Мотря подивилася на подругу, прикро подивилася.
В очах у неї сльози блиснули і, схопившись, мовчки вийшла з хати.
Хлопці було кинулись за нею.
— Не руште! Не займайте її! — крикнула на їх Христя, і вони всілися.
— Та чого це вона справді так?— спитався Онисько, дворників син.
— Чудна! — одказала Гапка.— Отака вона завжди. То весела, весела — усе б догори дном перевернула, то зразу, наче зав'яже її, — сидить, думає, думає, часом плаче.
— Молода, дурна! — одказав Степан. Поки ж ішла ця розмова у хаті, Василь тихо-непримітно вийшов у сіни. Коло сінешніх дверей, склонившись головою об одвірок, стояла Мотря і глибоко вдихала тихе вечірнє повітря. Ніч була темна, тілько зорі світили з темно-синього неба.
— Мотрусю! — підкравшись до неї, тихо обізвав Василь.— Чого се ти, моя галочко? Мотря глибоко зітхнула.
— Ходімо, посідаймо на рундуці, — одказала вона, виступивши з сіней, і опустилась на рундук.
Василь сів коло неї, обхопивши рукою кругом стан і, пригорнувши, тихо поцілував її. Вона не одхилялась, а ще мов ближче пригорнулась до його.
— Чого журишся? Чого сумуєш? Кажи.
— І сама не знаю, — зітхнувши, сказала вона.— Так чогось зразу важко стало. Так гірко. І навіщо хоч про ту волю повели розмову… А он бач, — і вона вказала рукою на будинок, звідки неслася весела ігра, лився світ, наче що всередині його палало.— Гуляють… а полягають — іди присипляти їх… О, прокляті!.. Коли б ти знав, як мені хочеться вмерти. Отак би руки сама на себе й наложила… Хоч воля, хоч смерть.
— Такій молодій та умирати?
— А вже як таке життя… Яке наше життя? Як собаку ту одірвали від батька-матері, від дому і взяли сюди старого бахура тішити…
Перед ними, наче з-під землі, виросла висока Йосипенкова постать.
— Що ти сказала?— спитався прикажчик.— Ану, ну, ще скажи!
Василя наче по голові хто обухом ударив від тих слів. Він сидів і тілько слухав, як у його голові дзвонило.
— Ах ти, поганко, мерзавко! Та ради такого барина тобі щодня, щогодини треба богу молитися, а ти, падло хамське, таке говориш. І язик у тебе повертається вільно? І не стане він руба тобі серед рота? Ходімо лишень, я тебе до барина поведу. Замість того, щоб тобі у горницях сидіти, так ти, волоцюго, повіялася до хлопців на кухню. Ходімо, — і вхопивши міцною рукою плече, він, як ту пір'їну, поставив Мотрю зразу на ноги.
— Куди? Ні з місця!!— гукнув Василь, уставши перед Йосипенком, як верства, і загороджуючи дорогу.
— І ти сюди, волоцюго, зводнику! З тебе все лихо встає. Іди й ти за нами. І тобі дістанеться на горіхи, — сказав він, рвонувши Мотрю так, що вона, наче груша, геть одлетіла.
Василь, як змій, важко дишучи, кинувся на Йосипенка і насів його, як кібець горобця.
— Ох, лишенько! О, рятуйте! — не своїм голосом залементував Йосипенко на весь двір.
Усе, що було в кухні, зразу вискочило на двір. Всі побачили таке, якого ще ніхто зроду-звіку не то що не бачив, та у гадці здумати не зміг. Де ж? Йосипенка, першого після пана, старшого у Зеленій горці, віють на всі боки. І хто ж? Кучер Василь. Дівчата полинули, хто куди знав, хлопці густою лавою обступили, чужі кинулись одіймати Йосипенка, котрий не переставав репетувати:— О, рятуйте, хто в бога вірує! Ох, уб'є ж, уб'є, сучий син! О, рятуйте, рятуйте! —
— Рятувати тебе? — кричав Василь, садячи здоровенні кулаки і в боки, і в морду Йосипенкові.— Тебе рятувати, що на підслухи ходе, що на підкупи здався. Ось я тебе порятую.
