А можемо й кожного дня...
У словах Сагайдака звучала неприхована хвалькуватість, і Онисько, помітивши це, збив йому пиху:
— Чого це так? Може, вас запрошують туди підмітати доріжки?
— Доріжки... доріжки...— перекривив Юрко.— Ти б радів, якби тобі й це дозволили там робити... А в нас — наукова робота. Жоро, поясни їм.
Жора був настроєний миролюбивіше і, блискаючи темними очима, спокійно сказав:
— При зоопарку працює секція юннатів. І ми з Юрком ходимо на заняття.
— Що ж ви там робите? — вже серйозно запитав Онисим.
— Доглядаємо тварин, ведемо за ними спостереження.
— Це, мабуть, таки цікаво, скажи, Онись? — погодився Роман.
— Там тобі, що хочеш,— вів знову Сагайдак, подригуючи ногами, щоб струсити комашню, яка лізла на них.— Африканський тигр, р-р-р... Індійський слон, топ-топ-топ своїми ножищами... Гімалайський ведмідь... Нільський крокодил... А тут, у вас, тільки оця гидота — комашня.
— Так, так,— непевно зітхнув Онисим і заходився готуватися до діла.
— А ще ж у нас у місті є дідусь Тото! — похвалився Юрій.
— Хто це? — запитав Онисим, беручи з візка палиці.
— Ти що ж, не чув про Тото? — здивувався Сагайдак.
— І я не чув,— знизав плечима Роман.
— Ех, про-він-ція! Вони не чули про Тото! — махнув рукою Юрко і підморгнув Жорикові.— Просвіти їх.
Жорик спокійно сказав:
— Колись це був прославлений циркач, дресирувальник тварин. По всьому світу показував він свою знамениту звірячу залізницю.
— Що за штуковина така ця залізниця? — не втерпів Роман.
— Е,— солідно прицмокнув Жорик,— це звичайнісінька маленька залізниця з вагонами, паровозом, станцією і семафором. Із стрілкою та всім іншим. Там і пасажири, і кондуктори, і машиністи, і чергові по станції — звірі...
— Он як! — здивувався Роман.— Здорово, скажи, Онись! І ви бачили ту звірячу залізницю?
— Аякже,— злукавив Юрко, підморгнувши Жоржеві.
Але той не помітив товаришевого знаку, зітхнув, щиросердно зізнався:
— На превеликий жаль, ні! Дідусь Тото в цирку не виступає. Він старенький і вже багато років на пенсії... А живе в будиночку на околиці міста. Ми часто до нього ходимо в гості.
— Ну, навіщо ти кажеш, що ми не бачили його залізниці? — розсердився Сагайдак.— Та всі ж його звірі живі! І вагони, і паровози теж є.
— Звичайно,— поправився Жорик,— усе С... Тільки вдома, як і сам дідусь Тото...
Онисим уже приготувався до операції і тільки-но засунув палицю під купу, як мурашник ніби закипів. Тисячі комах тривожно метнулися в різні боки, готові до бою.
— Фю-тю-тю! — свиснув Юрко.— Та вони ж і голови нам повідгризають.
Справді, коли Онисько націлював другу палицю, прудконогі сміливці вже мчали й по ній.
Вирішили так: Роман і Жора триматимуть палиці з одного боку, а Онисько і Юрко з іншого.
Запропонували рукавички городянам, і ті не відмовилися.
Тоді старший лісничий скинув штани, сорочку, віддав усе Сагайдакові. Роман свій одяг — Жорці. Навіть кашкети сільські хлопці не пошкодували для гостей. Нове вбрання було, правда, великувате для Юрка й Жорки. Але Сагайдак знайшов вихід — комір Онисимової сорочки заклав під картуза і став схожий на опудало, звеселивши своїм виглядом компанію.
— Взяли, хлопці! — врешті скомандував Онисим.
"І на лихо я встряв у це діло? — подумав Юрко, наближаючись до купи.— Це б виспався добряче і, головне, не ходив би з пухирями".
Підірвати гніздо було неважко. За якусь мить воно гойднулося, повисло в повітрі.
