Але преса мовчала, і тут ми повинні відзначити шляхетність Обормотів, які, не вплутуючи поліційне начальство, мотивували свою відмову від арґентинського громадянства політичними міркуваннями.
В цека мунпартії крикнули "віва!", у країнчудесівському консульстві негайно заготовили Обормотам країнчудесівські пашпорти, а міністерство закордонних справ наклало візи на виїзд – усе було зроблено так швидко, що Обормоти не встигли навіть гаразд подумати над своїм рішенням і, таким чином, стали перед фактом, що вже збувся.
З цієї нагоди цека мунпартії влаштував прощальний бенкет, на якому Обормоти востаннє блиснули своєю промовою на арґентинській землі, як завжди, передаючи один одному естафету на продовження, проговоривши таким чином по дві години кожний. Оскільки ця знаменита промова була у свій час передрукована багатьма ґазетами, ми дозволимо собі лише нагадати її кінець.
Обормоти сказали:
– Дорогі камарадос, друзі, соратники по ідеї! Ми залишаємо вас. Але навіщо ми залишаємо вас? Ми залишаємо вас, щоб ніколи вас не залишати, бо, залишаючи вас, ми ніколи не залишимо нашої спільної справи, а навпаки, наблизимо той день, щоб це залишання стало нашою новою зустріччю, але вже без всяких залишань. Отже, залишаючи вас, камарадос, ми їдемо у світле царство свободи і благоденства, а саме? Куди ми їдемо? Ми їдемо до Країни Чудес. До країни, товариші, де, товариші, всі товариші, і де, як у пісні співається, "людина крокує, мов господар, по вітчизні неосяжній своїй"*. Де ріки з молока, а в ставках плавають вареники. До країни, камарадос, де кожний патякає, що хоче, жере і дудлить, скільки хоче, і працює теж, як хоче. Де нема в'язниць, де сяють палаци, і навіть не блимає експлуатація. Як казав геніяльний Маркс: втрачаючи кайдани, ми придбаємо цілий світ. Отже – віва! Віва, камарадос!..
***
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ про те, як Обормоти переходили атлантичне чистилище, або дрібна філософія на глибоких місцях*
Сорок шкіряних валіз було навантажено на "Св. Марію Маґдаліну", велетенський лайнер, що мав за честь везти через Атлантику трьох Обормотів. Були квіти, поцілунки крізь сльози і сльози крізь поцілунки, обійми, прощальні вигуки, навіть духова оркестра. Коротше, все було, як личить бути на прощання. Якийсь жартівник примчав до причалу з джазом, і раптово – ні сіло ні впало – заграв жалібний марш. Це паскудство викликало справедливе обурення присутніх, але Обормоти, які ніде не губилися, склали кожен по дві дулі і тицьнули в бік джаз-банди. Це викликало такий потік дотепів у публіки, що, вкрай посоромлені, джазисти зникли, мов корова язиком злизала.
Рівно о дванадцятій нуль-нуль за місцевим часом Обормоти ступили на борт "Св. Марії Маґдаліни". Три довгих гудки сповістили про відплиття, і лайнер поволі відійшов від причалу, буксований "Раєм" і "Пеклом", у відкрите море. Услід летіли прощальні вигуки, бравурний марш "Тореадор і красуня", сотні рук махали хусточками, і сотні пельок горлали щось, чого вже не можна було чути.
Коли на обрії залишилася лише невиразна смужка землі, Обормоти один за одним почимчикували до своєї каюти. Перше, що їм кинулося в вічі – це чорна зловісна цифра "13" на білих дверях. Обормоти перезирнулися, та оскільки були вище забобонів, то лише презирливо всміхнулись.
Того ж вечора в дансінґу Обормоти стали, як личить, центром загальної уваги. Пасажири здебільше були з Буенос-Айреса, тому не дивно, що близнюків кожен добре знав в обличчя.
