А як загроза мине, смикнеш за ґудзик — і знов набудеш своєї королівської подоби.
Я подякував лікареві Пай Хіво за його надзвичайну ласку, а він поцілував мені руки і вийшов із спочивальні. Ніхто не бачив, як він покинув палац. Зник без сліду, ні з ким не попрощавшися й не вимагаючи винагороди за те, що вилікував мене.
Однак мій батько із вдячності лікареві Пай Хіво наказав улаштувати велике свято для всіх бідарів країни й роздати їм дванадцять мішків діамантів, рубінів та смарагдів.
Коли я видужав, то знов узявся до навчання і зовсім забув за верхову їзду та полювання.
Але спогад про те, що я застрелив царя вовків, повсякчас непокоїв мене. Спливали роки, а страхітлива вовча паща й хижі очі не йшли мені з думки.
Не забував я також і про застереження лікаря Пай Хіво, отож ніколи не розлучався з подарованою мені шапочкою.
Тим часом у королівстві зчинилося щось незвичайне. З різних кінців країни почали надходити вісті, що величезні вовчі зграї нападають на міста й села, нищать усе до живої душі.
На півдні королівства вони витолочили всі посіви й повернули на північ.
Скрізь на дорогах біліли людські скелети й кістки худоби.
Знахабнілі сіроманці серед білого дня набігали на поселення й за мить спустошували їх.
Люди заходилися розсипати по лісах отруту, ставили капкани, копали вовчі ями, вони нищили страхітливих нападників крицею й залізом. Але вовки нападали щораз лютіше й зухваліше. Спорожнілі будинки правили їм за пристановисько. В цей тривожний час матері губили своїх дітей, чоловіки — жінок. Ревіння мордованої худоби не затихало ні на мить.
На боротьбу з вовками було вислано численні загони добре озброєних воїнів. Вони переслідували й нищили хижаків і вдень і вночі. Але ті плодилися так швидко, що почали загрожувати всьому королівству. Поступово заходив голод. Народ звинувачував міністрів і двір у бездіяльності й запроданстві. Хвиля невдоволення й розпачу росла й ставала дедалі загрозливішою. Вовки вдиралися в будинки й витягали з них охлялих людей.
Король час від часу призначав нових міністрів, але ніхто не міг зарадити лихові.
Невдовзі вовки підступили до столиці. Не було такої сили, яка могла б зупинити їх. І ось одного ранку вони вдерлися до палацу. Я мав на той час чотирнадцять літ, але був дужий і сміливий. Вхопивши рушницю, я став біля дверей залу, де були мої батько й мати.
— Геть відціля! — заволав я грізно.
Я ладен був вистрелити, аж раптом один із воїнів-охоронців, що досі стояв біля входу до тронного залу, вхопив мене за руку й, наблизивши своє обличчя до мого, закричав:
— Ім'ям царя вовків наказую тобі, собако, дати їм дорогу, бо тут-таки випущу з тебе дух!
Я отетерів. Рушниця випала з рук, мені зробилося млосно, в очах потемніло — переді мною була червона паща вовчого царя.
Що сталося далі — не знаю. Коли я отямився, батьки мої були вже мертві, вовки бігали по палацові, а я лежав долі під потрощеними кріслами й уламками інших меблів. Голову мені було розбито. Я кликав на допомогу, але з вуст моїх злітали кінцівки фраз. Це тепер у мене на все життя.
Я збагнув, що лишився живий тільки тому, що мене привалило уламками.
"Що робити? — думав я.— Як вибратися з цього пекла? От коли б стати птахом і полетіти світ за очі!"
І тут я згадав про чарівну шапочку Пай Хіво. А чи при мені вона? Я сягнув до кишені. Є! Я вже хотів надіти її собі на голову, аж тут побачив — на шапочці немає ґудзика. Я міг стати птахом, випурхнути з палацу, полетіти геть із цієї нещасної країни, але потім лишитися птахом довіку, без надії знов обернутися на людину!