— Тихо, тихо,— наполошився Онисько.
Але в ту хвилину почалося, мабуть, найважче. Комашня відчула запах хлопчачих рук, і десятки, та де там десятки — сотні безстрашних воїнів-мурах кинулися в битву.
Тільки дивна річ: чи то Ониська і Романа мурахи зовсім не кусали, чи хлопці просто не відчували тих укусів, але трималися спокійно, зосереджено. А Юрко та Жорка щулились, тремтіли, кривилися. Врешті Сагайдак скрикнув, наче його хтось ножем різонув. Пальці ослабли, ноги задрижали і, здається, поза його волею, побігли кудись геть. Палиці впали, частина мурашника відвалилася. Добре, що все це сталося тоді, як вантаж був уже над візком.
Онисим та Роман у трусах і майках, обліплені комашнею, гарячково зав'язували целофанову підстилку.
Жорка пострушував із себе рудих нападників і вже хотів було сфотографувати товаришів, як раптом за кущами почувся схвильований Сагайдаків голос:
— Хлопці! Що я знайшов! Скоріше сюди!
— Мабуть, нову витівку придумав,— скептично зауважив Онисим.
— Тигр гімалайський... Крокодил нільський...— докинув Роман.
А Юрко не вгамовувався, знову кликав їх до себе, і голос його звучав з непідробною щирістю.
Коли впоралися з комашнею, все ж пішли подивитися.
Біля розлогого куща глоду стояв Сагайдак. Він уже скинув Онисимів одяг і знову був, як раніше, у шортах, безрукавці зі зв'язаними у вузол полами. З якимось урочистим виглядом відхилив гілку. Під нею, просто на землі, лежали дві довгоногі сірі тварини, кліпаючи повіками, довірливо зорили на школярів.
— Що це? — аж присів у захваті Жорка.
— Лосенята,— спокійно пояснив Онисим.
— Оце вони такі? — здивувався Вчорашній.
— Цікаво, як вони потрапили сюди? — роздумував старший лісничий.
— Тобі завжди везе, Юрчику,— зітхнув Жорка і вже наставляв свій фотоапарат.
Роман присів, простяг правицю до знайд. Ті довірливо тикалися мордочками у хлопцеву п'ятірню, мовби шукали чогось.
— Візок сюди! — скомандував тим часом Сагайдак, нараз відчувши, що в цю хвилину має повне право на такий командирський тон.
— Навіщо? — підняв голову Онисим.
— Заберемо!
Роман, почувши те від брата, встав, перезирнувся з Онисимом.
— Чи варто? — засумнівався старший лісничий.— Хтось же їх тут залишив.
— Хто б не залишив,— змахнув рукою Сагайдак,— а тепер будуть наші. Жорко, тягни сюди візок!
Роман хмурився. Щось йому не дуже подобалася братова настирність. Він не розумів, куди й навіщо везти лосенят? У них же, мабуть, є мати, яка їх годує, доглядає.
— Він у нас старший лісничий,— кивнув Роман на Онисима,— його голос перший, а не твій.
Юрко спалахнув:
— А знахідка моя! І розпоряджатимусь нею я!..
СІРІ ЗНАЙДИ
У шкільному лісництві вже почався трудовий день. Лісівники сполювали на схилах бур'яни, старші корчували чагарники на дні майбутнього озера, ще інші — тесали стовпи для спортивного майданчика.
Сільська вчителька Тетяна Степанівна, невисока, худорлява, в капелюшку з рисової соломки, у квітчастій кофтині, переходила з тераси на терасу, допомагаючи тим, хто відстав. Коли ступила на рядок своєї доньки Росини, та розгнівалась:
— Ти мені, мамо, не допомагай! Я сама... Чуєш? — І звела темні бровенята над світлими очима.
— Добре,— погодилась мати.
Так і посувались від деревця до деревця.
