Ой коли б же я хутче вмерла!"
— А ви що?
— Я нічого — що ж я?
— І вмерла?
— І вмерла.
— Скучали за нею?
— Скучав...
— Отець-мати її усе знали?
— Я їх після весілля ніколи не бачив — далеко живуть.
II
Лукаш пристарів, садок його буяніє, а материна могила уросла густою травою зеленою, а мені вже на вісімнадцятий год пішло. Жили ми усе так, як і давно. Лукаш усе садовину ростив та кохав — та тим собі й тішився, а я... мені, грішному, вже й нудно стало. Що Лукаш знав, те я вже вивчився, роботи в мене було небагато — так я тинявся, до всього доглядаючись, до всього дослухаючись, і було мені так якось ніяково... от наче чогось я не второпав, наче щось от тут коло мене, та я його не знайду, не знаю, де воно... наче я нічого не знаю, наче дурний.
— А що се ти, любий, зажурився? — питав мене Лукаш.
— А так чогось нудно! — одкажу йому.
— А се буває так, — скаже на те Лукаш, — се бува так і знов перейде.
Якраз з наших вікон видно було дорогу, шляшок битий звивався до міста, — у місті я бував, надивився там на будинки кам’яні, на крамниці й крамарів, ходив по базару, признакомлювався із міщанами — нічого тільки я там собі не побачив такого, щоб воно мені полюбилося та розважило: там було так сливе, як і в нас у селі, тільки що в нас у селі плугом орали та ходили у свитах, у високих шапках, а тут, у місті, продавали бублики, крамарювали та у синіх чемерках і в низеньких шапочках викрашалися... Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто... І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов... удався, мабуть, я у того пращура свого, у Савлука козака.
Я почав розпитувати Лукаша, чи не знав він чого об тім краї, що за містом нашим.
— А се вже там чужі землі, — туди я ще ніколи не заходив, у ту сторону.
Мені кожної ночі сняться шляхи, дерева, люди, ріки, звірі, будинки — і все таке красне, велике, що я зроду мого віку наяву такого не бачив.
— Піти б мені у світ, — кажу якось Лукашеві, сміючись, а в самого душа і грає, і замирає.
Лукаш теж всміхнувся.
— Оце! — каже.
— А піти б мені справді у світа, — говорю Лукашеві незабаром удруге і вже не всміхався, а такий, як на багатий похорон мене вести.
— А що се тобі усе світа на думку навертаються?
— Та хочу йти в світа.
— По віщо ж ти підеш?
— Так собі... а може, й по добру науку...
— Звісно. Побачиш дечого багато. Я сам проходив аж до Чорного моря. Місця різні, а люди все однакові... і таки дивного нічого мені не траплялося...
— Дарма, — кажу, — мені, може, що й трапиться... Дещо побачу на свої очі... Піду, — кажу, — піду...
— Не ходи, Тимоше! — І став мене відмовляти: — Буде голодно і холодно; приймеш біди всякої або, не дай Боже, занедужаєш... і нащо молоді літа марно по світу розсіватимеш.
— Піду. Добре ви усе мені сказали, добре я чув — а піду!
— А, як сам знаєш! Коли вже така твоя хіть, то йди собі з Богом.
Я взяв торбинку на плечі та й пішов.
Задумав я йти аж у самий Київ. А з Києва аж за Чорне море, а там куди вже втраплю...
Вийшов я з села ранком погожим і свіжим. Лукаш провів мене за царину.
Ішов я, ішов, і не оглядався, і не втомлявся. Підвечір вже незнайомі мені місця стали виявлятись. Ішов я полями чистими та широкими, далі набрів діброву густу та красну. Двічі обійшов я ту діброву. Пам’ятаю червоні квітки.
"А що далі буде, побачу!" — думаю.
А далі було велике село.
