На широкому столі, застеленому чистою сільською скатеркою, стояли стакани після чаю, ще не перемиті, валялись ложечки, шматочки паляниці. Усей посуд був повний мух. Мухи роєм лазили по мокрих блюдечках, дзижчали в стаканах, обліплювали чорними купками грудочки сахару, чорними обідками шматочки паляниці. Серед стола стояла скляна, кругла, наче надутий пухир, мухоловка з сахарним сиропом, вже повнісінька мух. Уся скатерть на столі була вкрита мухами, котрі виразно чорніли на їй, неначе густо посіяне чорне насіння. Сонце вже заходило й кидало косий промінь на стіл. В гарячому світі, засипаний мухами, увесь стіл був ніби живий, ворушився й здригувавсь в конвульсіях.
О. Порфирій сидів край стола й читав книжку. Він не любив хліборобства, оддавав своє поле наспіл чоловікові, але дуже любив читати книжки й мав їх доволі.
— Добривечір, о. Порфирій! — гукнув о. Артемій, зскакуючи в столову.
Флегматичний о. Порфирій аж кинувся, ніби спросоння, і вирячив свої тихі каламутні очі на гостя.
— Доброго здоров'я! — тихо обізвався він, через силу підводячись з стільця.
О. Артемій привітався й почав цілуваться з о. Порфирієм довго й міцно, неначе пів людського віку не бачився з ним, хоч він був в о. Порфирія минувшого тижня.
По флегматичній міні, по нешвидких рушеннях, по нешвидкій ході було знать, що о. Порфирій був не дуже-то радий гостеві.
— А я оце був на вокзалі. Писали, що сьогодні буде проїжджать великий князь, а його й не було. Така шкода, такий жаль! — гукав о. Артемій.
"Господи, яка шкода, який жаль! — думав о. Порфирій. — І нащо йому здався той вокзал? Певно, крутить в йому якийсь черв'як і не дає йому сидіть на місці. І бувають же в світі такі непосидящі, такі прудкі люде! Бігає, літає, кричить, верещить, репетує…"
— Сідайте, о. Артемій, — обізвався тихо господар, — от я наллю вам чаю. Прошу!
О. Порфирій налив стакан чаю й поставив його перед гостем. О. Артемій почав розказувать за новинки, які почув на вокзалі; розказуючи швидко та дрібно, він колотив ложечкою чай. Тонкий дзвінкий стакан дзвенів, мов навіжений, неначе аж кричав: ой, рятуйте! не колотіть, не бийте мене, бо не видержу, от-от лусну!
О. Артемій дзвонив в стакан, нервово сьорбав чай ложечкою й кидав в свій мохнатий рот. Одна муха влетіла в чай і опарилась. Він захопив ложечкою муху і вкинув в рот. Налапавши її язиком, він повернув голову, виплював її на підлогу та знов говорив. На той час непідстрижені вуси лізли йому в рот разом з чаєм і прилипали до губів. Він одгрібав їх пальцями, роздявляючи рота, і копилив то верхню, то спідню губу.
— Оце я на вокзалі бачив Шмуля з Корсуня, бачив смілянського Берка, їхав з Києва о. Аврамій і о. Василій з Дацьок, — розказував о. Артемій.
— А чи не бачили там часом "протопресвітера" з Листвина, о. Саву? — тихо спитав о. Порфирій і осміхнувся.
— Як же? Бачив і розмовляв з ним! Але яка шкода! Я думав, стріну на вокзалі велику силу народу, натовп депутацій од громад, стріну княгиню, побалакаю з нею. І подумайте тільки собі. На вокзалі нікогісінько нема! Яка шкода! Який жаль! — репетував о. Артемій.
"І навіщо йому ті депутації, та княгиня? Чудна людина оцей о. Артемій. Я од тих депутацій, од тих княгинь ладен втікать за тридев'ять земель, а він сам шукає їх!" — думав о. Порфирій.
— Що ж тут чувать у вас? — спитав о. Артемій.
— Сказать по правді, нічого не чуть цікавого. От ви то, мабуть, почули багато дечого цікавого на вокзалі! — обізвався о. Порфирій. — А що вам розказував листвинський протопресвітер?