– Ой бля! Луснули б мої очі, якщо то не ви! – почулося раптом поруч, і перед здивованими Обормотами стала раптом червона від збудження Роза Шаланда.
– Ви?
– Я!
– Ге, ге, ге! – зраділи Обормоти і ледве не затисли одеситку в обіймах.
– Як же ви тут опинились?
– Як, як! Щоб їм пуцьки повсихали, скільки я з-за того дурного півня набідкалась. Хай йому грець! Досить з мене вже того блукання по світах – додому хочу, до мами-Одеси. Як кинуло мене у війну по всіх усюдах – ніби якась чортяка носила. Ой бля! скільки я натерпілась! Усі Европи і Америки вздовж і впоперек, їй-бо!
– Ну! – сказали Обормоти" – Чим вештатись, треба було після війни хутче додому вертатися.
– Еге, вертатися! Як згадаєш те пекло, млість бере. Що я намучилася, бодай згоріло б усе... Батьки мої від голоду в тридцять другому померли, а я була отакенькою...
– То ще ваше щастя, що ви в Країні Чудес голодували, а не деінде, – поспівчували Обормоти. – Влада трудящих і нагодує, і приголубить, коли якийсь неврожай.
– Яка влада? який неврожай? – витріщила очі Шаланда. – Ви що – блекоти обжерлися? Ой бля! – схопилася раптом вона. – Я й забула! Ви ж той... не тамтешні. Звідки ж вам що знати... Ніякого неврожаю, сеньйори, навпаки – отакий врожай, о! Але що повивозили все геть чисто, то й поруха така на нас була. А влада, що влада? Якби своя була, то хіба б довела до такого? Ге, сеньйори, багато про те говорити, ліпше не згадувати. Сказали мені в консульстві, що по війні вже не так, як було, на добре йде – от і потягло мене додому, а інакше дідька б лисого повернулася, світ великий, якось прожила б.
Обормоти тільки головами похитали, таке чуючи – несвідома молодичка! – а про себе вирішили, якщо буде час, провести з Шаландою відповідну ідеологічну роботу.
У цей час джаз загримів "Ріоріту"*, і кожен з Обормотів узяв собі за обов'язок (по черзі) повести Розу Шаланду в танок. Коли пишні груди одеситки торкнулися (по черзі) Івана, Петра і Миколи – кожний з них відчув якусь солодку млість, і кожний дав собі слово обов'язково зайнятися підвищенням ідейно-політичного рівня Шаланди. З цією метою Обормоти пізно ввечері влаштували невеличку нараду.
– Насамперед, товариші, – сказав Іван, – оскільки ми, так би мовити, єдині муністи на "Св. Марії Маґдаліні", – я хотів сказати, на лайнері "Св. Марія Маґдаліна", нам необхідно на час подорожі, як ведеться, утворити партійний осередок, аби не розводити анархії, яка, як відомо, ніколи не була матір'ю порядку.
Ця мудра пропозиція була схвалена присутніми, у зв'язку з чим було проведено збори з таємним голосуванням, внаслідок чого на лайнері з'явився муністський партійний осередок у складі: секретар – Іван Обормот, голова ревізійної комісії – Петро Обормот, член осередку – Микола Обормот. Після цього партійний осередок перейшов до другого питання: ідеологічна робота з Розою Шаландою.
Після коротких дебатів прийшли до висновку, що тривале перебування Рози Шаланди за кордоном в якійсь мірі знизило її ідей-во-політичний рівень, внаслідок чого мають місце прояви гнилого впливу дрібнобуржуазних тенденцій. Усі троє зійшлися на тому, що з Шаландою необхідно ґрунтовно опрацювати три клясичні марксистські праці, доступні для її розуміння, а саме: "Діалектику природи", "Матеріялізм та емпіріокритицизм", "Питання ленінізму"*. Конституція Країни Чудес повинна бути визубрена до останньої статті напам'ять з тим, щоб у Рози Шаланди не було жодних сумнівів у її демократичности.
