Я привітався, дівчина кивнула на крісло навпроти. Вона сиділа заклавши ногу на ногу так, що видно було її налите повне стегно. Запанувала мовчанка. Спочатку я роззирався по стінах, заставлених стелажами з російською класикою та медичними підручниками, потім подарував дівчині одну зі своїх заготовлених наперед усмішок, щоб якось розрядити атмосферу, але атмосфера залишалася напруженою, бо панна дивилася на мене як на когось, хто намагався в неї вкрасти гаманець. Врешті вона видушила з кривою посмішкою:
– І шо? В Амєріку захатєлась?
– Чого відразу в Америку? – не здався я.
– А развє нєт?
– Ні, – замотав я головою. – Ви мені просто сподобались. Ось вирішив поспілкуватися ближче.
Вона зітхнула, обличчя її посмутніло. Зависла знову мовчанка.
– Так і будєм малчать? – озвалась вона.
– Можемо не мовчати, – сказав я і, пересівши на канапу, обняв її з непідробною пристрастю.
Вона відсахнулась.
– Ти спєшиш на поєзд? – запитала, розгладжуючи сукню і поправляючи зачіску. – Но што, єслі я в Амєріку нє сабіраюсь? – Я не знав, що відповісти. – Папа тоже вродє нє сабіраєтся. Он там точьна дірєктарам нє будєт.
– Може, нам спочатку позустрічатися, а тоді щось вирішувати?
– А ти справді цього хочеш? – запитала вже українською.
– А ти не помітила?
Вона розсміялася.
– Звичайний фізичний потяг. Ти живеш сам?.. Напиши адресу. На Замарстинові? О, та це ж поруч татової фабрики.
– Авжеж, запахи деревини і лаків з лижної фабрики гармонійно переплітаються з гострими пахощами кавової фабрики та запахами падалини з м'ясокомбінату, обрамлені нудкими ароматами "Світоча".
– І так щодня?
– Ні, тільки в певні вечори, коли повітря розріджене, переважно влітку.
– Може, я забіжу до тебе днями, – сказала вона і насторожилася. – Що це? – Знизу долинали голосні крики, місцями переходячи в вереск. – Вони сваряться?
Я теж почув сварку. Директор чимось обурювався, Ізьо і стрийко його перекрикували, а тітка ойкала і волала лише одне: "Какой ужас! Какой ужас!" Белла відчинила двері, аби чути було краще, і до нас долинули фрази, які нічого доброго мені не віщували.
– Вон! – кричав пан директор. – Ілі я пазваню, куда слєдуєт!
– Какой ужас! – сплескувала руками тітка. – Мнє плоха!
– Ніколи! Ніколи! – кричав стрийко. – Ніколи Шевченко не був антисемітом!
– Да ви самі антісєміти! – гримав директор.
– Це я антисеміт? – обурювався Ізьо і зробив у запалі сварки непробачну помилку: – Та я жид з діда-прадіда!
– Што? Жид? – директор уже не тямився з люті і впав у істерику: – Вон! Нємєдлєнно вон!
Я цьомкнув Беллу і сказав:
– Ну, Белла, чао.
– Мене Беллою тільки вдома називають. А так я Лєна.
Я цьомкнув в щічку ще й Лєну, хутенько збіг сходами на діл і гукнув:
– Гей, браття-опришки, сідлаймо-но коней!
Ізьо зі стрийком вийшли, сповнені обурення і праведного гніву, гучно траснувши за собою дверми. Їх аж трусило зі злості.
– Ну, ти чув? – Ізьо до мене. – Він мене антисемітом обізвав! Шкура комуняцька! Приїхало з якої-небудь Клязьми і буде тут пана корчити.
– Але я йому всьо сказав! – потирав руки стрийко. – Я йому всьо сказав!
– Бандєравци! – летіло нам у спину, коли ми виходили на подвір'я. Я озирнувся, нагорі у вікні стояла Олена і посилала повітряний цілунок. Знаючи, що за нами стежать, я не відповів.