— Розказував, що недавно їздив аж за Богуслав, а там шляхи рівняють, бо когось сподіваються, — сказав о. Артемій.
— Кого ж це ждуть? Може, буде їхать котрийсь архієрей або митрополит? А маршруту нема… — якимсь смутним голосом обізвався о. Порфирій.
— Казав, що рівняють шляхи добре, скрізь засипають рівчаки, закидають гноєм, присипають гній землею…
— Певно, буде їхать або митрополит, або губернатор, коли добре засипають рівчаки. Якби сподівались якогось архієрея, то тільки притрусили б потрошку рівчаки та бакаї й вибої… О, погана штука! — сказав о. Порфирій.
— Ще й як погана! А тут метрики, а тут приходо-росхідні книжки й досі не позаписувані! — крикнув о. Артемій. — Ой, є хиби й недогляд! Все якось стягуєшся та все надалі одкладаєш…
— А штунди, о. Артемій, ще нема в вас в Горобцівці? — спитав о. Порфирій.
— Ні, нема; не чуть.
— І в мене нема. Але листвинський протопресвітер оце вчора казав мені, що вона вже є коло вас кругом, і в Комарівці, і в Шендарівці, і в Хильках.
— І в Шендарівці? Чи не бреше часом протопресвітер?
— О, протопресвітер усе знає гаразд! — обізвався о. Порфирій. — Казав, що в Шендарівці пішло в штунду шість сім'їв і що якась проповідниця-штундка, якась дівка Тетяна, була й у вашому селі і в когось ночувала аж дві ночі.
— Була й ночувала! Аж дві ночі! — крикнув о. Артемій і схопився з стільця. — Бреше протопресвітер!
— Ой не бреше. Цей не з таківських, щоб брехав, — сказав о. Порфирій, — бо та штундка була і в нашому містечку, та урядник зараз витурлив її з містечка.
— Ой лишечко! Ще протопресвітер викаже в консисторії… А я про це й не знав… А я ж тутечки благочинний… Треба розвідать, треба досвідчиться за все.
— Довідайтесь! Може, та пророчиця й досі сидить в вашій Горобцівці… — сказав о. Порфирій.
— Ой-ой! А в мене ж мужики — то анафеми, злодії, анцибори, антихристи! А писар, то вже й не буду казать про його, — бідкався о. Артемій, — ця бестія хитра, як лисиця, а розумна й поміркована, як сатана…
— Це той Коцюбенко?
— Та це ж Коцюба! — сказав о. Артемій. — Тільки, хвалить бога, що наш новий митрополит правдивий чоловік і усяких брехень не послухає, пошли йому, боже, здоров'я й довгий вік!
Отець Артемій встав, підвів очі до образів і перехрестився. Він знов сів і почав позказувать усякі новинки, які почув од жидів: по чому пуд пшениці та жита, вівса та проса, який батюшка вмер, який видав дочку заміж, де буде швидко весілля.
— О. Порфирій! Чи ви не переглядали останніх номерів газет? — промовив О. Артемій, витрусивши з себе, мов з мішка, усі новинки в околиці. — Щось буде! Ой щось буде! Пруссаки крутять, чепляються до Росії. Вільгельм говорить закиркуваті та зачіпливі промови на бенкетах.
— Ні, про це я ще не читав, — тихо обізвався о. Порфирій.
В той час до столової увійшла сестра о. Порфирія, вже дуже немолода панна. О. Артемій ледве примітив її, тільки кинув на неї оком, швидко підвівся на стільці й сунув до неї хапком свою руку, неначе казав: одчепись од мене, та ще й хутчій, бо не маю часу навіть руки тобі подать: мені треба розмовлять.
— Ой боже! Що це буде, що це буде! — галасував він на всю столову. — Чи ви пак читали, куди вже в останній час долітали прусські аеростати?
— Ні, не читав.
— Невже не читали?! — крикнув о. Артемій і підвівсь з місця. — Літали аж над Вінницею, літали аж за Києвом, над Броварами! спустились німці в Броварах, звеліли мужикові насмажить смажені, повечеряли, потім сіли, знялись з місця та й полетіли. Ой! Боже мій! Що це буде! Що ми будемо робить? Ой, щось буде! щось буде! — бідкався о. Артемій і вхопив в обидві руки голову та й забігав по столовій. Довгі поли ряси, коси на голові метлялись на повітрі. Муха влетіла в рот о. Артемієві.
