З-під білої хустки, що дашком нап'ята над лобом, визирає сиве пасмо волосся. Обличчя засмагле, і на його темному тлі добрі голубі очі, з якимось смутком в глибинах. Руки, що тримають гирлигу, аж червонясті від вітрів та сонця.
— Ну що ж, хлоп'ята, сідайте, бо ви вже, мабуть, втомилися, поки дійшли сюди.
Вони посідали.
Лоскотно пахне материнка. Сюрчать коники. На жовтому суцвітті буркуна вайлувато лазить чорний джміль. Санька бачить, як він стромляє в кожну квітку хоботок,— певно, смокче нектар. Потім розправляє крила і, наповнюючи повітря густим гудінням, летить геть. В ту ж хвилину на сусідню квітку спустився білий метелик, склав крила, мов парус, та й завмер, тільки вусами хитрувато поводить.
А Килина Трохимівна тим часом розв'язала вузлик, розіслала на траві кінці хустки, розламала окраєць паляниці на кілька шматків і, простягуючи кожному по яблуку та кусневі хліба, з усмішкою сказала:
— Покуштуйте, хлоп'ята, який добрий хліб у полі.
До Килини Трохимівни підійшла мала сіра овечка, витягла шию, ткнулася мордочкою в плече.
— A-а, і ти тут,— посміхнулася жінка, пригортаючи ліктем ягня до себе.
Воно не пручалося, покірно підібгало ніжки, цікаво повернувши голову, позирало навколо, а найпильніше на хліб, що був у руці Килини Трохимівни.
— Що, і ти хочеш покуштувати? — запитала вона і, переламавши свій шматочок навпіл, простягнула одну половину ягняті. — На, їж.
Ягня смішно так, мов дитинча, зацмакало губами.
— Одинадцять років уже отак з ними,— промовила Килина Трохимівна задумливо, ніби сама до себе.
Санька чомусь здивувався:
— Одинадцять років?
Вона мовчки кивнула головою, а сама зоріла кудись у степ, ніби бачила там щось таке, чого не помічали діти.
— Одинадцять років,— зітхнула.
— А мені теж одинадцять,— признався Санька.
— Значить, в той рік, коли ти народився, я почала працювати чабанкою.
І знову гляділа в степ.
— А разом з нашим батьком — моїм чоловіком, а Кольчиним татком — це було б двадцять п'ять років.
І тільки тепер Санька згадав, що він нічого не знав про Кольчиного батька.
— Колю, а де твій тато? — запитав Санька, кусаючи хліб.
І в ту хвилину помітив, як у Килини Трохимівни на переніссі лягли три глибокі зморшки.
— Е, дитино, немає нашого батька...— тихо зітхнула Килина Трохимівна.
Санька не стерпів:
— А де ж?
Килина Трохимівна журно похитала головою:
— То невеселі, діти, згадки. Хай колись іншим разом розповім, а зараз їжте.
— Ні, розкажіть зараз,— попросив Санька.
Хлопці принишкли. Килина Трохимівна глянула на сина, на Саньку.
— Ну що ж, коли цікаво — слухайте. Він теж був колгоспним вівчарем. Люди обрали його до правління, бо хазяїн він був такий, що кращого в цілім світі не знайдеш.
Мати подивилась на свої засмаглі, збронзовілі руки, помовчала хвилину, ніби збиралася з думками, продовжувала:
— Писали про нього в газетах, їздив він і в Київ, і в Москву, в Кремлі був. Просили розповісти про свою роботу. А він, бідолашний, виходив на люди та й зовсім не знав, як говорить, переступав з ноги на ногу, не мав де подіти руки.
Обличчя Килини Трохимівни проясніло, очі виповнилися далекою радістю.
— Коли вручали йому орден, то було свято для всього села, для цілого району.
Жовтогаряче, в чорну цяточку сонечко побігло по її засмаглій руці від ліктя до пальців. Килина Трохимівна витягнула руку і кілька хвилин мовчки слідкувала за ним. Коли воно, вилізши на палець, розіп'яло крила і полетіло, чомусь зітхнула глибоко та важко.
— А потім війна... Фашисти в Криничках. Пожарища. Розстріли. Забрали і його. Як же — орденоносець! Активіст! Говорять, на допиті він назвав себе комуністом, хоч був безпартійним.
Вона обвела поглядом дітей, вронила скорботно, глухо:
— Вони розстріляли нашого татка. Вони боялися його.
По мовчанці знову вела:
— Я заховала його орден з портретом Леніна. А коли після війни знову почали зорганізовувати артіль, попросила наставити мене чабанкою. Так оце відтоді і працюю.
Хлопці сиділи задумливі, принишклі. Десь у житі, що високою духмяною стіною підступало до самісінького яру, аж захлинаючись, підпадьомкав перепел, в блакитній високості неба нестямно змагалися дзвонарі-жайворонки, внизу, на дні глибокого вибалка, дзюрчав струмок.
Килина Трохимівна, худа, згорьована, засмагла від вітрів і сонця, мовби аж збронзовіла, стояла, зіпершись на гирлигу. "її портрет би намалювати..."— пригадалися Саньці батькові слова.
її портрет би намалювати... Так, так,— і Саньці тепер вона здавалася не просто жінкою, матір'ю його товариша Кольки Маринчика. Було в ній щось небуденне, велике.
Дивився Санька на неї і сам мовби ставав іншим, чутливішим, уважнішим до всього навколишнього. Якісь добрі сили народжувалися в ньому. Він думав про все почуте щойно, і чомусь ріднішим, милішим ставав йому і цей степ з двома білими парасольками на комбайнах, що без угаву снують в золотому розливі достиглої пшениці, і тополі Криничок, що маячіли в тремтливому мареві аж ген десь на видноколі, і це рухливе стадо овець, що розбрелися на схилі байрака. Саньці хотілося робити щось хороше і для цього степу, і для Кольчиної матері, і для Кольки, і для батька, який залишив у місті завод, товаришів, звичну працю і приїхав сюди, до цих людей. Але що саме робити, Санька не знав. Хлопці не пішли додому, зосталися біля отари з Килиною Трохимівною. Вона ходила за вівцями і часом розмовляла з ними, ніби вони розуміли її мову.
— Ну, ти, мале, чого відстало, біжи до гурту.
А то зривала стеблину овечого реп'яшка з ковтюшками вовни на колючках, бідкалась:
— От бачите — на кожному кущику отаке. Крапля води — наче зовсім маленьке діло. А воно ж із тих крапель на світі моря і океани. Ось і на цьому стеблі краплина вовни. А в мене серце болить: скільки тих реп'яхів по дорогах, в ярах, де ходять вівці. 1 на кожному реп'яшку краплина вовни. Коли б зібрати ті краплі докупи, можна б усім дітям у Криничках пов'язати на зиму теплі рукавички. У мене вже геть усі руки в болячках від тих реп'яхів. Ходжу за отарою і рву їх. Та хіба всі вирвеш...
Вона кидала на землю бур'янину, дивилася на мозоляві долоні своїх натруджених рук.
Додому хлопці поверталися увечері, коли на вулиці села уже спадали сутінки. Хазяйновито йшли за вівцями поряд з Килиною Трохимівною.
А наступного дня зранку криничанці побачили незвичну картину: Санька, Колька Маринчик, Льонька Пастух і ще чоловік десять їхніх однокашників косами, серпами, сапами косили, збивали високі бур'яни обабіч шляху, що йшов у поле, до ярів. їм, певно, було жарко. Хлопці поскидали сорочки, і сонце м'яко торкало їхні спітнілі спини, плечі, руки.