Знаєте, як це за давніх часів у Римі було: Caesar, morituri te salutant!
– О, не жартуйте! – заломила руки дівчина. – Ви не знаєте, які то люті тварини. Вони голодом виморені і накинуться на вас, мов з пекла вискочили. Пам'ятаю, як вони роздерли отих двох турків, яких у цей спосіб скарали за те, що ясирникам нашим очі виколювали. І шматочка від них не лишилося. Наші козаки їх поодинці виводять із пивниці і прив'язують. Та якби їх на вас поодинці пускали, то з шаблею своєю ще дали б їм може якось ради; а тож усіх заразом на вас нацькують. Ні, я цього не переживу! Отого страшного видовища вашої смерти... ані ганебного шлюбу з чоловіком, якого мені накидають.
Дріж перебігла по тілу вродливої дівчини, і вона, обливаючися сльозами, віддалася цілком своєму відчаєві.
– Невже ви думаєте, – заговорив Перебийніс, – що я за ціну вашого нещастя куплю собі життя? Тож знайте, лицарська честь наказує, ані хвилі не вагаючись, жертвувати ним, коли цього вимагають обставини.
У цю хвилину двері відчинилися, й увійшов козак (один із тих трьох) та сказав:
– Пан полковник хоче довідатись, чи ви вже надумались, бо, залежно від відповіді вашої, йому треба зробити ті чи інші приготування.
– Скажіть полковникові, – мовив Перебийніс, випроставшись, – що відповідь мою він вже має. – Я не збираюся дружитися з його дочкою.
Козак вийшов. Хвилин за п'ятнадцять знизу, знадвору, долинуло довге, затяжисте вовче виття. Перебийніс виглянув з вікна і при тьмяному світлі місяця, що добувалося з-за хмар і вже ніби змагалося з ранковою млою, він доглядів на припоні темні постаті шістьох великих хижих звірів, що з піднесеними до неба гостромордими головами колом сиділи і заходилися сумним, тужливим виттям.
Дівчина сіла в кутку, вуха затуливши долонями. Так пролинуло кілька хвилин. Виття не вгавало. Враз вона, немов прошита блискавичною думкою, зірвалася з місця, схопила юнака за руку і потягла за килим, за яким відкрився маленький покоїк.
– Звіри надворі, отож дорога через пивницю вільна, – мовила вона і підняла дошку в підлозі.
Перебийніс побачив вузькі сходи без бильців, що вели кудись униз.
– Швидше! – мовила вона. – Потайний хід виведе вас до пивниці. Там, у другій ніші справа, намацаєте широку дошку, відхиліть її, і відкриється довгий хід, який виведе аж ген у маленький гайок, кроків за сто від нашого саду.
Хвилюючись, вона підштовхувала його й принаглювала йти. Нахилилася над отвором, до якого він спустився на руках; волосся її торкалося його щоки; на лиці він відчував гарячий віддих її. На коротку мить йому в голові трохи запаморочилося, і він ніби навіть завагався, чи йти йому. Ця дівчина, хоч вона належала чужому, якимсь дивним чаром тягла його до себе.
Антін поринув кудись у чорну темряву та, руками намацуючи обидві стінки, почав поволі посуватися вперед, обережно, щоб не наткнутися на перепону, не впасти і не наробити галасу. Коли сходи скінчилися, він опинився в якомусь ширшому приміщенні. Запах вина зрадив йому, що він був у пивниці. Тоді, мацаючи вздовж правої стіни, він дійшов до першої ніші, заставленої бочками та пляшками. Проминувши її, дійшов до другої.
Тут він раптом почув кроки, які зближалися з другого кінця, і пірнувши за велику бочку, присів і скорчився. Хтось наближався зі свічкою в руках, підійшов аж до самої бочки і почав вино з неї цідити. Перебийніс причаївся, як миша під мітлою.
Комусь поночі захотілося пити! Коли той "хтось" докінчив цідити і почав віддалятися, Перебийніс, підвівшись, подивився йому вслід. То була служниця зі свічкою в руці, що відсвіт її тремтів на стінах пивниці. Коли вона зникла, козак домацався до дошки у другій ніші. Вогкістю і затухлим повітрям дихнуло на нього, коли її відхилив. Він подався у темряву. Стіни обабіч були вологі, і часами йому здавалося, що нога ступає в мокравину. Правою рукою ввесь час тримався стіни та, пройшовши кроків із двадцять, раптом лобом стукнувся об стрічну стіну. Прохід кінчався. Заскочений, він спинився, простяг у бік ліву руку і пересвідчився, що там була порожнеча. Зміркував, що коридор завертає вліво. Тепер посувався вже обережніше, мацаючи то правою, то лівою рукою, щоб лобом знов не наскочити на перепону. За п'ятим поворотом світло ліхтарика йому блиснуло несподівано в очі, і з-за кута виступили двоє молодців з мушкетами, скерованими йому проти грудей.
– Ану, добродію, повертай но краще назад! – мовив один із них.
– Не на дурнів напав, – додав другий. – Ото вже години три сидимо й чекаємо на тебе. Так і знали, що сюди потягнешся.
Стиснувши зуби, Перебийніс попрямував назад. Той самий вузький, чорний хід. Дошка і пивниця. Тепер, ідучи, намацував собі шлях вздовж лівої стінки. Ось і вузенькі сходи, якими почав підійматися вгору. Постукав, і дівчина відкрила половицю.
