Вчив я вірш наполегливо й жадібно. І невдовзі переконався, що вже знаю його. Отже, якщо дуже-дуже захочеш щось зробити, то неодмінно зробиш!..
І коли на перший же урок прийшла Марія Степанівна, я, хвилюючись, підняв руку.
— Чого тобі, Лебідь? — суворо глянула вона на мене.
— Маріє Степанівно, спитайте мене "Каменярі".
Вона вирішила, що я хочу щось утнути, і сердито сказала:
— Сиди і не пустуй. У тебе по "Каменярах" двійка.
Але я знову попросив дозволу прочитати вірш. Ні, зовсім не для того, щоб виправити двійку. У мене їх було чимало. І ще одна якась там двійка мене не бентежила. Я хотів, щоб послухали, як я читаю. А читаю я, як мені здавалось, майже так само, як Євграф Євграфович.
Нарешті учителька зрозуміла, що я прошусь не заради пустощів, і дозволила:
— Прочитай.
Я вийшов до столу, повернувся обличчям до класу і прочитав, жодного разу не збившись. Мабуть, я читав справді непогано, бо увесь клас затих, а Марія Степанівна дивилась на мене трохи розгублено і здивовано. Коли скінчив, вона сказала сз?хо:
— Тобі можна було б навіть п'ятірку поставити. Але ставлю поки що четвірку. Подивимось, що далі буде...
Мені стало сумно після цих слів. Не тому, що четвірка, а не п'ятірка, а просто сумно. І — якось холодно в грудях. Наче мене хтось образив чи сказав про мене щось зневажливе. І навіщо я напросився на оце читання? Кому воно потрібне?..
І з мого язика зірвалось:
— Можете й двійку залишити, мені все одно.
— Ну от! — спалахнула Марія Степанівна.— Я так і знала, що ти якогось коника викинеш. Отут ти увесь.
Вона вела урок, а я її зовсім не слухав. Мені навіть не хотілось на неї дивитись. І ні на кого не хотілось дивитись...
А перед двома останніми уроками я побився з Ільком... Подумати тільки, з ким побився: з своїм найкращим другом Ільком!..
Сталося це так. Він чергував по класу. Ждали Євграфа Євгра-фовича. Але то так тільки говориться, що ждали. Насправді ж таке витівали, що в класі аж курява хмарою стояла. Хлопці перестибували через парти. Перекинули комусь чорнильницю. Дівчата верещали. А Ілько просунув свою руду, аж червону, голову в двері і виглядав у порожньому коридорі директора.
Раптом він вигукнув:
— Географ Географович іде! По місцях!..
Всі миттю кинулися до своїх парт, загуркотіли кришками, зашелестіли сторінками книг, замовкли. Тільки курява ще сірим серпанком пливла в повітрі.
Ілько зареготав, безмірно радий, що обдурив і налякав усіх. Потім поважно, випнувши живіт і груди, підійшов до столу, сів на вчительський стілець і, наслідуючи Євграфа Євграфовича (а в нього це добре виходило, він взагалі умів перекривляти людей), сказав:
— Сьогодні ми з вами поговоримо про Сіцілію. Левко Лебідь, прошу до карти.
У моєму серці ще не вляглося кривдне почуття після сутички з Марією Степанівною. А тут ще й цей на нервах грає. Он увесь клас регоче!
Я підійшов до Ілька і, відчуваючи, як у мене смикаються губи, процідив:
— Перестань дурня корчити... і не смій більше називати нашого директора Географом Географовичем!
Ілько здивувався:
— Тю на нього!.. Ти що, блекоти об'ївся?
— А я кажу, не смій!..— ступив я загрозливо до Ілька.
— Та йди ти!..— він штовхнув мене ліктем у живіт.— Влюбився ти в того Географа Географовича, чи що?.. Чи, може, після розмови в учительській?..
Але я не дав йому докінчити. Схопив за груди і смикнув до себе так, що ґудзик на сорочці відірвався.