Вже смеркало, як я увійшов у те село, — імла і темрява літня, по хатах не світилось, а зірочок, зірочок блискотіло-горіло на небі! А дівчат, дівчат по селі співало!
Я на ті дівочі голоси просто й пішов, минаючи тихі білі хати. Мене обминула купка парубків; пробігло з півкопи дівчат: "Добривечір!" — "Добривечір!"
На одшибі од села було ігрище, челядь гомоніла, співала, сміялась. Спершу, як я дійшов, дівчата мене оглядають збоку; парубки наче не дивляться, а тільки шапки поправляють, а далі як я озвався, то й до мене заговорили. Звісно, дівчата зараз розпитують, звідки я.
— А звідти, — кажу, — де вже мене нема!
Сміху та веселості дівочої — брате мій!
— А куди йдете?
— А туди йду, де буду!
Знов сміятись та ахкати.
Що то за гуляння на тім грищі було превеселе!
Слово скажеться та й сміхом перехопиться, то й не одним, а з усіх боків так і задзвонить, як у дзвоночки. А що вже мені було весело та цікаво, то й не сказати! Здається, так же само гуляють, як і в нас, да не так тую пісню співають, да інакше... І ті незнайомі люди, і хати, і дворища — усе я своїми очима так і поїдаю.
Скінчилося гуляння, вже займається на день... зирк! а та дівчина, що звечора була мені чорнявою — вона зовсім стала білявенька, зовсім не та, тільки голосок той самий, свіжий та веселий; а де мені здалося у темряві, що стоять три стоги, то стоять тепер три хати; десять дівчат розказує, в якій хаті голова живе, в якій писар і яка в писаря жінка...
Просили мене і кликали до себе — так мені ніяк не можна, — поспішаюся я дуже, — прощаюся та дякую.
Усі по господах, а я знов у дорозі. Іду, та оглядаюся, та кланяюся усім, як братам рідним. А день біліє та біліє. От тут стежечка, що я її вчора не доглядівся, а тут купа вишеньок, тут нова хатинка славна, що я не бачив, а ось криниця, що я її не вкмітив, — додивляюся, та дослухаюся, та день славлю, що удень усе видно та ясно.
Я вже завістився, що по дорозі буде село, де ярмарок зібрався хороший, гнав я туди, мов циган.
Я й досі пам’ятаю, як бачу, ту улицю широку і той плац великий, де ярмарок стояв; шумить мені досі увесь той гук, гомін, розтіч і розрух. От наче ще перед моїми очима ті крамнички під наметом, що на їх вітер має червоними стрічками, хустками і поясами; бачу ті столички, де розкладені коралі, янтарі, усякі сережки, і персні, і бісери, тут раз у раз надбігають жваві та веселі дівчата, вже гроші у них у руці наготовлені платить крамарю, та очі розбіглись — що його в Бога купити... Тут уявляються і молодиці повновиді і трохи охмурі, усе вони цінують і на все кажуть, що дорого, а більш усього купчиться молодиць коло сковорід, мисок та глечиків; тим-то саме вони купують, а ще гірш стукають і дзвонять у ті глечики, миски, сковороди, чи з доброї глини, чи чугун не драглий. Часом і дівчина молоденька тут замішається, — се, певно, сирота, що сама господарює, — от же коло неї і хлопчик щиро вмитий, розчесаний, аж лощиться, і в чоботях, учепився за її юпочку, як рак клешнею, а вона таки йому раз у раз говорить: "Держися за мене, не отходь, загубишся у ярмарку!" — нібито вже з нею то огонь і воду перейти можна, така вона поважна та розсудлива, старша сестра. Скрізь і всюди никають сухі довгополі жиди із безрогими волами, з чаями, з олією, з ножами і з бочками; то беруть, то міняють, то лічать гроші; і білозубі цигани, що зовсім без грошей свою душу живлять і посвистують на всіх коней; і козаки, і високі чумаки, що, здається, повиходили і проходжають, дожидаючи, якого з них одного на гетьмана постановлять... і кріпаки з панською пшеницею. Сліпий кобзар під чиїмсь возом обідає з своїм хлопцем, а другий кобзар чутно, як грає і співає про Морозенка. І піп з попадею, що не сходили з воза, а якщо купували, то обоє до себе руками манили... Я скрізь лазив, на все очима назирав, як піп, до всього уха наставляв, як шпиг... коли разом зчинився великий грук і крик: котив якийсь возик ярмарком, а за ним услід другий. Став возик недалечко од мене, люди вже там купами, а я хутче на перве місце. Возок став, кажу, а у возку сидить наче пан товстий: голова велика, а шапочка маленька — сидить і кричить, щоб слухали люди, що він має казати. Коло сього пана сиділо два десятники — високі, великі, наче обрали їх ведмедів побивати. Вони зараз з возика зскочили і стали — стоять. У другому возику сиділи два чоловіки і парубок — усі троє зв’язані кріпко.
