Все робилося в такій страшній і нервовій тиші, що всім здавалось — нічого на землі немає — ні городів, ні сіл, ні людських звичаїв, тільки вони самі зійшлися тут на герць, самі на весь світ — вони та їхній ворог...
Шахай обережно під'їхав. Він побачив фланг ворога, що наближався до нього. Розстрільна йшла бадьоро й енергійно з правильними інтервалами між людьми й кулеметами. Такого ворога варто було подолати. Він подав знак гарматам і ліг на землю коло Марченка. Він почував, що всі люди дивляться на нього, і спокійна усмішка ледве пролинула на його губах. В собі він був певний, і це відчував також і Марченко, славний Марченко, чию геройську загибель у кінці рейду оспівувала армія. Марченко сам був криця, і ніщо не страшило його.
Ревнули гармати, і снаряди полетіли через партизанські голови вперед, розриваючи повітря і скажено виючи. Зразу наче всі стали трохи недочувати.
— Тепер пора,— сказав Марченко після третьої сальви. Він скочив на ноги і пронизливо закричав:
— Хло-опці! Все підвелось.
— Гайда!
П'ять сотень піхоти рушило рішуче вперед. Розгорнулися в ширшу розстрільну. За ними тягли по землі кулемети. Галат із кулеметниками на тачанках залишився в резерві. А гармати били вже по ворожій артилерії, мацаючи набоями, як пальцями, в долині.
Коли вибігли на бугор, чекали побачити Остюка з кіннотою на другім боці. Але його не було.
Ворожі лави розгубились трохи, діставши короткий і страшний удар на свій лівий фланг. Забігали люди, передаючи бойовий наказ. І швидко ворожий фронт став повертатись, шикуючись, розгортаючи свої крила, щоб . битися в лоб. А Остюк ще не з'являвся.
Ворог рушив уперед. Його артилерія намацувала партизанські гармати. Не раз і не два падали партизанські сотні, вставали, наступали і знов падали. Але була вже невидержка.
Тоді махнув командир Галатові. Тачанки вилетіли з обох боків, помчали скажено вперед і, зробивши кожна красивий заворот, застрочили відразу всі шістнадцять. кулеметами. Ворог відбивався своїми. Його люди, лежачи, брали гала-тівців на мушку, але багато візьмеш ти, коли в лоб тобі летять тисячі смертельних мух, свистять і риють землю. Це тяглося кілька хвилин. Партизанська піхота за цей час нарила собі землі й лежала вже в шанцях, готуючись до відсічі. Ворога трохи порідшало від кулеметів, він одсунувся назад. Всі тачанки вмить повернули коней і, підстрибуючи по озимині, бігли до балки. Піхота відразу ж прийняла на свої плечі весь бій. Остюка ж усе не було.
Хвилин двадцять уже йшов бій. Настрій складався поганий. Ворог насідав міцніш і міцніш. Його люди, чуючи свої гармати, мали бойовий дух. Партизани в шанцях нер-вувались, як малі діти,— багато з них стріляло, не цілячись, заспокоюючи цими пострілами панічність і страх смерті. Тільки сотня обстріляних вовків лежала спокійно і стріляла, вишукуючи ворога. Панічність була в самому повітрі. Отак скочить хтось на ноги та й біжить просто під кулями, виючи по-звірячому, загубивши пам'ять. Найхоробріший партизан може піддатися паніці — це пошесть, безум, що спалахне в одйу мить — і не знати, з якими страшними наслідками! Через те й не люблять партизани боягузів: такий і сам пропаде, й за ним усі хоробрі, що заквітчали себе перемогами. Боягузові одна доля — смерть!
Шахай відчув цю панічність. Зібравши всю волю, він сів на коня. Тільки непереможність і спокій вождя рятують становище. Він поїхав під свистом куль легкою ристю до лав, знаючи, що спокійна й привітна усмішка повинна бути на його губах. Він під'їхав до лав, скалячи зуби.