Тут я почув, як наді мною щось сопе. З-за уламків меблів з'явилася величезна роззявлена вовча паща.
Гаятись не можна було й миті. Я надів шапочку й гукнув:
— Хочу стати птахом!
У ту ж мить я зробився малий-малесенький, а руки мої перетворилися на крила. Я обернувся на шпака, такого, власне, яким є й нині...
Я пурхнув на бильце якогось крісла й вилетів у вікно. Там була воля!
Я довго літав над рідною батьківщиною, але звідусіль долинали тільки зойки приреченого люду й виття вовків. Королівство мого батька було знищене.
Отак помстилися вовки за свого царя.
Ширяючи над землею, я оплакував смерть батьків і те лихо, що спіткало мій край. А згодом, трохи заспокоївшись, я став думати про загубленого ґудзика від богдиханської шапочки.
Відтоді як лікар Пай Хіво подарував її мені, минуло шість років. Я багато мандрував по різних країнах і містах. Де й коли я загубив цього неоціненного ґудзика, що без нього мені ніколи вже не стати людиною?!. Ніхто не може відповісти на це.
Я навідав кожну із своїх сестер, але жодна не зрозуміла моєї мови, і всі сприйняли мене за звичайнісінького птаха. Найстарша із сестер, королева іспанська, замкнула мене в клітці й подарувала принцесі на іменини. За кілька тижнів я набрид вередливій дівчинці, й вона віддала мене служниці, а та продала на базарі мандрівному купцеві за кілька мідяків.
Відтоді я переходив із рук у руки, й нарешті на пташиному базарі в Саламанці мене придбав заморський учений — його зацікавила моя мова. Звали цього вченого Амброжи Ляпка.
Дивацтва пана Ляпки
Матеушева розповідь вразила мене. І я заприсягся зробити все можливе, щоб знайти загубленого ґудзика й вернути короленкові його людську подобу.
Я заходився ретельно збирати всі ґудзики, особливо ті, що траплялися мені поза академією пана Ляпки — у трамваї, на вулиці, ба навіть у сусідніх казках. Непомітно я відтинав їх ножичком од пальт, жакетів і піджаків, де тільки випадала нагода. За це мені частенько неабияк перепадало.
Листоноша штовхнув мене в калюжу, якийсь горбань одшмагав кропивою, а літня добродійка, що в неї я відірвав ґудзика від плаща, побила мене парасолькою.
Та це не зупинило мене, і я можу сміливо сказати — на весь окіл годі шукати ґудзика, якого не було б у моїй колекції.
Я назбирав сімдесят вісім дюжин ґудзиків — усі різні. Та, на жаль, жоден не підходив до Матеушевої шапочки. І я поклявся шукати доти, поки не знайду чарівного ґудзика лікаря Пай Хіво.
Одного тільки не збагну: чого за це не взявся пан Ляпка. Якби він тільки захотів, то відразу знайшов би клятого ґудзика й розчаклував безталанного короленка. Панові Ляпці все приступне! Немає жодного діла, яке було б йому не під силу!
Він може будь-коли сказати, хто що думає; може сісти в крісло, яке мало б стояти поруч нього, але якого насправді немає; може літати, як надувна кулька; може з маленьких предметів робити великі й навпаки; вміє з барвистих скелець наготувати різних страв, а то ще зніме полум'я свічки й кілька днів носить його в кишені жилетки.
Одне слово, він всемогутній.
Якось, коли я думав про все це на уроці, пан Ляпка насварився на мене пальцем і сказав:
— Послухайте, голуб'ята! Декому з вас здається, що я — чарівник чи штукар. Тим, хто так вважає, скажіть, що вони — телепні. Я кохаюсь у винахідництві Й чудово знаюся на казках. От і все. Та коли ви хочете Приписувати мені якісь дивовижі, то це мене не обходить. Можете фантазувати, скільки вам заманеться. Я не втручаюся в чужі справи. Смішно тільки, що дехто вірить, ніби людина може перетворитися на птаха. Правда, Матеуше?