У якомусь селі Малашевці якийсь Хведор Голубець дуже побився з головою і казав "Буду бити усіх: і писаря, і далі вгору", — а по сьому погрімку втік невідомо куди. І завістили з Малашевки сільському писареві, що, мабуть, буде Хведор Голубець у вас на ярмарку, — зловіть його неодмінне. Оце того Хведора Голубця і шукали. У першому возкові сидів писар з десятниками, у другому — якісь захожі добрі люди, що їх зловили, а може, хто з них Хведор Голубець, бо самого Хведора у сьому селі ні одна душа не знала, а у тій бумазі, що читав писар, у Хведора ніс, зуби і борода, як у інших людей, тільки очі нехороші, що має він замір оженитися з удовою і вміє колеса робить, — чи познаете такого пройдисвіта? Та ще до того славили, що в його тітка відьма!.. Так щоб його не впустить, ловили усіх — і хто має замір женитись, і хто колеса робить, і в кого очі нехороші або тітка відьма...
— Чуєте? — крикнув писар. — Хто такого зобачить, зараз лови і веди до возка!
— А як втече? — спитав хтось коло мого боку.
— Се вже пана писаря журба, — одказали за мною.
— Бач, сидить нашого Бога дурень! — додав хтось з другого боку.
Писар чув, що його поминають, і чув дурня (може, не вперше) та до мене (я стояв ближче, коло самого його возка, та, може, і всміхнувсь):
— Хто такий?
— Одружитись з удовою не хочу, колес не роблю, — одказав я йому з веселою душею. Писар махнув десятникам. Зараз мене зв’язали і вкинули у возка, де вже були в’язні. "Бувай здоров", — вітали мене вони.
* * *
Писареві принесли, постановили столичок, горілку, зелену чарочку і ковбаси. Писар став полуднувати коло свого возика, сидячи на сосновому пеньку.
Треба вам сказати, що як тільки прикотив возик з писарем, то усі жиди наче крізь землю пропали, а цигани, хоч видно їх було, та дуже здалека, чорніли там, як мухи, а як вже пов’язали, то й жиди знов висипали, і цигани прибігли. Жидки гомоніли між собою і підбігали до писаря, наче їх вітром підносило; цигани теж стали близько, і один усе хвалив братів своїх: "Брати! Що то цигани за славні люди!" — а брати йому зуби показували. Люди стояли оддалік — мовчали.
— Жиде! — кажу я до одного жида. — Ось тобі гроші — дай мені хліб!
— Ой, як можна мені таким, як ви, хліб продавати! Я хороший єврей, а ви, може... хто вас знає, що ви за чоловік... ой, що ви говорите! Як се можна! — голосно одказував мені жидок, а сам крутився коло писаря.
Коли виходить з купи чоловік у чорній шапці — як він на Великдень христосувався, — єй же богу моєму, і досі я не збагну сього, такий він був високий.