Ой горе, горе
Та чорні брови;
Ще більше лихо
Та карі очі!
Що чорні брови
Не до розмови,
А карі очі
Не сплять серед ночі!
Увіходе Шкандибенко.
Карпо. Здорова, Марусю. Чи батько дома?
Маруся. Немає… Нащо тобі?
Карпо. Та до його мені діло. (Задумується).
Маруся. Вони пішли на хрестини до сусіди.
Карпо. Шкода.
Маруся. Що ж там таке?
Карпо (понуро). Нічого… А це що ти шиєш?
Маруся. Сорочку вишиваю.
Карпо. Кому?
Маруся. Парубкові.
Карпо. Якому?
Маруся. Та вже ж не тобі!
Карпо. А якби й мені?
Маруся. У тебе є та, що пошиє.
Маруся. А Наталя?
Карпо (весело). Наталя?.. Якби то вона пошила!
Маруся. Попроси, то й пошиє.
Карпо (сумно). Ні, не пошиє… Просив уже.
Маруся. То ти казна-як просив. А якби таки гарненько та любенько попросив, то й пошила б… Не тільки сорочку, а ще, може, й хустку.
Карпо (зітхнувши). 1-і… вже!
Маруся. Чого: вже?
Карпо (гірко). Та вона на мене і дивитися не хоче! Слово скажу — то вона й одвернеться.
Маруся. То тобі так здається… Як то ти хочеш, що [б] дівчина та перша парубка зачепила? Яка б то була і дівчина! Що б про неї люди сказали?
Маруся (убік). Стій, я з його поглузую. (До його). Воно так і є. То ти тільки не примічаєш нічого.
Карпо. Нічого й примічати, коли воно і так видно!
Маруся. Що ж видно?
Карпо. Що видно? Те, що Наталя другого кохає!
Маруся. Кого?
Карпо. Ще й питаєш: кого? Мов сама не знаєш!
Маруся. Авжеж, не знаю.
Карпо. О, ти не знаєш!.. Всі ви, бачу, однакові.
Маруся. Та кажи ж: кого? Далебі, не знаю.
Карпо. Ще й далебі! А Василя не знаєш?
Маруся. Якого Василя?
Карпо. Вашого!.. приймака… Щоб йому…
Маруся. Тю-тю! що се ти верзеш? Щоб Наталя та покохала нашого Василя? Оце вигадав півтора людського!
Карпо (неймовірно дивиться на Марусю). А то скажеш: ні?
Маруся. Отже, як я бачу, то в тебе таки клепки недостає! Що Наталя, а що — Василь? Наталя — давнього, значного роду, а Василь — приймак безродний, та й годі!
Карпо. Так то так. Та коли він запав Наталі у око.
Маруся. Хто тобі наплів таке? Плюй ти тому у вічі!
Карпо. Усі люди кажуть… Все містечко знає. Моя мати каже.
Маруся. То твоя мати назнарошне, щоб тебе одвернути від Наталі.
Карпо. А Наталя не кохає Василя?
Маруся. Авжеж, ні.
Карпо. Кого ж вона кохає?
Маруся. О-о, який хитрий! Хоче, щоб усе йому сказала.
Карпо (чуло). Марусю! моя пораднице! Порадь мене як сестра рідна… Скажи мені по правді… Ти з нею зросла, товаришуєш, вона від тебе нічого не криє… Невже Наталя не кохає Василя? Я оце і прибіг до твого батька та матері… Вони у ладу з Лимерихою живуть; Наталя їх слухає… Хотів, бач, попрохати їх… може б, вони уговорили Наталю.
Маруся. Ото то й є, що ти, як той цуцик, поза гуменню бігаєш! Все коли б чужі та другі, а нема того, щоб самому Наталі сказати.
Карпо. Та мені страшно стає, коли вона на мене гляне! Що ж мені робити, коли я несмілий такий, коли я її так щиро кохаю, що не насмію сказати?
Маруся. Ото парубок! Не насміє сказати? Що ж у тебе — язик на прив’язі? Адже ж говориш зо мною?
Карпо (зітхнувши). То ж з тобою!
Маруся. Що ж я таке?
Карпо. Ти… друга річ… Ти — доступна… а Наталя — бог його знає! — як не бачу, думкою: і не вгавав би та все говорив; а побачу — таке мене візьме, — язика не повернеш, мов він опух у мене або хто придержує його у роті!