— Василю! Годі! Що се ти — збожеволів?— гукали парубки, тягаючи його за плечі. Василь, наче острогами, обвивав ногами кругом Йосипенка і качав його за собою, аж поти не прибігла Йосипенкова жінка Одарка. Та зразу, проскочивши поміж парубками, усім своїм тілом налягла на Василя, і, хоч сама упала, зате і Василя звалила. Йосипенко, як несамовитий, схопився і чимдуж подрав у садок. За ним гналася Одарка і кричала:— Куди ти, дурню! Іди до пана! Іди зараз жалітись.— Зчинила такий крик-ґвалт, що з другого двору пани почули і прибігли на той лемент.
— Що тут таке? Чого ви, вражі сини, бійку збили? Аж ось і Гамза суне.
— Хто кого? — пита ще здалека Гамза.
— Я, я! — викрикує Василь, блідий, увесь тремтячи.
— Кого?
— Прикажчика.
— Прикажчика? — переспросив суворо пан.
— Еге, його. Хай на підслухи не ходе. Хай до нас, молодих, не мішається. Чого йому треба було? Ви звеліли — гуляй скілько хоч. Чужі люди зібрались, а він на підслухи прийшов… Я йому і дав по зашийку.
Гамза мовчав. Всі думали — пропав тепер Василь!
Всі ждали слова; узять його! Василь стояв — на все рішучий.
— Так йому і треба! — відказав покійно Гамза і, повернувшись, пішов з двору. За ним повернули й пани. Дворові і чужі, й свої, стояли і дивувались: що ж воно за знак? Такого ще зроду не було. Бувало одно словце шепне Йосипенко про кого панові — і не знать де чоловіка дінуть, а тепер усі бачили, як Василь віяв Йосипенка, і пан ще погладив Василя. Це щось та значе. Пан злякався!— шушукались дворові і ждали на завтра розправи.
Зійшло сонце і освітило сумне дворище. Всі ждали — пан устане і почнеться розправа. Василь сам дожидав її. Пан устав, кликнули до його Йосипенка. Пішов Йосипенко і прийшов, а Василя не кличуть, і ніщо не віщує нічого. Пройшов день, пройшов і другий, і третій — не чути нічого. Всі наче перед смертю ходять. "Значить, усім буде, усім достанеться", — думають дворові. Рахують, яку б його кару вигадати. Василь ні живий ні мертвий. Не їсть, не п'є, не говоре ні до кого, та і його всі стороняться, аж почорнів, з лиця спав.
Одного дня Василь вів коней повз сад до водопою. На окопі стояла Мотря і махнула на його рукою.
— Приходь сьогодні сюди уночі, — сказала вона, коли він наближався, і скрилась зразу у вишнику.
Ніч була тиха та ясна. На темно-синьому небі плаває ясний місяць, наче хазяїн обдивляється своє добро: заглядає в глухі кущі, під великим деревом розкидає, мов з павутини виткану, узорчату сітку, на Пслі плететься з легенькими хвилями, хитається на їх, мов мала дитина на дощечці, а на полях, по долині, наче сніг, розсипає свій промінь білий. Хороша у таку ніч Зелена горка: наче зачарована, спочиває вона серед того білого світу, серед срібного сяйва; нічна роса розправляє зів'яле денною спекою листя її пишної рослини і якимсь тихим шелестом сповняє спокійне повітря. А там знизу, з лук Пслових, білим курищем здіймається туман, піднімається вгору, чіпляючись за дерева, за траву і, наче білим пологом, прикриває її ноги.
