Опріч скрипки, не мав він одради, не було у його втіхи. На службу бігав задля того, що служба давала йому хліб, списував там, скільки зміг, паперу, почуваючи в скрипі пера заводи струни. З служби біг якомога, звертаючи кожному з шляху, біг попідтинню, як злодій, мерщій на кватирю; там чи перехопив чого, чи ні — зараз за скрипку... Тоді все на світі мерло задля нього, він і сам не пам'ятав про себе... Хвилі голосів підхоплювали його душу, як легенький човен хвилі синього моря, і несли не знать куди, не знать нащо... Він нісся за ними, як дух, у безкраї простори тонів, він з ними плакав і сміявся, сумував і радів... То було божевільне поривання наболілої душі, нерозгадне почування повного серця, котре він не знав, як збути, і переливав у голоси плакучих мелодій.
Перше всього почав він з пісень. Тихий, журливий голос, безкрая туга, що проймає наскрізь і скаменіле серце, припали якраз до його тихого, боязливого норову. У плачу тих пісень він веселив свою душу, намагаючись виграти їх найвиразніше. Трохи-потроху, виграючи одну пісню за другою, він почав зводити їх докупи, зв'язувати їх голоси, спершу одні плакучі, а далі роздвоював їх плач веселими танцюристими перебоями; далі ввів ще й вимову повсякчасного слова, намагаючись якнайвиразніше виграти слова ляку, реготів, лютощів... І вийшло з того вигравання щось неабияке, ще ніколи не чутне, що міцно хапало за серце, глибоко проймало душу. Як той павук-ткач тче з своєї тонкої павутини дивні кола сітин, так він з голосів витикав, виливав життьове по-буття з його гореньком і радощами, з його нудьгою і веселощами. Слабий тілом, боязкий норовом, він виявляв велику міць у грі і корив тим самі запеклі душі, закаменілі серця; вони перед ним схиляли свою горду голову і лили теплі сльози. Іван Микитович — зінське щеня, як прозвали його товариші по службі, прикмета їх жартів та глуму старших, — став потрібним чоловіком при кожному бенкеті, при кожній гулянці, які часто й густо відбували старенькі столоначальники ради своїх теж немолодих дочок, що вони бажали накинути на шию хоч першому стрічному чоловікові, аби він був чиновник. Він став дивовижею, прикметою турботні та клопіт усіх панянок. Кожній з їх бажалося то сим, то тим догодити свойому укоханому скрипачеві, котрий, водячи смичком по німих струнах, то викликав у них сльози та радощі, то лоскотав танцюристу жилочку.
— Чи Іван Микитович що їв? — знай, літало питання по хаті.
— Ану, лишень, Ванюшка, — казав хазяїн, столоначальник, пузатенький і червоний, як рак, старенький, коли його чай з приливкою і геть-то розбирав, — ану, лишень, годі тобі все панянкам та панянкам вигравати, заграй лишень і нам, старим!.. Ти знаєш — такої, щоб аж жижки двигтіли! Щоб самі ноги носили!..
Іван Микитович рубав дудочки, або горлиці, або козачка, а батьки садили по хаті закаблуками так, що аж стеля гула! Пузаті, коротконогі, вони качалися, мов качани, то навприсядки, то з викрутасами. Вся молодіж стояла попід стінами, дивилася, сміялася, а іноді й собі, піднявши поли сертуків, пускалася навприсядки; хто не танцював, то хоч вигукував та пристукував ногами... Серед того галасу та стуку Іван Микитович заливався солов'єм, розкочував немов горох по долівці, то гув, як забій у дзвона.
— Годі! годі! — кричав, переводячи духа, господар. — Музико! годі, перестань! Іди пий!
Іван Микитович переставав грати.
— Іди пий! — кричить знову господар.
— Я ж не п'ю... — несміло гугнявив Іван Микитович.
— Погань! Ще й воно комизиться! Пий, коли велять!
