Вони мали вмирати мовчки, їх мали розстрілювати не тут, а в сусідньому П'ятигорську. П'ятигорськ — гарне місто, оспіване Лермонтовим, з П'ятигорська ясного дня видно снігову шапку Ельбрусу.
Чурек і сакля — все твоє
Воно не прошене й не дане,—
Ніхто не візьме за своє.
Не поведе тебе в кайданах.
Отут недалеко від бляхарів, де продають карачаївцям посуд для обмивання, а за рогом стоїть непоказний будинок з многозначним написом, тут посеред вулиці, серед ясного дня йде жінка. Іде, хитається серед вулиці, іде бруком, бо їй все однаково. Не босячка і ще не стара і навіть чисто вбрана, хоч і розхристана. Вона п'яна і страшно мені чути, як голосно, по-блюзнірському, підноситься в чистому кавказькому повітрі її українська пісня і страшно мені чути її п'яні українські слова. Як боляче слухати це. Вона ж була господинею, вона ж кинула свою хату, де була така чиста долівка, де біля ікон пахло сухими васильками. Вона могла б бути моєю сестрою, коли б тільки судилося було мені родитися в українському селі.
Жінка, що в чужому місті заливає своє горе горілкою і до кавказького неба волає українськими словами про ображену гідність людини, це й був шматок того, що називається — колективізація.
Знаю про дітей, що вмирали в холодному соборі в місті Котласі. У той собор набивали тисячі перших жертв колективізації на Україні. Знаю про старих жінок, що були добрими господинями у власній хаті, а довелося вмирати в чужому брудному кутку наймичками. Багато знаю, а чомусь ота п'яна розхристана українка, сама серед вулиці всесоюзного курорту живе в пам'яті.
МОСКВА — ЗУСТРІЧ З УЛЬРИХОМ
Закон 7 серпня 1932 року був у народі відомий більше як закон "за колоски", або в тюрмах казали "сім восьмих" (7/8/32). Священна, як назвав її своїм семінарським стилем Сталін, соціалістична власність була поставлена під спеціальну, жорстоку охорону. Можна собі уявити, яких немилосердних кар вимагала в своїх секретних, нам невідомих, циркулярах партія, коли голодна країна мусіла красти, щоб жити.
Священна соціалістична — розстріл.
Розстрілювано селянок, що збирали після врожаю колоски з колгоспного поля. Розстрілювали за вкрадене зерно під час молотьби. Розстрілювали і державних службовців, і звичайних злодіїв, що обкрадали державні комори. Перелякані судді й прокурори, боячися за свої партійні білети, втратили всяке почуття міри і казилися.
Як завжди, в таких періодах Верховний Суд мусів якусь частину вироків пом'якшувати, йому треба було якось регулювати криваву машину. Для адвокатури було багато роботи і часто не без наслідків.
У мене, серед багатьох інших, був клієнт з Дніпропетровської області. Йому довелося пережити страшні тижні в смертній камері, чекаючи результату касаційної скарги.
Обласний суд — це було в перші місяці того закону — засудив його до розстрілу в такій справі, де не можна було говорити навіть про недбальство службовця. Чолов'яга працював у якомусь тресті і в гарячу пору мав перегнати гурт свиней з одного пункту до іншого. Він гнав їх пішою ходою, але коли побачив, що свиням недобре, подбав за підводи, повкладав своїх підопічних, поїв і доглядав. У нас сказали б, годив як чирякові. Але спека була страшна і частина свиней подохла.
Прокурор великої, індустріально розвиненої області, суддя-партієць і двоє безсловесних народних засідателів, всі вони не посоромились у своєму переляканому скаженстві признати, що це розкрадання священної соціалістичної власності.
— Розстріл.
Верховний Суд у Харкові не уздрів нічого злочинного, признав, що свинячий опікун був дбалий і справу закрив.
Таки радісно було мені дати телеграму про це до тюрми клієнтові, а через якийсь час побачив його живим.
Надходила зима того сумного року. Трапилося мені з групою адвокатів виїздити до Москви, щоб виступити у Військовій Колегії Верховного Суду СРСР, де розглядалися наші касаційні скарги на вирок Військового Трибуналу Харківської Округи. Трибунал видав багато смертних вироків за великі розкрадання державних складів.
Виїздили ми другого дня після святкування Жовтневої революції. М'яких місць не було, ми були в жорсткому вагоні. Потяг рушив та через декілька кроків зупинився — явище незвичайне. Яка причина?
Бачу, з сусіднього, останнього вагону зійшов куций чоловік у шкіряній куртці й кепці, усміхнувся, взяв під козирьок комусь із останнього вагону і потяг тепер рушив. Ми довідалися, що за нами причеплений салон-вагон і що у вагоні був Косіор. Дзвінки в той час уже були скасовані, він проґавив момент відходу поїзду, сіпнув за ручку гальма, зупинив потяг і вийшов.
У Москві на Курському вокзалі справа прояснилася. Косіор виряджав до Москви голову ГПУ УРСР Реденса. До салон-вагона на московському вокзалі поспішав відомий ще з Харкова франтуватий секретар Балицького. Балицький у той час був переведений з України до Москви в колегію ГПУ СРСР.
Поруч з Реденсом ішла до автомобіля особа жіночої статі, приємної зовнішності і в дорогому котиковому манто. Це була дружина Реденса. Ми довідалися потім, що вона рідна сестра Алілуєвої — дружини Сталіна.