Василь, знаючи, що та дорога, котрою він водив коней до водопою, не завжди безпечна, то часом хто з поля або на поле проїде, то дівчата побіжать викупатись, не йшов зарані, хоч його, мов за поли, тягло туди. Там, певне, вже Мотря дожидає його. Хай дожидає. Краще коли ніхто не побаче, ніж розплещуть… І він, посмоктуючи люльку, снує у конюшні коло коней і зажида, коли потушаться всюди огні. А як на те — у прикажчика маячить він з вікна. Аж ось і там потухло. Тихо-тихо стало серед двору, наче серед цвинтаря, на кладовищі. Він мерщій, накинувши клямку на залізний прибой, вийшов з двору і похилив з гори до річки. Він йшов тихо, додивляючись до кожного куща, чи не хитається він, чи не видно з-за його любої йому постаті.
Ось пройшов уже і те місце, з якого вона гукала удень на його — немає, не видно. Він пішов до річки. Тихо коте у крутих берегах Псьол свої легенькі хвилі, золотом відбивають вони в місячному світі. Він став, задивився, загадався. Пройшле життя його стало перед ним, мов на долоні, та таке гірке, таке непривітне. Ні батька, ні матері він не знає. Виростав у птичниці Хіврі, годуючись птичою долею. Та Хівря була, кажуть, близька товаришка його матері. Як Хівря умерла, нікого близького у його не зосталось, його взято до прикажчика, у послугу. Пан наглядів, узяв до себе в козачки. Всі любувалися його пишним убором. Він і сам любувався ним, коли б не така гірка доля: сиди, Поки пан сидить, набивай, подавай йому люльку за люлькою. Каторжне життя! Скілько раз чубук ходив по його спині, скілько раз кучерявий його чуб зоставався у руках панових. Того ніхто не бачив. А Василь не мав нікого, кому б повідати своє горе. З дівчатами горничними він більше жив. Тим — аби пореготатися, посміятися, а не находилось ні одної, котра б пригорнула його, як старша сестра. Ось він став виростати. З козачків розжалували його в пастухи. Сміялись з його хлопці, коли побачили у рваній козачковій одежі. Заставляли бігати за скотом, за лошатами. Не слухався — били. А то і так — кулачки заведуть, граючись, і насадять боки Василеві! Трохи та потроху обжився він, почав підніматись на ноги, у силу вбиратись. Уже були такі, кому й він накладе. На конях цілий день ганяє. Вивчився так на їх їздити, що на неїждженому поїде. Пішла про його чутка на всю економію, дійшла до пана і прибила Василя знову у двір. Дворові порядки задавили, степове життя зовсім вийшло у його з помки. Там, на степу, тілько й право — право дужого. А Василь, як найдужчий, усіма верховодив, над усіма старшинував. Тут, у дворі, не те, зовсім навиворіт, Йосипенко усіма верховодить, що сказав прикажчик — слово його закон. З першого разу не злюбив Василь Йосипенка, сміявся, глузував з його товстого ситого брюха, з його розпорядків.
— Ох, хлопче, — предостерігали його учені дворо. Ти говори, та не договорися.
— Щоб я, щоб я?— гукав, розпалившись, Василь.— Я серед його товстої пики вчеплюсь!
Звісно, все те зараз ходило до Йосипенка. І між прикажчиком і новим кучером почалися сварки, зачіпання. Почалося спершу з вівса, сіна.
— Щось у нас багато вівса сходе, — каже Йосипенко.
— Я поїв, — одказує прикро Василь.
— Та ти мені цього не толкуй! — лютує Йосипенко.— Знаю я вашого брата. Набере мірку та й понесе у шинок., — Я ж, я і ношу, — спокійно одказує Василь.
Йосипенко, затаївши на душі образу, одійде. Він би, може, що і сказав, та пан раз похвалив Василя:— отже як став цей молодий кучер, — сказав він Йосипенкові, — то й коні стали кращі. Що значить догляд!
— Та воно, барин, догляд — догляд, та сіна та вівса не знать скілько зводиться.
— На те й сіно та овес, щоб коні їли, — одказав пан Йосипенкові далі нічого було казати, нічого й до Василя чіплятись. Тим тяжче Йосипенкові. Старий не забуває своєї образи і — який невеличкий случай — зараз до Василя чіпляється.
Василь нашустриться.