— Отож, друзі, розповідайте про себе.
— А що розповідати? — невпевнено запитав Влад.
— А все, — весело махнув рукою дядько Олексій. — Давай з тебе і почнемо, Владе. Розповідай, де живеш, чим займаєшся.
Той почухав потилицю, скривившись, сьорбнув чаю і почав невпевнено:
— Я цей, ну... вчуся разом он з Бітом і Ваською. Живу з бабусею, люблю у компі зависати, програмувати.
— Ого, цікаво! — захоплено вигукнув дядько Олексій. — То, може, ми тут з майбутнім Біллом Гейтсом чаюємо!
— Мені більше Стів Джобс подобається, — заперечив Влад.
— Зважаючи на його трагічну долю, я не хотів робити таке порівняння. А батьки твої чим займаються?
Влад знітився.
— Розлучилися вони. Давно. Тата вже років десять не бачив. А мама в Італії працює.
— З нею хоч бачитеся десь-колись? — запитав чоловік співчутливо.
— Один раз, рік тому. Вона працює у маленькому містечку на півдні Італії, доглядає жінку якусь паралізовану. З хати виходить лише вигуляти стару на візку. Навіть інтернету не має.
— Як же ви спілкуєтеся?
— По телефону. Але не часто — дорого дуже. І у відпустку ні разу не їздила: боїться, що хтось підсидить місце, поки її не буде.
— Але ти ж казав, що ви бачилися.
— Я у неї був. Коло нашого дому є церква, куди моя бабуся ходить. Там минулого року на Великдень організовували поїздку в Рим. Бабусі вдалося мене в групу вписати. Дали знати мамі. Вона якось випросила у господарів відгул на день і поїхала до Рима. Там ми
і зустрілися.
— Ото, певно, мало не вдушила тебе в обіймах на радощах, як побачила через стільки років? — вигукнув Віталій.
— Ага, вже. Навіть не впізнала мене. Ми домовилися по телефону, що зустрінемося на заправці на околиці Рима. Вона під'їхала на таксі, вийшла з машини й кинулася шукати мене. А ми якраз повиходили з автобуса. Вона раз попри мене пройшла, другий, визирає, а мене не помічає. Я вже сам до неї: "Мам, та я тут, не бачиш?" Тоді вона затримала на мені погляд, за мить змінилася в лиці й ноги підкосилися — мало не знепритомніла. Хтось підтримав її, щоб не впала, а я закляк на місці з переляку. Тільки-но прийшла до тями — кинулася мені на шию, труситься, плаче. Я не витримав, теж розревівся. І так якось образливо було, що вона мене не впізнала.
Голос у Влада задрижав. Він зупинився, намагаючись придушити клубок, що, як і рік тому, приступив до горла, викликаючи зрадливі сльози.
Василина, яка досі байдуже сиділа біля стіни, роздивляючись свої нігті, тепер втупилася у Влада такими очима, наче теж не впізнавала у ньому однокласника, з яким уже місяць ділила парту. Дядько Олексій стиснув губи й похитав головою.
— Уявляю, як їй було важко. Побачити і зрозуміти, що в гонитві за матеріальним благополуччям для своєї дитини вона ту дитину фактично втратила. Натомість побачила підлітка.
Запала напружена мовчанка. Віталій спробував перевести розмову в інше русло:
— До речі, а чому нас називають підлітками? Це що — від слова "підлість", чи як?
— Оригінальна версія, щось у ній є, — віджартувався дядько
Олексій.
— Може, через те, що ми — як ті пташки: ще не вміємо добре літати, але вже пробуємо самі підлітати у небо? — помахала руками Василина.
— Хм, теж цікаво, — не заперечив дядько. — Які ще варіанти будуть?
Так непомітно розмова повернула з важких особистих спогадів на приємніші теми. Віталій теж розповідав про себе, але з гумором, уникаючи розмов про мамину смерть і татову хворобу. Більше базікав про своє руферське життя і про те, як цікаво споглядати вечірнє місто з висоти й відчувати себе небожителем. Васька пожартувала, що небожителі живуть на небі, а на даху живе Карлсон. Але глузуючи з Віта, насправді вона йому щиро заздрила, бо сама мріяла видертися на найвищий дах Львова і прогулятися по його потьмянілій від часу черепиці. Віт наче відчув її бажання, бо одразу ж запропонував:
— А ходи зі мною. Побачиш, як то крутецько. Тоді й будеш сміятися.
— А я можу піти з вами? — якось несподівано для себе запитав Влад, хоча досі ніколи не поділяв захоплення однокласника.
— Не питання, — поблажливо поплескав його по спині Віт.
Дядько Олексій стурбовано почухав неголене підборіддя.
— Ну-ну, досить вже, не захоплюйтеся. Що це за харцизяцькі забави ви тут затіяли? Мені Ваську батькам треба живою і неушкодженою передати.
Діти, чи то пак, підлітки, яким так хотілося літати, розсміялися.
Жодних образ чи напруження між ними більше не було. Навпаки, з того вечора почалася історія їхньої дружби-нерозлийвода. Влад і Віт не почувалися більше суперниками, а Васька не повинна була обирати серед двох кавалерів. Утрьох їм було цікавіше.
Однолітки називали їх Ве-Ве-Ве, або ж Ватага Веселих Волоцюг. Цю назву вигадав учитель інформатики, коли одного разу трійця спізнилася на урок. Він запитав їх, де вони волочилися цілою ватагою і чому такі веселі. А потім замислився і жартома додав, що скорочено їхні імена нагадують відому абревіатуру WWW, з якої починаються усі сайти в інтернеті. Назва швидко прижилася, а друзі не ображалися, бо й справді були ватагою і волочилися усюди в пошуках веселих пригод та витівок.