Ілько довго не роздумував. Кинувся на мене. Ми зчепились і покотилися по підлозі. Дівчата знову заверещали. А хлопці почали нас розбороняти. Одні тягли Ілька, інші — мене.
Ніхто й не помітив, як до класу тихо зайшов Євграф Євгра-фович. Але ось хтось шмигнув на своє місце, змовк... Потім ще хтось, і ще... Тільки ми з Ільком ще борюкались, не бажаючи поступитись одне перед одним. В тиші, що залягла, чулось тільки наше сопіння та стогін. Але ось уже й до нашої свідомості дійшло, що в класі щось змінилося. Ми водночас побачили Євграфа Євграфовича і розчепили руки.
Євграф Євграфович, мабуть, вирішив, що ми не бились, а просто боролись. Він подивився на нас, розхристаних і жалюгідних, довгим докірливим поглядом і тихо, але виразно сказав:
— Поправте на собі галстуки, одяг і сідайте на місця. Наче нічого й не сталося, він почав урок.
Всього можна було чекати, тільки не цього.
Я сидів і гадав: а може, Євграф Євграфович зараз не хоче зривати урок і покличе нас в учительську після дзвінка?..
Але ні того дня, ні наступного ніхто нікуди нас не викликав.
І, коли ми переконалися, що нас уже й не викличуть, я сказав Ількові:
— Тепер тобі ясно, який Євграф Євграфович?
— Ясно,— відповів він. І ми помирились.
Правда, подія ця не минула для нас з Ільком марно. Живучи щодня під страхом, що нас викличуть, ми стали уважніші на уроках та краще готували домашні завдання.
Так-сяк ми все-таки позбулися двійок. І обидва перейшли до шостого класу.
І ось тепер я — шестикласник.
6. ВЕЛОСИПЕД
На учнівсько-батьківських зборах, що відбулися з нагоди закінчення навчального року, Марія Степанівна сказала:
— Я рада, що всі ви перейшли у шостий клас. За літо ви підростете, посерйознішаєте, зміцните своє здоров'я. І я вірю, що в шостому класі будете вчитись набагато краще, ніж у п'ятому.
Тато на збори, як завжди, не прийшов. У нього на рибкомбі-наті саме "горів квартальний план", і він навіть вдома мало бував. А мама сиділа на зборах поряд зі мною, і мені здавалось, що вона на очах молодіє та розквітає. Ще б пак! Я перейшов у шостий клас. Скільки було всіляких неприємностей, сліз, лайок, викликів у школу, а все-таки перейшов!..
Настрій у мене був просто-таки чудовий.
А тут ще по дорозі додому мама сказала:
— Тато пообіцяв: як тільки ти перейдеш у шостий клас, він тобі дарує велосипед "Орлятко".
Я одразу ж зметикував, що є нагода мати не тільки велосипед, і додав:
— І футбольний м'яч.
Мама трохи помулялась, мабуть, зважувала, чи не забагато буде? Але потім погодилась:
— Гаразд. І футбольний м'яч.
А якщо мама сказала, то так і буде. Татко ніколи довго не заперечує, коли мама чогось захоче. У нього немає часу заперечувати. Його голова забита важливішими справами, риб-комбінатівськими.
— Тільки з Ільком ти не будеш гуляти,— попередила мама.
— Не буду,— пообіцяв я, хоч добре знав, що саме до нього першого й поїду на своєму новенькому велосипеді з футбольним м'ячем.
Дома виявилось, що мама приготувала дуже смачний обід, а тато запросив гостей. Я сидів серед них, як іменинник, напрасований, умитий, розчесаний, і слухняно їв усе, що мені підставляла мама. "Якось уже відмучусь востаннє перед літніми канікулами,— думав я,— так зате ж потім бігатиму скільки завгодно і робитиму що захочу!"
Татко піднімав чарку за мої успіхи, за моє здоров'я, за мов майбутнє. А коли вже сп'янів чималенько, то сам витяг з кишені гроші і дав мені в руки.