— Пху, пху! Ой боже мій! Що це буде? Пропащі ми! — репетував о. Артемій, випльовуючи на ході муху.
— Я думаю, що не такий чорт страшний, як його малюють, — обізвався спокійно о. Порфирій, — владика страшніший за пруссаків.
О. Артемій підбіг до о. Порфирія, поклав йому на плече одну руку, нахиливсь і промовив сливе на вухо: "Буде война".
Промовив він це та знов одскочив од о. Порфирія, як опечений.
Стара панна тільки стояла та витріщала очі на о. Артемія. Витріщав на його очі й о. Порфирій.
— Прощайте! Зоставайтесь здорові! Час додому, — несподівано сказав о. Артемій, щільно поцілувався тричі з о. Порфирієм, тикнув руку панні і, як метіль, повіявся в прихожу.
Надворі тим часом піднявсь вітер. З заходу наступала чорна хмара. Вітер аж свистів, гнув верхи дерева, піднімав страшну куряву на містечку, на шляху. Курява підбилась вгору, мов хмара, летіла смугами по вулицях, вилася, мов дим, вздовж шляху.
— Та зостаньтесь на ніч! Та хоч переждіть оцю лиху годину! — просив о. Артемія хазяїн.
— Спасибі! не можна!
— Та це ж гірше од Бісмарка! Гірше од пруссаків! — сміявся з ґанку хазяїн.
— Спасибі! не можна! — гукнув о. Артемій і неначе впав у повозку.
Швидко коні його й колісниця ніби пірнули в страшну піскувату хмару й ніби потонули в їй.
— Аки Ілія пішов на небо й потонув у хмарі, — промовив о. Порфирій до сестри, осміхаючись.
Вже в глупу ніч вернувся о. Артемій додому й застукав у шибку вікна так раптово, що трохи не розбив скла. В домі вже всі полягали спати. Сонна наймичка вискочила й одсунула засов в дверях.
II
В —неділю, йдучи до церкви, о. Артемій сказав до своєї жінки, що запросить до себе на чай писаря й писаршу.
— А!.. ц!.. — аж цмакнула з досадою й навіть огидою Сусана Уласівна.
— Якби ти був запросив на чай княгиню, я була б багато більше рада. А писаршу!.. Ат! горе мені з тією писаршею!
— Вже ж нічого не поможеться. Треба ж напитувать жениха для Ваті. Вже час! — сказав о. Артемій, вдягаючись в рясу.
На службу божу до церкви прийшов писар з писаршею. Тоді як вони обоє підступили разом з людьми за дарою, о. Артемій, даючи їм по шматочку проскури, стиха промовив до писаря:
— Прошу покірно вас зайти до мене на чай після служби.
— Спасибі, о. Артемій, зайду, — тихенько промовив писар. "Певно, має якесь діло в волості", — подумав він, оступаючись од царських врат.
— І вас просить моя матушка на чай після служби, — сказав о. Артемій до писарші, подаючи їй шматочок проскури.
Писарша мовчки поклонилась батюшці низенько й потім, оступаючись, перехрестилась і дуже низько поклонилась до образів, неначе дякувала богу за таку велику честь і пошану.
— Якесь діло має. Мабуть, за щось буде просить, — казав писар, йдучи з жінкою через цвинтар.
— Якби мав діло до волості, то просив би тільки тебе, а то й мене просить, — обізвалась писарша. — А я на лихо наділа стареньку спідницю. Хіба вернімось додому, то я вберуся в нову зелену вовняну сукню.
— Опізнимось. Йди вже в тому, в що вбралась, — сказав писар, а сам похилив свою чорноволосу голову, втирив очі в землю і все думав, яке б то діло до його мав батюшка, що не тільки його, але й жінку запросив до себе в гості.
— Ой, вернуся я додому та передягнусь в нову зелену сукню, — говорила писарша, — та треба б і зачесаться краще, та й надіти добре намисто або хоч накинуть на шию золотий хрестик…
— Та вже пізно.