Більшість з нас дуже туманно знали, що Сталін одружений з Алілуєвою. Матримоніальні справи вождів не лоскотали цікавості наших людей, особливо на віддалі від Москви. Не входило і до обов'язку преси розмазувати і навіть згадувати про це.
Вперше з часів жовтня 1917 р., тепер з оголошенням про смерть Алілуєвої в московських "Известиях" з'явилися співчуття вдівцеві. Багато співчуттів. Співчував Максим Горький, співчував Станіславський, співчували дипломати, з Харкова співчував Постишев разом з Татьяною Постоловською.
У Військовій Колегії мені сказали, що справа відкладається на кілька днів, бо товариш Ульрих зайнятий.
Готель "Большая Московская", де я зупинився, міститься проти Іверських воріт, що провадять на Красну площу. Стало відомо, що Красну площу на короткий час закрили для публіки і що Сталін перейшов пішки площу до будинку де лежало для огляду публіки тіло Алілуєвої.
Другого дня, коли похід рушив на цвинтар, мені дуже захотілося побачити Сталіна. Я побіг услід звукам оркестри, оббіг процесію паралельною вулицею Остоженкою і, вскочивши до якогось подвір'я, через невисокий паркан побачив, що процесія наближається. За катафалком ішли в жалобних чорних вуалях дві жінки. Ми за всі останні роки ні на кому не бачили цього ознаменування жалоби. Вони давно зникли як пам'ятка буржуазного минулого.
За ними кількома широкими лавами йшли вожді Орджонікідзе, Ворошилов, Калінін і багато інших, але Сталіна між ними не було. Катафалк і вождів дуже тісним колом оточували на конях курсанти Школи ЦІК-а. Під таким іменем існувала школа для підвищення кваліфікації робітників ГПУ — своєрідна академія чекістської науки.
Гострими професійними очима курсанти у військових шинелях пронизували нас, дивилися на мою боброву шапку. Оркестри грали урочисто і сумно. Далі за кордоном чекістів ішли якісь профсоюзи щось кварталів на два, не занадто багато.
Тепер я бачу, що цей похорон було б не до речі рівняти, скажім, з похороном Евіти Перон. Дружинам совєтських вождів призначена скромніша роль, аніж дружинам інших вождів і президентів. Вони не відомі трудящим масам як доброчинні, ласкаві пані. Їм не створюють ареол і реклами.
Коли прийшов час великого кровопуску в партії в 1936-39 роках, дружини вищих партійців тисячами пішли в концтабори — автоматично без усякої індивідуалізації. Строк заслання був штампований для всіх. Рідко їх розстрілювали. Постишева дружину Т. С. Постоловську, як ми тепер знаємо, розстріляли одночасно з одним сином Постишева. Здається, це був виняток, бо вона була сама активна в партійній роботі.
Цей автоматичний процес вилучення дружин був ніби самозрозумілий для населення і не викликав ніякого співчуття до цих жінок. Було б навіть несправедливо, коли б доля цих теж по суті безвинних осіб когось зворушила в тому суспільстві, де була колективізація і великий голод.
***
Ульрих, голова Військової Колегії, що в нього на розгляді була моя справа, був у Кремлі. Він перервав роботу в зв'язку зі смертю Алілуєвої. Секретарка сказала мені, що справа "у Васіль Васільіча". Так по сімейному секретарки називали прославленого Ульриха, який послав своїми вироками на смерть найбільші фігури московської сучасності, серед них і Зинов'єва, Каменєва, Рикова, Бухаріна, Ягоду в 1937-38 рр.
Він потім з'явився і коротко розмовляв зі мною. Переді мною був середнього росту кругленький мужчина з лисуватою округлою головою, з дрібними нормальними рисами і жвавими чорними очима. У нього були м'які і делікатні манери, в чистій російській мові ніякого акценту.
Справа слухалася не в залі, а в його надзвичайно просторому кабінеті (Колегія тоді містилася на Спірідоновці в будинку з внутрішнім двором). Крім письмового, знов же скромного, столу і кількох стільців помітний був тільки великий масивний сейф.
Оборонці були запрошені до кабінету. Крім трьох суддів у військових уніформах, брав участь нестарий військовий прокурор. Ульрих мав на ковнірі два ромби — тодішня ознака високого чину.
Справу докладав сам Ульрих. Заплутану справу з багатьма епізодами і з багатьма засудженими він розповідав, не листаючи і не заглядаючи в неї, як це часто роблять доповідачі судді. У нього була прекрасна пам'ять на імена і події, велика здібність систематично укласти матеріал.
Спокійно він вислухав виступи адвокатів, висновок прокурора. Ми вийшли з кабінету разом з прокурором.
Коли нас запросили знову до кабінету, щоб заслухати ухвалу суду, Ульрих прочитав її. Він не звернув ніякої уваги на мотиви прокурора, кілька розстрілів він замінив, декому з засуджених зменшив кару.
Я побачив в роботі одного з тих небагатьох людей в Москві, хто стояв дуже близько до вищої влади, за наказом "хазяїна" рішав згодом долю багатьох відомих людей.
Через два роки після того ім'я Ульриха в 1934 році в грудні, після убивства Кірова, стояло на опублікованому вироку про розстріл Крушельницьких, Буревія, Близька і інших. Це була груба кривава робота. Вирок було складено так неохайно, так явно фальшиво, що навіть трибунали 1920 року в провінції, розстрілюючи людей, робили це діло зручніше. Можливо, що наших людей розстріляли в Харкові на підставі телефонного дзвоника з Луб'янки, а Ульрих потім підставив своє ім'я.
Ульрих помер у Москві своєю смертю після другої світової війни.