А попереду школярів, спираючись на палицю та поскрипуючи протезом, з тераси на терасу підіймався Юрків батько — Микола Петрович, студентський товариш Тетяни Степанівни, теж учитель-біолог. Він був у брилі, в білій тенісці й сірих штанях і виглядав широкоплечим та міцним. Округле засмагле обличчя із шрамом на підборідді, сірі очі і вся його дужа постать були виповнені енергії і сили. Він то жартував, то раптом виривав якусь бур'янину, піднімав високо над головою, гукав:
— А ця рослина як зветься?
— Горицвіт... Заячий мак... Пожежна квітка...— неслося по всьому схилу.
— Правильно! — гукав весело Микола Петрович.— Або ще жовтоцвіт, а по-латині — адоніс верналіс, тобто по-нашому адоніс весняний.
Сам учитель теж щось робив: рвав високе бадилля коров'яку або оббирав гусінь на якомусь деревці чи відрізав складаним ножиком усохлу гілочку. Коли відчував, що юні трудівники вже встигли притомитися, озивався знову:
— А тепер одну загадочку для розваги. Скажіть, будь ласка, яке дерево найлегше в світі?
— Проб-ко-ве! — війнуло, мов буря.
— Я так і знав, що ви це скажете,— засміявся Микола Петрович.— А от і ні.
— А яке ж? — запитали школярі.
— Є, діти, ще легше. Називається воно бальса і росте в Південній Америці, в Еквадорі. Це дерево вдвічі легше від пробкового. Ви, мабуть, чули про знаменитий пліт Кон-Тікі?
— Аякже, знаємо!
— Так от цей пліт і був зроблений із вальсового дерева...
Уважно слухають лісівники Миколу Петровича, а потім, коли знову схиляються до сапок, поспішають, щоб, як учитель почне розповідати щось нове, бути ближче до нього, краще чути.
Але він, погомонівши так з одними та давши їм трохи перепочити, важко переставляв свого протеза, спускався вниз або піднімався вгору до інших.
Був майже на дні яру, коли з'явилися хлопцікомаховози. Візок тягли Юрко та Жора, ззаду палицею підпирав Онисим. Слідом в'ялою ходою йшов Роман. У ящику лежали малі лосенята.
Школярі, заклопотані своїм ділом, не звернули ніякої уваги на прибулих. Це навіть ображало Юрка. Він заклав пальці в рота, щодуху свиснув. Коли лісівники попіднімали голови, хлопець приклав рупором руки до рота, закричав:
— Алюр три хрести! Я знайшов лосенят!
Ті, хто були ближче, вже помітили у візку знахідку і поспішали глянути на неї.
— Ло-се-ня-та-а!...— покотилося над яром.
І з гуками-перегуками, зойками-здивуваннями зашуміло, залопотіло навкруги — лісівники бігли з усіх боків із сапами, заступами, сокирами.
— Диви, які вони!
— Кумедні!
— Гарнюсінькі!
— Бідненькі...
А ті двоє довгоногих сумирно лежали на ряднинці в тачці, повертали голови і, мабуть, дивувалися: чого стільки радості в цих школярів?
До тварин потяглися руки, намагаючись погладити або хоч доторкнутися до м'якої шерсті. Лосенята теж совали мордочки, тикалися губами в дитячі пальці, лизькали їх.
Тетяна Степанівна та Микола Петрович стояли збоку, усміхалися.
— Ну от,— зітхнула вчителька,— здається, роботі прийшов кінець.
— Мабуть, так,— погодився Юрків батько.
В той час школярі вже гаряче обмірковували: як і чим нагодувати лосенят, де вони мають жити і взагалі, чи добре, що хлопці забрали в полон цих малюків, бо десь же в них є мама, вона шукатиме неслухнянців, побиватиметься за ними... Може, краще випустити їх — хай ідуть собі на волю-вольную? Ні, не просто випустити, а відвезти туди, де взяли!
Сагайдак сподівався зустріти підтримку, захоплення товаришів, а сталося все навпаки — стихійно зчинилося судилище над ним.
Більшість — під проводом Романа — вимагали негайно повернути чотириногих невільників назад.
— Наш обов'язок не руйнувати природу, а захищати її,— гаряче гукав Роман.— Захищати від отаких...