— Хлопці,— почули всі,— я з вами!
Паніка пройшла, очистивши повітря. Стало легше дихати. Часто почали стріляти бійці. Тільки один партизан, почувши рану на голові, зірвався з місця в смертельній тузі, хоч рана й була легка, і побіг назад, кричачи дико. Шахай, підбігши конем, ударив його кулею з револьвера. Боягузова кров, бризнула на коня. Ще одного втікача забив Шахай. А кулі літали, як трутні, тонко співаючи погребні пісні. Душа тужила перед смертю.
Бій важчав.
У цей час замовкли ворожі гармати, і стало уривками чутно, як строчить там кулемет. То троє партизанів допалися до ворога! Вони мчать по селу, стріляючи в світ, та утворюють ілюзію раптового наскоку на ворожий тил. Артилерія замовкає.
Ворог губить свою бадьорість. Уже партизани беруть до своїх рук ініціативу. Завзято йде лава на сильнішого ворога. Аж ось і Остюк з'явився на рівнині. Кіннотники мчать, вилискуючи шаблями,— і вигукують, кричать, ревуть — лише гупотить земля. Знову махнув Шахай Галатові. Вибігли на ворога тачанки. Наче повеселішав день.
Ну й хіба тактовно — розповідати, як іллється потім кров? Це не просто червона юшка, що на неї можна тверезо дивиться! Тепла й пахуча така та солодка, що нею не заллєш ніколи жаги, вона ллється у весняну землю — на ясні зорі, тихі дощі, на врожай...
Бій кінчався. Частина кіннотників побігла ловити ворожі гармати, що давно вже втекли, Тачанки, підібравши мертвих іо поранених кулеметників, покуріли в село. Підводи розшукували ранену піхтуру.
Махнувши востаннє клинком, під'їхав Остюк до Шахая. Голову йому вкрив пил, і з-під брудної кори над вухом проступила кров. Він скочив із коня, похитався трохи, як п'яний, не стоячи на ногах від утоми, і витер об озимину шаблю.
— Понімаєш,— сказав він хрипким голосом,— там у бал-іц в їх кавалерія була. Пришилось побігти за ними, доки вирубали на капусту. Задержка вийшла.
3
В село в'їздили з піснями.
Коли бій замре й розпливеться пороховий дим, вітер стомлено повіє землею, тихою радістю життя, і мертві спочинуть на межах у братських могилах; коли вечір прилетить здалеку, розіллє весняні настрої, огорне туманом обрії, до яких прагнеш весною; коли дим блакитний стане на ввесь світ, інакший кожного вечора в короткім людськім житті,— тоді хто повірить, що існує смерть? Нікчемне людське серце витче собі найтонше марево радостей. Воно тремтітиме сильно, наче поспішаючи перебігти свою путь бадьорими ранками весни!
Отже, партизани співали. Голоси хрипко лунали в вечірнім повітрі, й вони були страшні, як клекіт. Стогін поранених, гуркіт коліс, іржання морених коней, про яких не., можна було сказати, якого вони кольору, так вимучив їх бій. Загін вливався в село. Остюкова кіннота найбільш виграла від бою, захопивши коней і переманивши піхотинців на сідла. Галат нудився, сидячи на тачанці. Він відбив стільки "максимів", що задовольнив навіть своє завидюще око. Сосииі хлопці, за допомогою кіннотників, наздогнали кілька зарядних ящиків і дві гармати. Тепер Coca й командир другої батареї Санька сварились, їдучи попереду, за таке добро. Тільки Марченко, сам легко поранений, збирав своїх нешвидких дітей. Нарешті й він уїздить до села на чолі цілої армії підвід, в'їздить останній — за кіннотою, кулеметниками, гарматами.