Досі найвеселішою і найзухвалішою їхньою витівкою залишалася "годинникова історія".
На весняних канікулах Роман Денисович організував для свого класу похід у гори. Він полюбляв проводити такі собі "уроки на натурі", де об'єднував свої предмети — фізику і трудове навчання — в одне практичне заняття. Учитель намагався довести учням, що теоретичні знання з фізики можна застосовувати у повсякденному житті. Роман Денисович на практиці демонстрував, як, знаючи основи механіки, термодинаміки або оптики, можна вижити в лісі без особливих засобів та знарядь.
На уроках учитель теж полюбляв "змішувати" різні предмети: на трудовому навчанні кожне заняття чи токарної, чи столярної справи пояснювалося теоретичними викладками з курсу фізики і навпаки — на уроках фізики практичні заняття і лабораторні експерименти переважали над сухою теоретичною писаниною на дошці чи в зошитах. Роман Денисович любив повторювати, що теорія без практики нічого не варта.
Така система навчання фізико-трудовика учням теж подобалася. Але відпочинок є відпочинок, і грузити голови черговою порцією теорії їм не хотілося. Тим більше перед директорською контрольною роботою з математики у понеділок.
Повертатися зі свіжого повітря карпатських лісів до задушливого міста не хотілося нікому. А ще більше не хотілося писати нудну контрольну. Тоді у ВеВеВе-шників виник план...
Ночували юні туристи у хатці лісника, за два кілометри від дороги, якою щодня о шістнадцятій годині проїжджав єдиний рейсовий автобус.
Напередодні увечері Васька, Влад і Віт підмовили однокласників перевести годинники у своїх мобільних телефонах на годину назад. Уночі, дочекавшись, коли Роман Денисович засне, а спав він у сінях на лавці, Василина підкралася до нього й витягла з кишені куртки, що висіла поряд на цвяшку, мобільний телефон. Про всяк випадок, якщо вчитель прокинеться й спіймає "на гарячому", Василина приготувала легенду про те, що в неї закінчилися на рахунку гроші, а конче треба подзвонити дядькові, щоб не хвилювався.
Та класний керівник, на щастя, не прокинувся. Перелаштувавши годинник телефона на годину назад, Василина знову поклала його до кишені вчителевої куртки. Той спав міцно, мов дитина.
Можна було засинати й собі. Тепер годинне запізнення на рейсовий автобус було їм гарантоване. Отож і на директорську контрольну вони уже не встигнуть — рейс ж єдиний!
З тим і позасинали...
Серед ночі з вигуком: "Дзиґарок!" — підірвався Влад. Крізь сон хтось щось пробурмотів, але ніхто не прокинувся. Влад обережно потрусив за плече Віта, який спав на лежанці поряд. Той продер очі і втупився в друга невдоволеним сонним поглядом. Мовляв, чого тобі?
— Дзиґарок, — прошепотів той йому.
— Який дзиґарок? — не зрозумів Віт.
— Тарганів дзиґарок.
Віт скочив на рівні ноги. Сон миттю звіяло з очей.
Розробляючи план, вони геть забули про наручний годинник класного керівника, який той називав на польський манер — дзиґарком. На уроках фізик завжди знімав годинник з руки і клав біля журналу, час від часу позираючи, скільки залишилося до перерви. Своєму старому польському дзиґарку він довіряв більше, ніж вбудованому годиннику мобільного телефона. А це значить, що зранку вчитель звірить час, вилається з приводу недосконалості новочасних ґаджетів і переведе годинник у мобільному. І нікуди вони не спізняться, і директорську з математики таки доведеться писати. Василина з дівчатами спали в сусідній кімнаті, тож Влад з Бітом її не будили, щоб не зчинився галас, якщо раптом крім неї прокинеться ще хтось і спросоння злякається нічних гостей.
Хлопці вирішили "розрулити" ситуацію самотужки. Вони обережно прокралися в сіни, прислухалися до рівномірного сопіння вчителя й увімкнули екрани своїх мобільників. Ліва рука, на якій Роман Денисович носив годинник, підпирала сиву вчительську голову. Шансів нечутно зняти з руки годинник практично не було. Віт повернувся у кімнату, висмикнув кілька соломинок з матраца на лежаку і повернувся до сіней. Жестами показав другові, щоб той підсвічував мобільним, а сам обережно схилився над обличчям Романа Денисовича і легенько полоскотав його соломинкою по щоці. Той нервово сіпонувся і ляснув себе долонею. Влад миттю вимкнув світло. Класний керівник не прокинувся. Влад знову засвітив екран, і Віт повторив процедуру. Цього разу вчитель щось пробурмотів крізь сон і важко перевернувся на інший бік. Ліва рука звисла над лавкою. Влад посвітив на неї, готуючись зняти годинник, але... того на руці не було. Очевидно, Роман Денисович зняв його перед сном і поклав десь поряд, як завжди робив це на уроках. У пошуках годинника хлопці почали хаотично блукати навкруг тьмяними променями екранів своїх телефонів. "Дзиґарок" знайшовся поруч на підлозі. Віт схопив його і закляк у нерішучості — він вперше тримав такий раритет у руках і не знав, як на ньому переводиться час.
— Дай сюди, — прошепотів нервово Влад, — у моєї бабусі подібний — бачив, як вона його заводить.
Він схопив годинник і швидко крутанув коліщатко, примушуючи елегантну тоненьку хвилинну стрілку зробити повний оберт у зворотний бік.
Відтак хлопець акуратно поставив годинник на попереднє місце і вказав на двері, мовляв, справу зроблено, пора вшиватися звідси.