Що воно все має значити? Чого од неї хотять, що вона заподіяла людям лихого? Хіба вона заважає кому тим, що негарна, що бідна, скривджена?.
Живий жаль брав дівчину за серце, рясними слізьми обливала вона не тільки лице, а й лапатий виноградний лист, що так пестливо обнімав її в улюбленій криївці на винограднику.
Врешті — сталося. Се було так: ні Йона, ні Маріцци не було вдома. Параскіца, користуючись з того, вхопила куфи на коромисло і побігла по воду до криниці. Криниця була на майдані. Як тільки діти, що гралися на майдані, заглянули Параскіцу, вони в оден мент розсипалися в різні сторони та поховалися за ліси, звідки визирали на Параскіцу діточі їхні оченята. Біля колодязя стрибали лиш горобці, покльовуючи щось під цямриною, і те, що вони не розбіглися од переляку, так зворушило її, що вона видобула з кишені якісь кришки та посипала їм. Її тішило, як горобці заметушилися, навперейми видираючи оден від одного крихти.
Поки горобці дерлись з-за окрушин, Параскіца набрала води і скинула коромисло на плечі. В той мент з-за ліси щось влучило її грудкою межи плечі. Параскіца скрикнула та озирнулась. З-за ліс посипались на неї грудки, камінці та порох.
— Шедз бінешар! [9] — спалахнула Параскіца і посварилась рукою.
Дітям немов тільки сього й треба було: з галасом, тюканням та свистом вони повискакували з своїх криївок і обпали Параскіцу. Та спочатку хотіла оборонятися, але, коли її стрів град камінців та грудок, побачила, що не дасть собі ради з отарою напасників, і пустилась навтьоки. Люта й налякана, вона бігла, придержуючи відра, щоб вода не хлюпалась, а за нею, мов хорти за звіриною, гналась дітвора та обсипала її грудками й порохом.
— Тю-у!.— верещав довгоногий дванадцятилітній Йокаш, син Прохірин, який давав нападові привід.— Бий її, хай не одбирає молока коровам! Стригойка!. [10]
— Стригойка!. Стригойка!.— хором заверещали діти і обсипали Параскіцу хмарою пилу.
— Стригойка!. Стригойка!. Молоко від корів відбирає… Стригойка!.
Параскіца раптом зупинилась. Те слово іскрою пройшло по її тілу. В голові блискавкою промайнув цілий ряд загадок, окремих фактів з останнього часу, не зрозумілих досі і разом освітлених одним словом: відьма!
Скажена лють вхопила дівчину за серце, і вона з звірячим риком кинулась на дітей. Передня куфа спала їй на ноги та притовкла їх, а задня, згубивши рівновагу, облила її водою, але Параскіца не звернула на се уваги. Вхопивши коромисло, вона кинулась навздогінці за дітьми, що, налякані тим вибухом лютості, з жахом тікали од своєї офіри з криком: "Валєв! Валєв! Стригойка!"
Параскіца неслась, мов буря. Очі її горіли, перса важко дихали, коси розпустилися. Вона навела такий жах на дітей, що ті не своїм голосом верещали та бігли, що було духу. Коли розлючена Параскіца наскочила з розгону на тин і озирнулася, на щастя, не було вже жодного напасника: всі встигли втекти перед лихом. Вона вилаялась і, голосно хлипаючи, з плачем побігла додому, Люди ззиралися на неї, коли вона бігла, мокра, заболочена, обсипана пилом і з розплетеними косами. Параскіца ускочила в город і припала, голосячи, лицем до землі. Вона тепер знала, навіщо батько шукав хреста в неї на грудях, чого мачуха хрестила горшки та пороги, вона зрозуміла тепер лиховісні погляди тих, з ким вона стрічалася. Її пекла, боліла несправедливість людська, її душило велике лихо, що так несподівано, ні за що ні про що впало на її голову. Вона відьма! Але ж се брехня, але ж се вигадка, гидка, безглузда вигадка! Вона готова цілому світові крикнути у вічі: брехня! брехня! А тим часом та брехня пекла її, скорпала її за серце нестерпучими болями, яких Параскіца не могла втишити, б’ючись головою об землю та обливаючись гарячими слізьми.
А тим часом по селу луною розкотилася вістка! Розказували, як Параскіца серед білого дня чаклувала коло криниці. Щось сипала у воду та на всі чотири боки від криниці. Люди одмовлялися брати воду з тої криниці, деякі намагалися, щоб Броски власним коштом освятили закляту криницю. Йон не мав одбою од настирливих людей: вони вже не варувалися його та вкладали йому всі поголоски, що котилися по кутку про його дочку. Показалося, що не тільки Прохірина корова перестала доїтись, більш десятка корів зробились офірою Параскіциного відьмування, чим дуже засмутили своїх хазяйок. Йон мусить якось зарадити лихові, щось зробити. Але що? Що? Ладу не знав та гризся.
Тож він дуже зрадів, коли матуша Прохіра прийшла до нього на пораду, ще й чоловіка свого — Йоча Галчана — привела з собою. Йон приніс карафку білого вина. Маріцца поставила свіжі плачинди [11] — і нарада почалася. Перший голос мала Прохіра, жінка поважна та досвідна. Її не вдоволяло те, що Йон бачив хрест на шиї в Параскіци. То може бути омана. Треба ось що зробити: в неділю повести Параскіцу до церкви. Скоро почнуть співати "Іже херувими" — треба помічати: коли вона відьма, то не витримає і загавкає, заскиглить, мов пес. Се вже така певна прикмета, яка не одну вже відьму вивела на чисту воду.
