Наці – класичні майстри виробляти заміни, вони створили ерзац аду на землі, – відповів Ярослав.
– У дитинстві я дуже часто молилася і відвідувала монастирі. Тоді в моїй уяві створився образ казкового міста з чудовими храмами і садами. Він такий прекрасний, і там панувала особлива тиша і спокій. Я все життя мріяла потрапити туди…
Всі замовкли, замислилися над примхами людської долі і людським життям.
– Що ж ви позасмучувалися? Невже шкодуєте, що вас не розстріляли?
– Важко сказати, чи жалкуємо, чи ні, бо іноді людина створеними їй умовами може дійти до того, що робиться, немов безсловесний кролик, байдужою до всіх випробувань, які над ним роблять…
– Ти хочеш сказати, що ми…
– Нагадуємо теж цих кроликів до дослідів.
– Невже нам нічого взяти від життя? – запитав Юрій.
– Я б бажала одного… Полинути на свою батьківщину, глянути, що стало з нею, зруйнованою, збезчещеною, спаленою… Це все матерія… а земля, сам край, невмирущі… І коли ми пішли з нього мимо нашої волі, і ніяк не можемо повернутися назад, частина людей переживе лихоліття і, загартована в боротьбі, знов відбудує край і буде прагнути до кращого життя. Історичні події відбуваються довго і міряються довшим часом, ніж події в житті однієї людини… – відповідає Олені, немов читаючи історичну лекцію, Ярослав.
– Так. Це правда… Я – музика, і мені хочеться ще яскраво спалахнути… Уявіть собі догораюче багаття. Останній вуглик ще тліє, іскорка яскраво спалахує, освітлюючи ніжну будову недоторканого попелу, а потім гасне – гасне назавжди. Я згодна летіти на Місяць, чи на Марс, чи ще кудись, і там скрутити собі шию, але хочу ще дати на Землі останнього концерта. Заграти свою лебедину пісню… Я хочу взяти в руки скрипку і сп'яніти музикою…
– Бажання тепер залишається бажанням. Ми знаходимося у в'язниці з метровими стінами, залізними ґратами, які не можемо подолати… Мусимо очікувати, що буде далі – й при нагоді…
– Якби трапилася хоч маленька нагода. Якби я мала радіовисильного апарата, то вигукнула б на весь світ: SOS! Рятуйте наші душі!
ШКОЛА МІЖПЛАНЕТНИХ ПІЛОТ ІВ
Інженер Бутермільх дотримав слова, що дав Олені Ярош. Вона разом зі своїми друзями потрапила з в'язниці до середньовічного палацу в передгір'ях баварських Альп.
Після триденного відпочинку, якого конче потребували перевтомлені люди, їх життя зовсім змінилося. Щоденно з ранку до четвертої години по полудні Бутермільх викладав їм основи міжпланетної аеронавтики і навчав, як керувати ракетою. В авдиторії була збудована спеціальна учбова кабіна з приладами і пультом управління, устаткованим численними циферблатами різних приладь.
Навчання проходило нормально, учні навіть з цікавістю слухали ті лекції. Інженер залишився дуже задоволений своїми здібними учнями, які мали середню і вищу освіту.
Ярослав і Юрко навчалися на штурманів, Олена вивчала тонкощі дуже складної апаратури, умовно названої радіолотом.
– Яке головне завдання нашої експедиції? – питав лектор у Ярош.
– Прибувши на нову планету, ми повинні надіслати на Землю наші спостереження за умовним кодом. Наявність води ми подаємо особливим сигналом, що його помічено на клавіатурі числом сім. Зустрівши там людей, посилаємо сигналом – дев'ять. Надіславши згуки, помічені числом дев'ятнадцять, – ми звітуємо, що планета цілком без ознак життя.
– Чудово! Цілком справедливо. Радист добре засвоїв свої завдання. Тепер штурмани мають пояснити, що робитимуть в момент наближення до мети подорожі?
– Оптичні прилади, що діють відбитими променями, показують нам віддаль до фінішу. Коли настане час спуститися на поверхню планети, ми увімкнемо мотор зворотної дії, чим досягнемо гальмування ракети. Сама посадка проводиться за допомогою особливого величезного парашута, – відповідав Ярослав Доморацький.
– Добре! Дуже добре! Обережність під час посадки врятує ваше життя і збереже непошкодженою дорогоцінну апаратуру для зв'язку. Тому посадка повинна проводитися особливо уважно. Продемонструйте це на приладах.
Юрій переводить рушії мотору, натискаючи на численні ґудзики пульта.
– Добре, – погоджуючи, хитає головою Бутермільх і звертається до Марії: – Що ви повинні зробити, знаходячись у безповітряному просторі?
– Ми відкриваємо крани кисневих балонів, устаткувавши їх на червоній рисці.
– Цілком справедливо! Всі ви дуже здібні учні. Спочатку наш шеф поставився досить скептично до моєї пропозиції відносно вас. Я сьогодні дуже задоволений і хочу, щоб ви були також задоволені мною. Сьогодні я можу задовольнити деякі ваші прохання.
Після цієї довгої тиради інженер Бутермільх дістав з шафи декілька чималих пакунків.
– Це жінкам. Гарна жінка робиться прекрасною в доброму вбранні, – промовив він, протягаючи Олені велику картонову коробку.
– О, яка чудова сукня! – вигукнула більш зі здивовання, ніж з радощів дівчина, розглядаючи гарне вечірнє вбрання з фіалкового крепдешину із маркою віденської кравчині.
Марія байдуже відсунула свій подарунок. Ярослав і Юрій отримали гарні сірі костюми, але їх обличчя не виявляли особливих радощів.
– Дякую, – холодно відповів Доморацький.