Натхненні таким мудрим рішенням партійного осередку лайнера "Св. Марія Маґдаліна", Обормоти жваво взялися за справу. Витягнувши з валіз три вищезгадані праці, а також купу брошур з коментарями до них і триста зошитів з конспектами і тезами, вони запросили до себе Розу Шаланду, щоб познайомити її з рішенням партійного осередку і негайно приступити до першого заняття.
– Ой бля! – вигукнула одеситка, з'явившись на запрошення до обормотівської каюти. – Це ви, хлопчики, придумали до ладу. Усе ж ми свої і не нам цуратись одне одного.
І перш ніж хтось із Обормотів встиг оголосити рішення осередку, Роза Шаланда, червонощока дебела брюнетка, здерла з себе одежину і, заклавши руки за голову, солодко потяглася перед ошелешеними Обормотами. Коли осередок уздрів таку рубенсівську жіночу комплекцію – де й ділися Марксові догми! – все суто чоловіче враз стрепенулося і стало руба.
– Ну? – не зрозумівши їх збентеження, перейшла в атаку Шаланда, і її витончені стегна злегка гойднулися.
Обормоти застогнали. Твори, конспекти, тези, коментарі полетіли до бісової мами у закутки, а десь зверху на все це попадали штани, сорочки і шкарпетки.
– А вас, хлопчики, Бог не скривдив, – зауважила Роза, приймаючи першого з них в обійми і затискуючи ногами.
У цьому вона мала рацію: близнюки, хоч були і невеликі на зріст, але щодо найголовнішого, то тут було чим посперечатись.
Як пізніше визнала сама Роза, такого задоволення вона давно вже не відчувала, тим більше, що всі троє були близнюки: їй здавалося, що вона мала справу весь час лише з одним.
– Це було просто ну! – казала вона.
Треба сказати, що на цьому, власне, закінчилася спроба осередку піднести ідейно-політичний рівень Рози Шаланди, бо коментарі і тези наступних вечорів мало чим різнилися від першого вечора.
– Між іншим, – сказав якось задумливо на палубі Іван Обормот. – Між іншим, чи не пам'ятаєте ви, якого числа ми вирушили?
– Тринадцятого, – відповіли брати.
– Отож бо то й є, – провадив далі Іван, – що тринадцятого. Тринадцяте число, тринадцятий пірс, біля якого стояв лайнер, тринадцята каюта. Чи не забагато тих тринадцяток?
– Ти хочеш сказати...
– Я хочу сказати, що тут якесь чортовиння. Замість того, щоб виконувати рішення осередку, ми гойдаємося на бабі.
Обормоти були приголомшені цим відкриттям. Дійсно, як же воно сталося? І на кому лежить відповідальність? Може, провести нараду?
І вони провели нараду, теоретичну нараду. Полягавши в шезлонги і дивлячись глибокодумно на небо, Обормоти обсмоктували тезу: "Таємниця чисел і телепатія. Суть останньої з точки зору марксистсько-ленінської філософії".
– О! – раптом, окнув Іван.
– О? чому "о"? – повернулися до нього брати.
– Ще одна каверза. Ще одне чортовиння.
– Але ж це вже не по-марксистськи.
– Зате по-людськи. На чому ми пливемо?
– На "Марії Маґдаліні".
– Ось, ось, на "Марії Маґдаліні"!
– Я хотів сказати: на лайнері...
– Це не змінює сути. Ми, товариші, пливемо на "Марії Маґдаліні", сиріч – на повії*, чорт забирай! Не дивно, що в каюті ми щовечора плаваємо на... я, звичайно, не хочу сказати, що Роза Шаланда повія, але...
– Дійсно – збіг.
– Зведіть усе це докупи: тринадцятки, Марія Маґдаліна, Роза Шаланда...
– Але ж це містика!
– У цьому ще треба розібратися.