Йоч, гладкий, червоний молдуван, з масними очима та їжакуватими обстриженими вусами, лиш коротко засміявся та махнув зневажливо рукою.
— Ет, все те дурниця… бабські вигадки. А чи дивились ви, чи є в неї… теє…
— Що таке теє?.— визвірилась на нього ображена жінка.
— Ну, що теє… звісно, без чого відьма не буває… хвіст.
Йон і Маріцца заперечили. Ні, вони не додивлялися, чи є в неї хвіст.
Ото-то й ба!. А се перше діло: без хвоста відьма не буває, без хвоста відьом ніхто ще не бачив… Треба конче оглядіти її… Коли вони хочуть, він готов зараз зробити їм сю прислугу… Він вже не помилиться, добре обдивиться скрізь…
Але Прохіра запротестувала. Вона гостро глянула на чоловіка, на його червоне, сите обличчя, на якому грав масний усміх. О, вона бачить його наскрізь, всі його думки й бажання, то нехай він сидить, не рипається, в бабське діло не мішається.
Йоч не збентежився, одначе, поглядом жінчиним, він твердо стояв на свому радикальному способі — оглянути: є хвіст — відьма; нема хвоста — не відьма.
Гадки розділилися. Йон з Прохірою стояли на першому проекті та покладали надію на службу божу; Маріцца схилялася на Йочів бік. Прохірин проект, однак, взяв гору. Поклали в неділю повести Параскіцу до церкви: побачити, що з того вийде.
Параскіца випадково дізналася про сю постанову: в магалі [12] тільки й розмови було, як поведуть її в неділю до церкви, як вона серед "херувимської" заскиглить, мов пес, і тим виявить мирові своє відьомство.
Дивна річ! Параскіца прийняла підслухану новину байдужно, наче вона не її торкалася. В останні часи вона почувала себе такою втомленою, такою апатичною, байдужною до всього, немов вона а світ були два бігуни, які ніколи не стрінуться з собою.
Але їй все однаково: поведуть її до церкви чи не поведуть; кричатиме вона чи ні! Все, все однаково. Нема на світі щастя, нема долі, ще за життя могила людині мила…
Неділя мала бути за три дні. Чутка про те, що в неділю в церкву мають привести на спробунок відьму і що вона там конче об’явиться, зігнала до церкви таку силу народу, що всі цікаві не могли в ній зміститися і товпились на цвинтарі. Дівчата, зодягнені по-святочному, насилу захищали свої накрохмалені спідниці від натиску. Молодиці все шепталися між собою та нетерпеливились, що так довго нема Параскіци. Коли який цікавий пробився крізь юрму до церкви, всі, як один, повертали голови до дверей. Чоловіки і парубки повилазили на крилос, щоб було видніше. Матуша Прохіра була мов на власних іменинах. Вона вешталась по церкві не з меншою повагою, як паламар, що ставив свічки. На ходу вона одним таємниче шептала щось, другим кивала головою або робила якісь знаки. Йоч навіть у церкві не міг позбутися масного усміху і, кидаючи очима на жіночу половину, шептався з своїми сусідами. А Параскіци не було. Вже і піп показався з царських врат, починаючи службу, а Параскіци нема. Люди виявляли нетерпеливість. Аж ось коло дверей зробився рух і хвилею покотився аж до передніх рядів вівтаря. Широкою дорогою, може, навіть надто широкою для такого незначного одвідувача, вступила Параскіца до церкви, зі спущеними додолу очима, несмілива, засоромлена, в чистій, але не пишній одежі. За нею з виглядом невинної офіри сунулась Маріцца, а позаду й Йон. Кількасот очей цікаво впились в Параскіцу, наче бачили її уперше. Ті, що стояли далі, витягали шиї та навалювались на других, щоб було видніше. Коли Параскіца наблизилась до дівчат, щоб зайняти відповідне місце, ті так і шарахнули від неї, мов од вовка. Круг Параскіци зробилось так просторно, що навіть попадя могла б їй позаздрити. Але той простір тільки додав жалю дівчині, і вона, щоб не бачити людей, отих лихих недобрих людей, опустилась навколішки з благанням до бога — бога доброго, милосердного, який бачить всі кривди людські, знає її невинність. Параскіца ревно молилась, а навкруги її хвилювалась зацікавлена та наелектризована юрма. Надаремне молоденький чорнявий піп виявляв усю красу свого м’якого голосу, надаремне вкладав він так багато почуття у свої вигуки: його вірних парафіян цікавило зовсім не те. Всі очікували чогось незвичайного, і коли стежили за службою божою, то лиш на те, аби не пропустити "Іже херувими". Тоді мало статись те, чого всі з таким напруженням чекали, мала об’явитись відьма собачим виттям та гавканням. В церкві було душно. Така церква не могла вмістити так багато парафіян, люди тіснилися, щільно пристаючи один до одного, і формувалося одно велике тіло, гаряче, пітне, дихаюче сотнями ротів. Гарячий людський віддих, змішаний з димом ладану та чадом свічок, сірим туманом висів над головами, і здавалося, що ту душну наелектризовану атмосферу ось-ось перетне блискавка, вдарить грім і струсоне стіни своїм могутнім гуркотом. Отож, коли час наближався до "херувимської", очі розгорались сильніше, неспокій зростав, гнітив навіть, в’язи боліли, бо треба було дивитись через голови сусідів. Далі трудно було витримувати. Та от все стихло, як перед бурею, і крилос торжественно, спочатку тихо, а далі, все дужчаючи, загудів: "Іже херувими". Люди стрепенулись. На лиця вдарив наче холодний вітрець. Обличчя витяглися зблідлі, а очі, цілі сотки очей впилися в Параскіцу.