– Я потурбувався, щоб вам було веселіше, і придбав нашій музиці добру скрипку, – урочисто промовив інженер, протягаючи Олені інструмента.
– За це я вам глибоко вдячна… Може, музика трохи прикрасить смуток наших душ. Мої друзі – сьогодні концерт.
Але сумним був той концерт. Музика, немов сіль, прикладена на рани тіла, роз'ятрювала рани їх душ. Ні вино, ні музика не поліпшили настрій усіх чотирьох.
Кожен з них замислювався над головним питанням: що станеться з ними під час міжпланетної подорожі?.. Чи втратять вони батьківщину, власне життя і чи знайдуть щось інше, нове, необізнане і таке таємниче?..
КОХАННЯ ЇХНІХ ДУШ
Від забутого гірського палацу кайзера Вільгельма віяло глухим середньовіччям. Похмурі вежі з сірого базальту, олив'яні готичні віконниці, розмальоване грубе й непрозоре шкло, а навкруги величезні королівські ліси і снігові гори.
Колись тут були бучні мисливські лови німецького кайзера, що потішався полюванням на зайців і кіз. Але змінилися часи. Дичину залишили в спокої – новітнім мисливцям, що прийшли до влади, більш до смаку полювання на людей.
Вже кілька років, ще з самого початку війни, цей палац використовувався для якоїсь таємничої мети і знаходився у розпорядженні інженера Рудольфа Крафта. Замість мисливських ріжків та пострілів дробовиків, поблизу шуміли потужні машини, й іноді серед ясної ночі було чути надзвичайної сили вибухи.
В тому, цілком ізольованому від зовнішнього світу палаці, мешкали чотири бранці з України…
Минув місяць з початку їх навчання, й Бутермільх дозволив своїм учням вперше відпочити в неділю. Це було навіть деякою несподіванкою і порушувало одноманітний денний розпорядок.
Ярослав Доморацький нудьгував. Йому сумно було залишатися самому. Він помічав, що Олена Ярош в останній час чомусь цуралася його, і молодому чоловікові від того було дуже прикро. Навпаки, Юрій всі свої вільні хвилини проводив у товаристві Марії, – цієї добрячої й лагідної дівчини, й, як здавалося Ярославові – переживав перші чари кохання.
Ярослав вирішив відвідати Олену й попрямував до її кімнати.
– Що ти пишеш, Олено? – здивовано запитав він, переступаючи поріг.
– Листа, мій друже!
– Листа? Невже ти налагодила зв'язок з зовнішнім світом?
– Ми матимемо нагоду відправити цього листа при… відльоті з Землі… Ось я приготувала цього, трохи незвичайного конверта, – відповіла вона, протягаючи металеву фляжку.
– До кого ж ти адресуєш своє послання?
– Я повідомлю все людство, що четверо українців першими в історії всесвіту відлетіли з Землі на міжпланетній ракеті.
– Це чудова і надзвичайна ідея! – захоплено вигукнув. Ярослав. – Заради цього варто ризикувати життям. Хоч це є пасивний спротив, але все‑таки десь в історії людства залишиться згадка, що ми міжпланетні Колумби. Про нашу націю говоритиме світ. Ти, Олено, не лише талановита скрипалька, але й творець нових думок. Але, знаєш, заради твоєї скрипки я опинився тут.
– Це для мене новина, – тихо відповіла Олена.
– Я хотів тікати до рідних лісів, боротися з ворогом і, може, загинути там. Життя людини тепер не має особливої ціни, але так створюється героїка народу. Імена наших численних героїв, від старих до наших часів, вічно житимуть в серцях українців, – патетично промовив Ярослав, крокуючи по підлозі, встеленій м'яким килимом.
– Так, Ярославе! Але загинути, не зробивши великого чину, ми не маємо права. Шкода віддати своє життя. Деякі особи задовольняються незначним, але є люди великих масштабів. Такі люди можуть вести за собою багатьох до якоїсь ясної мети, – заперечила Ярош. – Але, Ярославе, продовжуй свою думку – чому ти по пішов до лісу?
– Коли ти мені там, на фабриці, розповіла про втечу, я довго думав і прийшов до висновку, що це, може, ширші двері… За нас, українців, перед зовнішнім світом виступають інші, але врешті‑решт ми повинні говорити самі. Скрипка в твоїх руках може зробити велику справу. Але українські музики, співаки, актори не ростуть, як бур'ян, їх треба плекати, як троянди.
– О, Ярославе! То ти найнявся у своєрідні садівники?
– Може… Ти не смійся, Олено, але тобі потрібна була охорона, це по‑перше, а по‑друге, я тут тому, що кохаю тебе, Олено! – палко промовив Ярослав, рвучко обійнявши дівчину.
Але вона швидко висвободилася і відійшла до вікна.
– Кохання!? Які чарівні, але сьогодні дивні слова, Ярославе. Кохання вішальників! – істерично вигукнула вона. – Яке може бути кохання, коли ми стоїмо над краєм власної могили, заглядаємо у сирову землю… Там повзуть хробаки, вони з'їдять тебе, мене, й від нашого тлінного тіла не залишиться нічого… Може, ми згоримо, може, наші тіла будуть розірвані на шматки…
– Гірко бути філософом… Мені здається, що людина, яка дуже багато знає – цим отруює власне життя. Он глянь на Марію й Юрія. Вони, немов двоє голубів, милуються і кохаються, і щасливі з цього. Вони в полоні сьогоднішнього життя, і їм, здається, зовсім не страшне те, що настане завтра. Вони завжди разом, – зітхнув Ярослав, додаючи: – Чому ти цураєшся мене?
– Не всі люди, Ярославе, мають однакову вдачу. Де один знаходить втіху чи радість, – іншому стає сумно, чи здається це нещастям.