В авті мені нарешті вдалося почути, з чого те все почалося. Отже, вони мирно собі бесідували, коли якогось дідька не потягнуло стрийка зацитувати Шевченка: "І чужого научайтесь, Й свого не цурайтесь". А було це сказано до розмови про науку, що от їхня доня так тяжко вчиться, що світа Божого не бачить. Реакція тітки була миттєва: "Нє смєйтє в нашем домє упамінать етава антісєміта!" Коли ж стрийко й Ізьо спробували заперечити, а стрийко додав жару ще кількома цитатами, то свою сестру підтримав і директор. Так слово по слові градус піднімався усе вище, аж ртуть закипіла і вибухнула скандалом.
– Ну, а ти що? – штурхнув мене під лікоть стрийко. – Ти там як?
– Та я все зі свого боку зробив як книжка пише. Ми цілувалися, і їй це сподобалося, – збрехав я. – Взяла мою адресу, обіцяла провідати.
– Ну, то люкс, – втішився Ізьо. – Не все ще пропало.
– О-ой, – похитав головою Ізьо, – я так не думаю. А крім того той комуняка, так виглядає, до Америки не збирається. Молов нам довго й нудно про свої трудові звершення, про те, як його партія цінує і що скоро піде на підвищення у міністерство. Тобто збирається переїжджати разом із дочкою до Києва. Розумієш? Допитувався, чим ти займаєшся, і що він може там на якусь добру роботу влаштувати.
– Добра робота! Уявляю собі, – зітхнув я.
– Казав, що в міністерській канцелярії завжди треба грамотних людей. Ну, але потім... потім відбулося виверження Етни...
– Мусимо то все собі поскладати в голові, – сказав Ізьо. – Пропоную повечеряти в ресторані.
– Чудова ідея, – погодився стрийко.
Залишивши авто в центрі, ми завалили "Під Лева". За коньяком Ізьо і стрийко продовжили вирішувати мою долю.
– Тут треба поставити питання чітко і недвозначно, – сказав Ізьо. – Що у нас в пріоритеті: женячка чи Америка. Якщо женячка, то проблем не бачу. Якщо Америка, то треба шукати. І я тут теж можу допомогти. У мене широкі зв'язки, багато друзів.
– Америка – в ідеалі, – сказав стрийко. – Він пише ґеніальні твори, а не має змоги друкуватися. Він тут задихнеться. Йому треба на свіжий люфт. Як не Америка, то бодай Німеччина. Мюнхен. Вільний український університет. Там я бачу свого коханого небожа.
– За що і вип'єм, – погодився Ізьо. – А поки що даси мені свою трудову, я тебе оформлю фіктивно на завод. А то ще заметуть за тунеядство.
– Ким?
– Що – ким?
– Ким оформиш?
– А ким іще, як не слюсарем чи малярем третього розряду? Чи ти відразу хочеш – начальником цеху?
– Та добре, слюсарем, то й слюсарем. Недарма ж я філологію закінчив.
– О, то ти ще й носом крутиш? Але на заводах посади літпрацівника нема. Так що терпи і сопи.
За кілька днів Ізьо і справді викликав мене до Франика, щоби познайомити з дівчиною-єврейкою, аби я міг виїхати на Захід, бо її родина власне лаштується. Отже, залишається тільки закохати її в себе, інакше доведеться заплатити п'ять тисяч баксів, яких у мене не було, але Ізьо великодушно обіцяв позичити. Я сказав, що мені вже перехотілося до Америки. Добре розміркувавши, я вирішив, що, обійнявши таку шановану в совєтському суспільстві посаду, як посада слюсаря, я можу спокійно собі байдикувати і займатися улюбленими справами, бо в Америці все ж доведеться гарувати. Ніхто мені там стипендії не виділить. Та й ніхто мене там не чекає, бо й не знає про мене. Чого рипатися?
23.04.2017