Шахай пропустив повз себе увесь цей цуг, стоячи край села на загаті. Морені коні танцювали, проходячи мимо. Партизани підтягувались, як регулярне військо. Незвичайною гордістю півлежали на тачанках галатівці, поклавши ногу на ногу. Це була мовчазна гордість цілого загону за командирову вдачу. Ще раз Шахай подолав.
Об'їхавши всі застави, що не випускали нікого з села, побалакавши з селянами, що прикидалися безпросвітними дурнями, і вирікши долю полонених солдат (офіцерів порубано-зразу), Шахай почув одинокий постріл недалеко. Сірий домчав за хвилину туди. Невеличкий гурток людей стояв там і меланхолійно дивився вниз на землю, де бився підстрелений чоловік, щось белькочучи й захлинаючись і уткнувши лице в землю. Тут же поруч стояв квартир'єр Єсіков із револьвером. З сусіднього двору виглядало кілька партизанів.
— Хто це? 4
— Я його спіймав у клуні в полові. Це — стражник! — Єсіков чекав на Шахаєву подяку й говорив запобігливо щиро. Селяни мовчали.
— А хіба в нас суду немає? — Шахай, сказавши ці слова, покликав двох людей із ближчого двору.-— Відберіть у нього зброю й ведіть до мене на кватиру.
Тільки пил покурив за Шахаєвим конем. Віддавши револьвера, йшов Єсіков під конвоєм.
Попова хата, що її призначено під штаб, виходила ґанком на площу, де розташувалися гармати. Коней було розведено по стайнях, і коло гармат де-не-де маячив стійковий. Coca сидів на лафеті гармати і, поклавши книжку на затвор, читав. Безперечно, це були вірші Лєрмонтова. Ними завжди козиряв Coca, виказуючи свою належнГсть до культури. Книжку було зашарпано незвичайно.
Шахай знав це також, як і те, що Coca гарний боягуз. Прекрасний гарматник, добрий начальник,— колишній офіцер боявся смерті й не вмів це заховати, як інші. Тільки граючи на честолюбстві Соси, на його кавказькім темпераменті, Шахай переводив струни Сосиного страху на бойовий лад. А в мирній обстановці хоробрішого за Сосу не було.
Хвіртку відчинив хтось ізсередини. Шахай зайшов; по-щлуу як ходять люди сильної волі, що завжди є насторожі. Позаду, майже по п'ятах, зайшов Сірий. На дворі стояла бричка. Макар мазав колеса на дальшу путь. З сінешніх дверей вибігали й знову заходили вістові. Сонце вже зайшло, залишивши після себе трошки дня й денної метушні. Але все це було, як відгомін. Вечір стояв ясний, надходила прохолода, і денне світло згасало непомітно, щоб одразу перейти в темну весняну ніч.
В сінях привітався хазяїн хати, не знаючи, хто він є, оцей невеличкий і невидний чоловік, що йде з таким виглядом, наче всі двері світу мусить перед ним відчинитися навстіж. У великій хаті готували вечерю. Дочка підбігла до батька і обняла його ноги. Жінка усміхнулася стомленим обличчям,— цей не перший бойовий день дався їй узнаки. Шахай почав жартувати з малою, згадуючи якісь пригоди, що були минулої ночі. Помирилися на тім, що дочка мусила зливати батькові на руки, доки він умивався.
Зайшов Остюк — вимитий і пев'дзаний, в]д чого його кубанка майже не трималася на голові. Він сказав, що Єсі-кова привели до двору.
Зустріч Шахая з Єсіковим відбулася в маленькій кімнаті з невеличким віконцем, Єсіков переступив поріг і побачив тільки спину Шахая, що стояв, задумливо барабанячи пальцем по склі. Коли зачинились двері, Шахай помалу обернувся і зробив два кроки до Єсікова. Квартир'єр одразу так зблід, що увечері це стало помітно.
— Ти що це мені розстріли влаштовуєш? Не попереджав я тебе вчора?
Тихо пролунали ці слова — їх чуло тільки вухо Єсікова.