— Авда, авда! — заволав Матеуш із внутрішньої кишені сюртука пана Ляпки.
— Як на мене,— вів далі пан Ляпка,— все це чистісінької води вигадки.
— Ну, а казки, пане професор, теж вигадки? — раптом спитав Анастазі.
— З казками буває по-всякому,— сказав пан Ляпка.— Дехто, приміром, вважає, що я теж вигаданий і моя академія вигадана. Але це неправда...
Всі учні щиро люблять і шанують пана Ляпку, бо він дуже добрий і ніколи не гнівається.
Якось він зустрів мене в парку, всміхнувся і сказав:
— Тобі неабияк личить руде волосся, хлопче! — І, допитливо поглянувши на мене, додав: — Ти подумав зараз, що мені десь літ сто. Чи не так? А тим часом я на двадцять років молодший за тебе.
Мені й справді майнуло це в голові — тож стало прикро, що пан Ляпка вгадав мої думки. Однак я довго питав себе, як це може бути, що пан Ляпка на двадцять років молодший за мене.
Потім я дізнався від Матеуша, що на другому поверсі, де вони мешкали з паном Ляпкою, стоїть двоє ліжечок завбільшки з коробочку на цигарки, і що в них вони сплять. Не диво, що в такому ліжечку вміщається шпак. Але пан Ляпка?! Можливо, Матеушеві тільки так ввижається, а може, це вигадки, однак він розповідав мені, що завжди опівночі пан Ляпка починає меншати й кінець кінцем стає крихітний, як немовля. Волосся, вуса й борода в нього випадають, і він лягає в маленьке ліжечко, що стоїть поряд із ліжечком Матеуша.
На світанку пан Ляпка встає, вкладає собі до вуха збільшувальну помпочку і вже за мить більшає. Потім ковтає кілька пілюльок для вирощування волосся і в такий спосіб хвилин за десять вертає собі звичайну подобу.
Помпочка пана Ляпки заслуговує, щоб про неї розповісти докладніше. Зовні вона схожа на маслянку від швейної машинки. Коли пан Ляпка прикладає помпочку до якого-небудь предмета й натискує на її денце, предмет тут-таки починає більшати. Завдяки цьому пан Ляпка за мить може перетворитися з немовляти на дорослу людину; завдяки цьому на обід для всієї академії вистачає шматочка м'яса завбільшки з долоню — з нього роблять стільки смажені, що її годі й з'їсти. Але помпочка збільшує предмети тільки за потреби, а коли потреба минає, предмет знову меншає. Саме тому пан Ляпка опівночі стає зовсім манюнім, а всі ми, тільки-но з'їмо смаженю, відчуваємо такий голод, ніби й рісочки в роті не мали. Отож мусимо на десерт з'їдати що-небудь наготовлене з кольорових скелець.
Але без десерту можна прожити, тож чари помпочки на нього не діють, і кольорових скелець треба мати чимало. Це нас дуже засмучує, проте пан Ляпка обіцяв, що збільшувати солоденьке він навчиться іншим способом.
На перший сніданок пан Ляпка з'їдає кілька кольорових скляних кульок і запиває їх зеленою настоянкою. Ця настоянка, каже Матеуш, повертає пана Ляпку до пам'яті, бо під час сну пан Ляпка геть усе забуває. Якось уранці настоянка кінчилася, й пан Ляпка не міг пригадати, ні хто він такий, ні як його звати; він не впізнав ні своєї академії, ні учнів, ба навіть Матеуша називав Трезором, начебто це був не шпак, а пес.
Пан Ляпка ходив як божевільний по академії і волав:
— Добродію Андерсен! Я згубив учорашній день.