Намоклі снопи чаділи їдким димом, не хотіли займатися. Але червоно-білі гадючки, потріскуючи, поволі уперто розповзалися по скирті.
Степанида, а за нею і Гаша полізли до вогню. Доярка скинула з себе фуфайку, Гаша зірвала з пліч мокрий жакет. Дівчата підповзли до самого полум'я, по-
чали збивати його одежею. Полум'я захиталося, присіло. Але за хвилину воно знову почало вибиватися, і вогняні язики повзли все далі й далі.
Гаша не помічала тепер дощу. їй здавалося, що його зовсім немає, хоч він насправді лив з такою ж силою, як і раніш.
Уже неможливо було тримати в руках жакет. Він весь спалахнув полум'ям, і Гаша кинула його на землю. Якусь секунду стояла розгублена. А тим часом Степанида вирвала із скирти палаючий сніп і, змахнувши ним, з усієї сили скинула вниз. Потім другий, третій...
Іван Іванович підбіг до скирти, коли близько від неї упав на землю палаючий сніп. Професор, загубивши по дорозі окуляри, ще не зовсім розуміючи, що відбувається, відкинув його вбік. Але в ту ж мить, другий, ледь не зачепивши його, шльопнувся поруч. Він відкинув і другий, і потім усі інші відволікав на голу стерню, хапаючи за гузир чи волотки, ще не охоплені вогнем.
Гаша знесилювалась. Вогонь немилосердно палив обличчя, руки, все тіло. Не було чим дихати, дим забивав легені, до нестерпного болю роз'їдав очі.
Хотілося відбігти вбік, вдихнути на повні легені свіжого повітря, але не можна було гаяти жодної секунди. І Гаша, задихаючись, прикриваючи обличчя ліктем то одної, то другої руки, не переставала працювати.
Коли був скинутий з скирти останній палаючий сніп і навколо стало темно, Гаші здавалося, що її обличчя та руки все ще палить вогонь.
Вона присіла, потім лягла горілиць. Тількй тепер помітила, що дощ був такий самий, як і тоді, коли вона лежала в траві на оберемку сіна. Але зараз Гаша не ховалася від нього, він, здавалося, гасив вогонь, що палив усе тіло.
Гаша не чула, як прибіг Кость з Вовою, як Кость виліз на скирту. Тільки, розплющивши очі, побачила його схилену голову.
— І ти тут? — промовила тихо, простягуючи до нього важку, неслухняну руку.— А в нас, бачиш, що трапилося... Але вже все... Тільки от білі лебеді з озера, мабуть, розлетілися...
Шумів дощ, потріскували і диміли снопи, що догоряли на голій стерні.
Перед Гашею, вся насторожена, збуджена стояла Степанида, наставивши вухо в бік села. Крізь шум дощу звідти долинав приглушений, ледве вловимий крик, важке бухання дзвона, кінське іржання.
— Ви чуєте,— сказала весело Степанида, повернувшись до Костя і Гаші,— то наші хлопці, напевно, летять...
А десь високо ще гримів грім. Вибухи прокочувались стороною, але вже не погрозливо-важкі, а якісь переможно-радісні, заспокійливі.