— Їй-богу, я нічого не п'ю, — присягався Іван Микитович. Господар не слухав і, наливши чарку, давав пити.
— Пий, бісеня! — гукав він на його.
— Вони ж, папо, нічого не п'ють. Навіщо ви силуєте? — казала котра-небудь з дочок батькові.
— Не п'ють! Силуєте! — передражнював її батько. — Ну, не хоч пити, то ось що з'їж! — казав батько, підсовуючи під ніс Івану Микитовичу дулю.
Вихор реготу обхоплював хату. А Іван Микитович як не плаче... "За мою працю та така дяка", — думав він, і сльози виступали на очах. Що якби сила та воля, так би і дав у пику бісовому пузаневі!.. Погляд його темнів, брови насуплювалися.
— За що ви зобиджаєте Івана Микитовича? — знову приставала дочка до батька. — Господи!
— Господи! — знову передражнював дочку він. — Ну, не хочеш, бісеня, пити, то грай же!
Іван Микитович знову грав, молоді танцювали, а старі сиділи, дивилися на танці, слухали вигравання та сопли тяжко.
— Ну та й гра ж, бісів син! — кричав батько, коли затихали танці і розливалися одні заводи скрипки. — Ну, всю тобі душу так і перевертає!.. І де він навчився так? Де ти навчився грати? — грізно допитував Івана Микитовича.
— Сам, — покірно мовив той.
— Талан!., талан, Іване Мойсійовичу, — казав батько якому-небудь пузатенькому, як і сам, столоначальникові, — без талану нічого не подієш... А й то правда: що з сього талану? Пограєш, пограєш, а їсти все-таки нічого! Я сам учився замолоду грати, та спасибі батькові, як побив мені скрипку, то я й кинув. Бо що б з мене було? Чи мав би я те, що тепер маю?.. Шкода!.. Учитися грати тільки великим дукам, від нічого робити, а не нам. Нам треба на пері грати: перо — наша скрипка, наш хліб, а то все — дурниця! Наплюй, та й годі... Я добре знаю, що коли б і сей йорж покинув свою скрипку та почав краще службу пильнувати — ого! при його талані далеко б пішов, а то так і пропаде, так і зслизне, як руде мишеня. Се ще гра, поки молодий та не обридло, а там, як побаче, що багато води утекло, почне пити... Знаємо ми сих скрипачів... Що скрипач та швець — перший пиєць!
— Та-а-к! — позіхаючи, одмовляв Іван Мойсійович. — Отже щось спати хочеться.
— Чи не випити б нам по марусин поясок? Як ви думаєте? Батько схоплювався, і пішло чаркування. А там знову танці, крики, співи...
Не злюбив Іван Микитович сих бенкетів, не злюбив ні своїх товаришів, ні старших. Вони щодня приносили тугу та жаль до його серця, тільки кололи його гіркими глузами та посміхами — ніхто його не піддержував, ніхто не хотів пораяти нічого, хоча усі в часи гулянки й хвалили його гру. Гірко йому ставало на душі, важко на серці, він тікав ласки панянок: вони йому здавалися нещирими. Як черв'як, заритий під землею, знаходе там свою втіху, а, витягнений на світ білий, болізно в'ється і швидко пропадає, так Іван Микитович почував себе між чужими — кожного боявся, кожного соромився, і тільки дома, на кватирі, він був сам по собі.
