осип, новий редактор "Буковини", відомий іще зі Львова, буде таким, як треба.
І Ольга погодилася на зустріч. Про точну дату вони не домовлялися, то в трепетному чеканні минув цілий тиждень. Коли почула, як біля дверей будинку зупинилася підвода, – серце ледь не вилетіло з грудей.
Далі був його голос – приємний баритон, в'язкий, наче добрий кисіль, що готує мама.
Встала з-за столу, щоб його зустріти. Тільки-но двері в кімнату прочинились, як Ольга перша по-чоловічому простягла руку Осипу:
– Кобилянська, будьмо знайомі.
Чоловік зніяковів від несподіванки, але майже не подав знаку: прийняв простягнуту руку, злегка стиснув її у привітанні й відрекомендувався:
– Осип Маковей, ваш палкий прихильник.
В очах Ольги заграли бісики:
– Ви мали сказати, прихильник мого письма? Бо до мене самої чоловіки не надто уважні.
Осип не відразу знайшовся з відповіддю. Пройшовся повільно від стола до вікна і назад, аж потім підвів на жінку очі:
– Якщо ви таким чином, як властиво жінкам, випрошуєте похвалу, то я Вас розчарую: я не з тих чоловіків, котрі вміють сказати гарно. Хіба написати, коли не бачиш людини, – то так.
– То ви, пане Осипе, сором'язливий? – Ольга відверто розсміялась. Але майже відразу про це пошкодувала. І що на неї найшло? Жінка відчувала: всередині прокидається мале чортеня, як у дитинстві, і це дратувало.
Осип стиснув губи і потупив погляд у підлогу. За дверима почувся галас – мама командувала Ольжиними братами, поки ті заносили до кухні мішок із якимись крупами.
Гість скористався паузою, щоб роздивитися кімнату: невеличке прохідне приміщення, скромно обставлене, фарба на підлозі протерлася від часу. На столі – хаотично складений папір і чорнило, дверцята шафи – прочинені, схоже, через старі та провислі завіси. Було трохи соромно за те, що він побачив, але вже як є.
Шум за дверима стих, і довелося продовжувати розмову.
– І в таких умовах ви працюєте? – чоловік схопився за соломинку, щоб перевести тему.
– Так, доводиться. – Ольга почервоніла. – Думали, письменниці живуть у розкоші? – в голосі почулися холодні нотки злості.
– Перепрошую, якщо образив. – Осип підійшов ближче і, не підводячи очей, торкнувся руки жінки трохи вище зап'ястя.
Від несподіванки Ольга стрепенулась. Але такий незвичний жест у ту ж мить зняв усе її напруження. Ольга почувалася страшенно втомленою.
– Давайте сядемо, – запропонувала гостю і, не чекаючи його відповіді, просто знесилено впала на стілець.