Мені здавалося, що я матиму більше шансів, сидівши тихо і нерухомо. Крім того, мені хотілося спати.
Я уявляв собі просте дерев'яне ліжко, на якому я спав у дитинстві. Через стінку була кузня, і батько гупав у ній молотом день-у-день. Я так звик до ритмічних ударів об ковадло, до дзвону заліза, що міг спати під цю музику. Тепер же не було чути й цих ударів. Тільки луна від них тихо дзвеніла у вухах, не ударами, а неперервним гудущим дзвоном, і спати було так прекрасно, ще легше, ніж під двотактні удари молота.
Я вже засипав, коли я почув ці удари, раз-два! раз-два! — ні, це були не удари, це були постріли, за ними розтявся одчайдушний, дикучий вереск людини, і я пізнав голос Тома. Я легко зрозумів, що Авемба убили його, щоб заволодіти рушницею, і тепер шукатимуть мене, але мене це не стурбувало.
Я дуже хотів спати. Луна від пострілів, як відгал двотактних ударів молота, все ще тихо дзвеніла у вухах, а я вже знов засинав. Мені снилося, що я сплю, що я натягаю шорстку, гарячу ковдру, вона шерестить на ребрах ліжка, мені чимраз виразніше і солодше снилося, що я сплю.
І от, як завжди перед повним засинанням, крізь голову пройшли легкі і рішучі шереги надзвичайних думок — прості, ясні й вірні, вони породили б геніальні поеми, небосяжні винаходи, вернигорні відкриття — якби вони йшли бодай на півхвилини раніше, коли людина ще має силу струсонути сон, підвестись і нігтем записати їх коло себе на стіні.
З дивною ясністю я зрозумів, що надаремно витратив своє життя, борючись проти жульманів і служмистрів Академії за справжню ідеальну зоологію, неможливу і непотрібну в тому суспільстві, де керували служмани і жульмистри. Я зрозумів також, просто і без жалю, що не знайду, не побачу, не покажу світові амфібійну антилопу ситтутунга і що від того ніщо не зміниться на світі. За цією другою ясністю прийшла третя, і, засинаючи, я зрозумів, що захворів на сонну хворобу і що сконаю в очеретах, як сконав невідомий чоловік в екваторіальному шоломі — тільки мій череп буде калататися в солом'яному брилі. Я тихо посміхнувся крізь сон і, прощаючись, спокійно перевів очі туди, де лежав мій попередник.
Крізь сонниве дрімуче мереживо очеретів я побачив — стояла висока антилопа. Майже чорна, блискуча шкіра її була гладка від води, і струмки ще збігали вздовж колін. Сливе прямі, довгі — довгі, як промені, гострі на кінцях, роги уп'ялися в сухе небо, і сонце вузьким скляним струменем збігало по них до високого лоба. Широкі чорні ніздрі, немов у коня, ледь роздуваючись, дихали тихо. На мене дивились надзвичайні очі, які я бачив тільки на стародавніх малюнках, трохи косі, з явно видним білком, людські, апокаліптичні очі фаустівських фантазм середньовіччя.
На мить я віджив, і пальці зімкнулись навколо металу рушниці. Але гарячий метал задзвенів у вухах, як у ковадлі, голосно, грізно, владно, я перестав бачити, на обличчя мені натягали хлороформну маску. Мені бракувало повітря, я не міг дихати, дзвін, як тупоти тисяч копит, роздирав мою голову, я скрючився, я скоцюрбився, я задихався, я вмер..."
Дьєдон Мва Келькшоз-а-Манже раптом зчувся, що сталося щось надзвичайне, те, чого не було, те, на що він чекав через цілий день. Він тихо звів голову, і пальці зімкнулися навколо гарячого металу рушниці. Від сонця йому злегка дзвеніло у вухах. Біля нерухомої дзеркальної машинки стояв малесенький птах і дивився на нього, схиливши голову. Це не був жайворонок, тільки мала жовтогрудка, але вона була так близько, що здавалася незгірша від найжирнішого жайворонка.
Дьєдон звів рушницю і, коли блискуча мушка зрівнялася з блискучим оком жовтогрудки, він надушив спуска. Ще не вигримів одгал, Дьєдон уже біг до птиці. Тремтливою від благородного мисливського шаленства рукою він підняв пташку.
Близький постріл розбив жовтогрудку в шмаття. Цілі снопи дробин вбили мізерне пір'ячко в криваві маси потрощеного тільця. Інші дробини одірвали їй ніжки, ще інші геть віднесли і десь вбили в землю півголівки і одне око. Друге око, дивним способом ясне й живе, жалько і довірливо дивилося на Дьєдона Мва Келькшоз-а-Манже.
Примітки
Новела Майка Йогансена "Ситтутунга" представлена тут за публікацією в харківському часописі "Червоний Шлях" № 1 за 1936 рік. Збережено правопис тієї публікації, котрий дещо відрізняється від сучасного.
Ситтутунга (зазвичай "ситатунга", наукова назва Tragelaphus spekii) – маленька африканська антилопа, що веде напівводний спосіб життя. Через полювання на неї африканських племен стала доволі рідкісною.
"Манже убил жаворонка". – Епіграф Йогансен узяв з оповідання А.П. Чехова "Петров день". Власне, там немає речення "Манже убил жаворонка", є речення "Манже выстрелил в жаворонка и попал", "Манже убил другого жаворонка" і "Манже убил третьего жаворонка".
Гартебісте, або конгоні, або звичайний бубал, або степовий бубал, або коров'яча антилопа, наукова назва Alcelaphus buselaphus – вид африканської антилопи.