III
Іван Микитович стояв на кватирі у міщанки Барабашихи, що торгувала влітку різними овочами, грушами, яблуками, кавунами, а зимою — солоною рибою та насінням. Усяк знав тітку Настю (як звали її), низеньку й гладку, з чорним, завжди масним лицем, з товстим кирпатим носом, одутлими губами і здоровенними сіро-мутними очима, що сиділи у неї зверху, як дві цибулі. Яка сама нечепурна, так і одягалася нечепурне: завжди очіпок, старий і засмальцьований, стояв набік, з-під його часом і на очі вибивалися сиві пасма волосся, завжди у брудній лихій сорочці, у вистріпаній спідниці, котру вона носила так, що один бік волочився по землі, а другий бовтався біля коліна, через віщо вона здавалася наче кривобока. Товста, як бочка, сама, товсті, як макогони, руки, товсті та короткі, мов стовпці, ноги, котрими вона якось чудно совала; чорна, нечепурна, обідрана, засмальцьована, вона була одмітна на все місто. Усі знали її добре — старі, молоді і малі діти. Старі знали по її безпутному життю, котре тягла вона, зоставшись ще молодою вдовою з невеличкою дочкою Наталею. Ще за життя покійника, високого й грізного чоловіка, котрий так часто лупив її, що сусіди, віднявши, мусили одливати водою, — ще за життя його вона часто й густо, назбиравши сестриць, гуляла з ними цілими тижнями, волочилася з молодими паничами, удівцями. Коли ж він номер, лизнувши раз так, що його запалило, вона тоді повела життя по-своєму. Оце перепродує-перепродує цілий тиждень, наторгує грошенят, а в неділю й прогуляє їх з сестрицями, такими, як і сама, перекупками. Пробенкетує до середи, там знову до торгу — до неділі або до якого свята. Малі діти знали її по чорному непривітному обличчю, товстому охриплому голосу та по смачних овочах, які вона завжди десь уміла добувати: у неї й груші, й яблука, й кавуни такі смачні були.
Барабашиха мала у самій середині міста дворище з домівкою у три хати. Середня кімната завжди віддавалася внайми і приносила невеличку користь до того, що вона виробляла з торгу. Якби не безпутне життя, яке вела вона, то з тих грошей, що виручала вона, не тільки зажила б добре, а ще б змогла відкладати щороку хоч невелику дещицю про чорний день, а при такому господарюванню і сама ходила обшматана, і дочку водила обірвану.
Поки ще Наталя була малою, то й байдуже. Бігала собі по калюжах з дітворою, дражнила п'яних по улиці, показувала язика жиденятам, насміхалася з п'яної матері й її товаришок. А стала підростати, узяли її дівочі думки: "Он у подруг і те, і се нове, а в мене одно дрантя, ті, як пави, розряджені походжають, а я — як старчиха". Стала матері казати, та — за лайку, дочка — в плач, в спірку.
— Коли б ви не пили, не гуляли щодня божого, то й у мене було б те, що другі мають, а то тільки й знають понаводити повен двір п'яниць таких, як і самі!
— Мовчи, сучко! Мовчи, відьмо! — бубоніла п'яна мати. — А то як устану, то дам тобі! — а сама й голови на в'язах не здерже, так лизнула!
— Мовчи! — корила дочка. — Хоч би віддавали мені ті гроші, що панич за кватирю плате.
— Ось що тобі! На, сучко! На, відьмо! — кричала мати, тикаючи дулі.
— На?! Хай те вашим товаришкам, а не мені. Он панич каже, що він через ваше п'яництво сидить часом голодний, що як так далі буде, то він і з кватирі зійде.
— Хай сходе! Хай! Не дуже побиватимуся...
— А де ви знайдете другого такого тихого та смирного? Другий як заковерзує, то й хати буде трохи, а сей же тихенько, просячи... Як тихий, так хай і сходе!
— Ага, сучко! Так воно он що: закохалася з паничем, відьмо, та й шкода, кажеш! Підожди ж! Ось я до тебе доберуся, я тобі дам, як до паничів лабузнитись... Поганко! Молоко материне коло губів ще не обсохло, а вона вже й з паничами!
— Та що се ви верзете? Схаменіться!
— Ні, стій! Я до тебе доберуся, я тобі дам! — і немощна стара починала рачкувати.
— Та лежіть уже на тому місці, де звалилися, спіть! — умовляла Наталя.
— І буду спати, буду.