— Іди і купи собі велосипед та футбол. Вибери, що сподобається, щоб потім не казав, що не такі, як хотів.
Я подякував, виліз із-за столу і гайнув з кімнати. Всі присутні, певно, зраділи цьому, бо були вже напідпитку, і я заважаа їм вести свої "дорослі" розмови.
Звичайно ж, я одразу побіг до Ілька. Вислухавши мене, Ілько сказав:
— Краще давай купимо надувного човна. Будемо ходити в море, гратись у піратів, боротись з бурями та штормами. Ото здорово буде!
Я заперечив:
— Надувні човні у хлопців є, можна попросити. А велосипеда на нашому кутку ні в кого немає.
— Ну, гаразд,— погодився Ілько, і ми побігли до магазину. У відділі велосипедів у нас розбіглися очі. Яких тут тільки не було! І "Орлятко", і "Харків'янин", і Ярославського заводу, і гоночні... А кольори! Один одного красивіший! Зелені з червоними смужечками, чорні з синіми стрілами, блакитні з білими обідцями — всіх і не перекажеш. Ми гладили їх руками, прицмокували захоплено язиками, крутили педалі, випробовували гальма, аж поки продавець сердито не спитав:
— Ви купувати прийшли чи бавитись? Ідіть собі геть і не заважайте іншим.
Тоді ми вибрали червоний з синіми смугами. Я заплатив гроші, і ми з Ільком, тримаючи "Орлятко" з обох боків за руль, попрямували ще й до "Спортмагазину". Тут ми вибрали найкращий футбольний м'яч. Грошей ще трохи лишилось. Ми купили по дві порції морозива, а решту я заховав.
Біля мого двору я сказав Ількові, щоб він зачекав трохи, а сам подався додому, щоб показати покупки.
Дома мене знову дуже хвалили, хоч я так і не зрозумів за що, а потім татко сказав:
— Ну, йди гуляй.
Аж тепер настала справжня воля! Я нікому не потрібний. Сам собі хазяїн!..
Кататися можна було по вулицях. Наше приморське містечко — все в кипарисах, платанах та гліциніях,— невеличке й тихе, рідко коли проїде автомашина. Але по вулицях — не цікаво. Я посадив Ілька на багажник, сам сів на сідло, і ми поїхали за місто спускатися з гори. Спускатись було небезпечно, бо гора дуже крута й висока. Але жоден з нас і не заїкнувся, що боїться.
— Давай я спущуся перший,— попросив Ілько.
— Гаразд,— погодився я, радий, що не мені доведеться випробовувати небезпечний, ризикований шлях.
Ілько набрався духу й покотив.
Я бачив, як він шалено мчав, як на вибоїнах підстрибував, аж деренчав мій бідолашний велосипед, і мені хотілось крикнути йому наздогін, щоб загальмував трохи, але я знав, що він мене не послухає.
Ілько з'їхав щасливо.
Тепер моя черга. Мені в грудях холонуло. Але не міг же я показати себе боягузом. Ілько з'їхав, а я — що?
Я сів на велосипед і помчав. Земля замелькала у мене під ногами. У вухах засвистів вітер. Часом мені здавалось, що я вже падаю, але я все-таки їхав далі. Ще трохи, ще,., і ось я вже внизу. Зараз загальмую... Але тут під переднє колесо попав камінець. Колесо бринькнуло всіма своїми спицями, як балалайка струнами. Трах!..— і я полетів через велосипед, а велосипед — через мене.
Я хотів швиденько підхопитись, але відчув, що велосипед мене не пускає. Мою ногу пронизав гострий біль. Виявилось, що великий палець правої ноги застряв між ланцюгом і зубцями передавальної шестірні так, що я не міг навіть поворухнути ногою. Я лежав на животі головою в один бік, а велосипед лежав на боці, відкинувшись у протилежний бік, і міцно тримав мене за ногу, наче мстив за те, що ми змусили його на шаленій швидкості мчати з гори по камінню та вибоїнах.
Прибіг Ілько, заходився виручати мене з біди.