Святіть усе… Як кісточки з свяченого поросяти залишаться — у стіг їх потім покладете, щоб миші збіжжя не їли…
Їхатимете паску святить — не беріть із собою малих дітей — погубите по дорозі…
Бо знаю ж: не встигне піп водою на вашу паску хропонуть — ви зразу ж за паску та на воза:
— Н-но!
І вскач додому…
Сам бачив, як колись біля церкви батьки дитину забули…
Та воно й зрозуміло, бо поспішаєш додому розговлятись — коли там уже за тих дітей думати…
А як уже й візьмете Пріську, то, їдучи з церкви додому, посадіть її в передку, бо випаде, як у задку приткнете…
Святкуйте не менш як тиждень… І боже вас борони в цей час за якусь роботу братись…
Коли б, приміром, сівба настигла чи щось інше — не робіть, гуляйте!
Потім воскреслий Христос вам насіннєвої позики з неба пришле…
Бог завжди допомагає…
Тиждень лісу
Тиждень лісу…
Ніде правди діти, чесонули ми, грішні, під гарячу руку в революцію ліски! Ох і чесонули!
їдеш, бувало, селом або йдеш — під кожним тином колодочки лежать… Рівненькі та ловкенькі,… А тепер зирк:
— Дубця вирубати, щоб "спеціальне виховання" Йванькові зробити, нема де…
Нема лісу…
Так отепер, виходить, садовити ліс треба… От і Тиждень лісу…
Так знайте, люди добрі, що Тиждень лісу проводиться не для того, щоб на цілий тиждень замкнути хату, забрати все посемейство, з кумами й підкумками (закваску заквасити перед тим), виїхати в ліс, викопати ямку, поставити куба з добрим змійовиком…
Сиди, собі у лісі на рядні, воно собі капає, а ти собі співаєш:
Ой хто в лісі, озовися! І так цілий тиждень…
А потім приїхати додому, і коли спитають: "Де, Степановичу, були?" — "Тиждень лісу оце провадив! Хороша штука… Жалько, що тільки тиждень! От якби місяців хоч зо два!"
Так не для цього, кажу, цей Тиждень лісу…
Тиждень лісу для того влаштовується, щоб цілий тиждень ходити по селу з кутка в куток і говорити:.
— Що ото ви, куме; дерево садовити збираєтесь? Киньте! Це й дурний так ліс завести може! От хай само дерево виросте, а я тоді зрубаю! Ото ліс!
Для цього Тиждень лісу.
Як одне теля одного дядька било (Чистісінька правда)
Знайшлося в Семена Івановича Гуляя (розуміється, в його корови, а не в нього) теля… Риженьке, лисеньке, на правій нозі біленька пляма…
Знайшлося, мекнуло, корова його язиком облизала, воно собі й заснуло…
Потім прокинулося, попіссало трохи матір, ще раз мекнуло й сказало:
— Господи, благослови! Будемо рости та на корову вибиватися…
І почало теля рости…
Росте собі й росте. У пастівнику пасеться, матір ссе, хвостом крутить, дрочиться іноді.
Одне слово, росте так, як і кожному теляті рости треба…
І от зустрілося воно, теля те, на пастівнику з другим телям…
А друге те теля було рябе, блискуче, з шерсткою кучерявою, крутозаде й веселе…
Підійшло Гуляєве теля до того, до другого теляти:
— А давай, — каже, — поміряємося.
— Давай, — друге теля каже… Помірялись…
І побачило Гуляєве теля, що воно на чверть нижче, що воно засмоктане й худорляве, як драбина… Питає Гуляєве теля в того, другого теляти:
— Коли ти знайшлось?
— На Великдень!
— А я в піст! Так ти молодше від мене. А чого ти більше?.. Проста в тебе мати?
— Проста.
— Гм…
— Мати-то в мене проста, — каже друге теля, — так батько симентал іч радгоспу… А в тебе батько бузівок сопливий.
Та хмикнуло презирливо симентальське теля на Гуляєве теля, задрало хвоста й побігло…
Замислилося Гуляєве теля…
А потім того стрепенулось і пішло додому…
Увійшло в двір, дивиться — Семен Іванович, хазяїн тобто, свиням помиї несе…
Теля як розженеться, як дасть Семенові Івановичу під душу, так той так навзнак і ляснув…
Упав Семен Іванович — лежить у помиях…
А теля подивилось йому в очі, мекнуло та:
— Злучатимеш мою матір з бузівком? Кажи, га?!
— Не злучатиму! Тільки не бийсь!
— То-то ж!
І побігло.
Три дні Семен Іванович лоєм під душею натирав, доки одійшло трохи.
Понад туманами
(Перша аероподорож)
I
Коли вас починають штовхати під дев'яте ребро з обережним криком:
— Уставай! Уже авто під'їхав!