– Поставили варту, – коротко сказав він. Але, дивна річ, почував якусь радість, побачивши над собою оте дівоче обличчя з карими очима і ясним волоссям, на якому малювалися тривога, розгубленість і розпач. Почуття жалости до цієї дівчини, яка більше, ніж він сам, хвилювалася за життя його, залило його істоту. Хотілося її потішити, і він знов почав говорити, що змагання з вовками мусить бути річ така для нього цікава і нова, що він, зрештою, не шкодує, що втеча йому не вдалася. Це, як не як, буде одна з найцікавіших пригод його бурлацького, несподіванками рясного життя. Така нагода, мовляв, не щодня трапляється. Але дівчина хитала головою і казала, що то справа зовсім інша як битися з двома чи трьома яничарами. Поки обороняєшся від переднього вовка, ззаду скочать троє на спину; отож із шаблею в руці дзиґою крутись на місці, а цього довго ніхто не витримає. Як не доводив і не потішав її, жах, що стояв їй в очах, не зникав. Хотів би її пригорнути та тихо пестити, вгамовуючи тривогу; але свідомість, що серце її належить іншому, не дозволяла йому на це.
Та враз унизу зчинився якийсь галас. Кілька голосів, один одного перебиваючи, щось говорили, кричали. Перебийніс підійшов до вікна, щоб окинути оком ситуацію. Сіра світанкова мла вже зависла над садом. Вовки, осатанілі, скавуліли, скавчали й скакали, спинаючись на задні ноги, геть рвучися з припони й натягуючи ланцюги. З того хаосу, гармидеру і метушні долітали уривки фраз, з яких вичувалося, що когось піймали, когось вели. Тепер Перебийніс побачив, що вовків поприв'язувано на деякій відстані один від одного, так що не могли вони доп'ястися один до другого. Отже, той, хто прив'язував і відв'язував, не наражався на небезпеку стати жертвою одночасного нападу двох із них.
Зненацька двері до покою розчахнулися, і козаки вштовхнули якогось шмендрика.
– Ану, чи не помічник то, що мав вам сьогодні помогти викрасти панночку? – спитався один, звертаючись до Перебийноса.
Той дивився на чуже обличчя переляканого хлопця, який зі страху трусився, і сказав:
– Не знаю того добродія, але, якби потребував помочі, то певно добрав би собі когось дужчого, а може й відважнішого.
– А чи знаєте ви, панночко, цього добродія?
"Добродій" скерував мовчазний, але проречистий погляд на дівчину.
– Вперше в житті своєму бачу цього пана, – холодно промовила вона.
– Що з ним робити? – перезирнулися козаки.
– Та пустимо, – мовив старший з них. – Хай геть колесом котиться, та накажіть, щоб не швендався вздовж нашого паркану туди й сюди без потреби.
Шмендрик, кинувши швидкий, вдячний погляд на дівчину, зник.
Запанувала мовчанка. Знизу знов почало долинати вовче виття.
– Невже ви воліли би піти на смерть, ніж одружитися зі мною? – запитала вона знечев'я.
– Та чи ж ваше щастя не варте того, щоб хтось віддав за нього життя?
– Життя за щастя моє з Антосем, – повільно мовила вона, – або вірніше, за щастя Антося зі мною.
– Гей, як сів на коня, то так драла дав, що тільки курява стовпом, – хтось зареготався внизу.
У Перебийноса серце так і йойкнуло, він перехилився через вікно і запитав:
– А якої масти кінь?
– Каштан з білими плямами, – відказав голос знизу.
– Господи! Мій кінь! – скрикнув Перебийніс, і хвиля гніву залила йому лице.
Обурення кинуло кров в обличчя й дівчині.
– Хотів би я знати, хто він такий, отой шмендрик, що був щойно тут, – додав юнак.
– То був Антось, – по довгій павзі мовчання тихим голосом промовила Оксана.
Ціла буря різнорідних почувань хвилями залила душу Перебийносову. Так ось вона, та панночка з ясним волоссям і темними очима, вимріяний ідеал юнацьких днів, що голосом і рухами
своїми взяла його в полон! Якби не гамував він весь час свого почуття, то сторч головою полетів би в оте кохання, що, мов пурпурова хлань, кликало і вабило до себе юнака. Кохання до тієї красуні, що віддала своє серце другому. Злодієві, за якого вона ладна покласти душу свою, бо чи ж не урятувала вона його щойно, сказавши, що у вічі ніколи не бачила і не знає. Урятувала Антося, щоб Антін Перебийніс віддав життя своє за того другого, негідного. Бо ж життя Перебийносове надто дешеве. Коли поклала його на шальку, то шалька пішла вгору, переважило те інше.
Тоді тільки помітив він, що Оксана плаче, що ридання стрясає все її тіло. Це його трохи зм'якшило, підійшов і спитав:
– Чого ж ви, панночко, плачете, коли все для вас склалося так гаразд?
– О, як ви мене мусите ненавидіти, – хлипаючи, крізь сльози промовила вона.
– Чому ж ненавидіти? – безпорадно запитав він.
– Чому? – А чи ж не пішли ви, не заперечуючи, отим підземним ходом, щоб тільки утекти від отого ненависного вам шлюбу? Чи ж не дивилися, як би вискочити вам з вікна? Чи ж не волієте піти у вовчу пащу, аніж під вінець зі мною?
– Таж Антось...
– Хай собі той Антось світ-за-очі йде! Не хочу його ні знати, ані бачити.
Перебийносові все в голові переверталося.
– Таж я тільки чинив те, чого вимагала від мене моя честь лицарська, – лише спромігся він сказати.
– А що та ваша честь лицарська наказує робити козакові, коли дівчина каже, що його кохає, що жити далі не може без нього, та й не хоче; що серце їй розірветься, коли він геть відійде та покине її самотню?
– Оксано! – то був крик тріюмфу, що вихопився з грудей юнакові, коли він раптом пригорнув дівчину до себе. А вона все ще хлипала, поклавши голову йому на плече, та то вже радше були сльози щастя.