Ви схоплюєтесь, продираєте очі й кажете:
— Їй-бо, я не боюсь!
— Одягайсь, одягайсь — чекають же!
Одягаючись, ви думаєте про те, що сьогодні ви перший раз летите на аероплані, натягаєте сорочку на ноги, а голову намагаєтесь усунути в ліву штанину. Це у вас ніяк не виходить, ви стрибаєте на одній нозі по хаті, нервуєтесь і лаєтесь:
— Чого вона таку тісну сорочку пошила?
Потім, одягнувшись кінець кінцем, хапаєте під пахву базарового кошика, а портфеля кидаєте на плиту.
У вас висмикують кошика, дають у руки портфеля й кажуть:
— Не стрибай же на ходу, будь ласка, а то ще на рейки потрапиш!
— Та я на аероплані! Які там рейки в лихої години?! Повітрям лечу! От!
Потім похапцем прощаєтесь і ще раз кажете:
— Їй-богу, я не боюсь! Бувайте!
Біжите до дверей і б'єте двері коліньми й грудьми… Б'єте довго й уперто.
— Одщепни защіпку.
— Ага! Бувайте…
Трясти вас починає, як тільки ви сіли на авто… Ви дивитесь на небо й думаєте: "І чого ж воно, господи, отуди так високо?" І обережненько до товариша, що по вас заїхав:
— Туман… Може, не полетить?
— Полетить…
— Полетить… А як він полетить? Високо?
— Високо полетить…
— Високо полетить… А низько не літає?..
— Високо літає…
— Високо літає… А харашо, мабуть, як високо літає?.. І не страшно, мабуть, як високо літає?..
— Ні, не страшно!
— Як і високо — не страшно? А як низько, так теж не страшно?
— Високо літає…
— Високо літає… Отам? Угорі?..
— Ну да!
Ви дивитесь угору, стежите, як летить ворона, придивляєтесь до тої ворони, і хочеться вам по-воронячому затріпати руками… Як крилами…
Аеродром…
Розкинула крила над зеленим споришем велика зелена птиця…
Коло птиці люди ходять…
— Здрастуйте! Зараз полетите! Будь ласка, в контору… Важать вас, які ви на вагу…
— А скажіть, будь ласка, пасажирів уже не прив'язують?..
— Ні, не прив'язують…
— Не прив'язують… Так, значить, вони неприв'язані й летять?..
— Так і летять.
— Он як… А якби прив'язать, так полетіли б?
— Навіщо ж прив'язувать?.. Кабінка там, вона щільно зачинена. Ви собі сидите й летите…
— Сидячи, значить, летять? Он як… А двері щільно зачинені?..
— Ну да, щільно…
— А то воно, знаєте, двері одчиняються… Воно, знаєте, сидиш, летиш… Неприв'язаний летиш, бо тепер уже вдосконалено, вже тепер не прив'язують… Так той… Може ж трапитись пасажир, котрий боїться, а воно, знаєте, двері одчиняться, а пасажирів тепер уже не прив'язують, бо тепер уже вдосконалено…
— Та не бійтесь…
— Я не боюсь… Чого б я боявсь?..
І ходите ви круг зеленої великої птиці, що розкинула могутні над споришем крила… Ходите, мацаєте її, гладите, сіпаєте за якісь дротики…
— Оце аероплан?.. Іч який… Великий аероплан… Він оце й полетить?..
— Він і полетить.
— А як він летить?
— Розженеться, пробіжить і підноситься…
— Отуди біжить?
— Ну да…
І дивитесь ви на зелене поле, куди аероплан побіжить, і чогось вам на думку спадає шалене бажання самому дременути на зелене поле, а потім повернути на сошу й ударить сошею, не озираючись…
— А скільки сил?
— Двісті шістдесят… Мотор "ролс-ройс"… Англійський.
— Сильний, значить… Високо, значить, може… А як менше сил — тоді нижче?
— Ні… Можна й на менше високо…
— А система яка?
— Дорньє-Комета Х2… Дві тисячі двісті обертів за хвилину… Сто двадцять верстов за годину.
— Швидко, значить?.. Он як…
— Прошу сідати.
— Зараз-зараз… Це Укровітрошляху апарат?..
— Ну да! Прошу, товаришу, сідати.
— Зараззараз… А це крила?
— Ну да! Прошу, товаришу…
— Зараз-зараз… А це стерно?
— Ну да… Прошу, товаришу…
— Зараз-зараз…
І входите ви в кабіну…
А вам так хочеться ще розпитати… Вам так хочеться ще постояти, побалакати. Цікава-бо штука аероплан… Нова штука… Така штука, що моя птиця літає, а ви на ній…
Кабіна…
Може, два з половиною аршини завширшки, а три аршини завдовжки… А може, менше, а може, й більше — не міряв… Вікна в кабінці праворуч і ліворуч, завісочками позапинувані… Спереду в кабіні канапка на два чоловіки і ззаду — на два чоловіки… А посередині порожньо — там, як люди посідають, там їхні ноги… Праворуч — двері… В ті двері пасажири заходять, коли летіти збираються…
На задній стінці правила повішено, чого робити не дозволяється… Не дозволяється цигарок палити, гвинти одкручувати, шасі перепилювати, "рятуйте, хто в бога вірує" кричати, горілку пити, штрикати голкою пілота у віконце: постій, мовляв, голубчику, я додому хочу!
Ікон у кабінці немає… Молитися господові богові можна в куточок.
Хапати за руку сусіда, проказуючи: "Боже мій! Боже мій! Уже падаємо!" — не можна.
Сусіда може вдарити. За це він ні по яких кодексах не відповідає…
Сіли ви… Отут уже починається…
Тут пасажир, котрий дуже боязкий, сіпається до дверей…
Отут якраз воно й загуде… Загуде, затріщить, мигнуть перед вашими очима ангари… Вас понесло.
Пасажир, которий боязкий, дивиться на сусіду, і в очах у його такий знак запитання, як каланча…
— Уже, значить, нас полетіло?
А оте, на чому вас посадили, м'якими стрибками, з веселим рокотом, по м'якому зеленому килимові котить… Ви — зирк праворуч, Зирк ліворуч, а воно котить… Потім стало… Ви до дверей…
— Уже прилетіли?! Як швидко!
Ех, у цей момент як залопотить же воно! Як же ж і затріщить!.. Вихором летять повз віконечка трісочки, камінці, бадиллячка, грудочки…
А оте, на чому вас посадили, вперед ірвонулось! Ірвонулось і помчалось!
І от якийсь легенький пантерячий скік, виверт якийсь ледве помітний, і весь ваш страх… Ні, що я кажу: "страх". Уся ваша хоробрість од шиї, од голови, од грудей — вона, хоробрість ота ваша, наниз посунулась… Посунулась і примостилась у вас же таки всередині, тільки на отоманці й у черевиках…
Під вами, товариші, земля залишилася…
Падає земля од вас кудись туди вниз, падає швидко, невпинно падає… Вся земля, скільки ваше око її вхопити може, униз мчить. Меншають хати, дерева зеленими кучерями закриваються, коні на щурів перекидаються, люди ляльками робляться, стрункими вузенькими лінійками простягаються вулиці, вздовж і впоперек якісь лялькові будівлі прорізуючи… А гіподром, де кінські перегони неділями влаштовуються, — так гіподром той не широкий шлях, а кинутий на зеленім килимі мотузок… А може, не мотузок, в попеляста гадюка великим колом скрутилася і серед левади спати лягла…
А далі під вами хтось із великого глечика молоко розлив… То туман на Харкові сидить.
Ви вже не на землі, а над землею… Ви в повітрі… Ви там, де, може, були тільки секунд п'ять, та й то в дитинстві, коли летіли з дуба од сорочачого гнізда.
Ви залишили під собою те, на чому кількадесят років збивали підметки, натирали мозолі, скорочувались за штатами, хвилювалися за ставку…
Ви залишили під собою те, з чого заздрісно дивилися на задрипаного горобця, як він із вашого смітника летів на сусідську клуню і, летячи, весело цвірінькав.
А пригадуєте ви собі такі хвилини, коли, лежачи горілиць на леваді, ви десь у недосяжній блакиті намацували прижмуреним оком шуліку, що гордо кружляв над вами, із вас таки ж і посміхаючись?
Пригадуєте?
Так майте ж на увазі, що то ви тепер за того шуліку правите, що то ви тепер прижмурюєте десь у блакиті заспане око й, посміхаючись, дивитесь на дзвіницю, що, як Пилип з конопель, виткнулась із купи будинків…
Ви — летите…
Ви за кілька хвилин перестрибуєте через Харків, де ще вчора хекали, висолопивши язика, щоб за півгодини, спотикаючись і на себе подібних натикаючись, перебігти з Гончарівки до редакції…
А тапер отак:
— Рррааз!
І нема Харкова…
Так тільки оддалік маячить щось, білим молоком залите… Так тільки щось там залишилось таке невиразне… Купка якась будинків манісіньких, якісь поміж тими будиночками стежечки, на будиночках на тих якісь пуцьверіночки димком пшикають…
Як це по-земному зветься? Бовдури?
Ви — летите.
II
Ви — летите…
Чи страшно, питаєте?
Хто боязкий, тому дуже страшно.
Хто не дуже боязкий, тому не дуже страшно.
Хто хоробрий, тому зовсім не страшно.
Одно тільки вам і скажу: моїй прабабусі, як уводили її у вагон, так хусткою щільно очі зав'язували… Інакше ніяк не хотіла у вагон улізти.