Маруся. Ото все дурниця! То ти на себе такий напуск напустив. А я тобі ось що скажу: викинь ти з голови, що Наталя така недоступна. Вона така, як і всі, або ще й доступніша, ніж другі. У других гордощі є, — Наталя ніколи ніким не гордує; у других серце зле, — у Наталі воно добріше доброго… Ти таки, як стрінеш її, прямісінько до неї підійди, любісінько з нею поговори, то й побачиш, що все гаразд буде!
Карпо (радо). Е-е… їй-богу?
Маруся. Що ж л тобі брехати буду?
Карпо. Господи! що б я тому дав, хто б мене звів з Наталею?
Маруся. Ти знову на других вернеш. А я тобі все-таки! одно: не надійся, парубче, на других, надійся сам на себе. Другі не те скажуть, не так повернуть; а як сам — то слухай тільки свого доброго розуму.
Карпо. Розуму, розуму!.. Коли б же він був у мене добрий! А то він у мене помутився, як і сам я мучуся… А-а, гірке моє безталання! (Задумується). Слухай, Марусю… Зведи мене з Наталею. Поможи мені, як сестра рідна.
Маруся. Як же я тобі поможу?
Карпо. Зведи мене з нею… До себе її, чи що, попроси… Скажи: коли, я прийду. Я вже і матір укоськав. Оце вигнала з хати. Іди, каже, і женися, і бери кого хоч, тільки не дури світом! Я оце, правду кажучи, вийшов та й здумав… Піду, думаю, до твого батька, пораюся… Хотів… хотів, бач… попрохати твого батька, чи… не прогнав би він Василя від себе… Що він твоєму батькові? що батько йому?.. Звідкіль узявся — хай туди і йде!.. А його не буде — може, і Наталя інша стане.
Маруся (прикро на його дивиться). Бач, який ти! Я й не думала, щоб ти був такий недобрий… Що ж тобі Василь заподіяв, що ти так женеш на його?
Карпо. Прости мене… прости, Марусю. Я, бач, перед тобою, як перед богом, — нічим не таюся, нічого не крию… Мені нічого Василь не заподіяв… І я знаю, що це я гріх проти його замишляю… Та що ж мені робити? Мені все-таки здається, що Наталя кохає його.
ВИХІД II
Увіходе Василь, увесь у поту, виморений і, не примічаючи Карпа, повертається до Марусі.
Василь. Чи ти, Марусю, не знаєш, де батько свердла поховав?
Маруся. Які свердла?.. Там же, у комірчині.
Василь. Нема там того, що мені треба. (Запримітивши Карпа, до його). А-а, здоров, Карпе. Я тебе й не примічаю.
Карпо (понуро). Здоров.
Василь. Що се ти до нас завітав?
Карпо (заминаючись). Та се… он, до неї… То, бач, мати послали до її батька… а його немає дома.
Василь (усміхаючись). А може, й до матері?
Карпо (несміло). Ні… тільки до батька.
Василь. Ну, гаразд… Бувай же здоров. Підожди, може, швидко прийде батько, а мені ніколи. (Виходить).
Карпо. Бач, бач… він сміється… Чого він з мене сміється?
Маруся. Хто там сміється? То в його натура така весела.
Карпо. Ні-ні… Я бачу, я чую… Мене ти не проведеш… То він сміється з мого кохання… Я знаю — знаю… Ні, він — ворог мій… Мені серце каже, що він — ворог… От так і заколотилося все, як його уздріло! Так і заходило в йому все зле та лихе… (Сидять скільки хвилин мовчки). Ох, прощай, Марусю!
Маруся. Куди ж ти? Хіба не будеш батька дожидати?
Карпо. Діждав уже… Прощай! (Виходить).
ВИХІД III
Маруся. От ще один скніє, пропадає з кохання… Зовсім йому бог розум одібрав… І що воно таке, те кохання? Подумаєш: чого б його побиватися? Не все одно, що Грицько, що Йван? Ніт же! (Задумується). А воно цей Карпо хоч дурний, та хитрий… Бач, куди верне: Василя прогнати, то тоді, може, і Наталя інша стане… Воно справді, якби Василь на який час де дівся… може б, тоді Наталя пішла за Карпа… А там, щоб Василь знову прийшов… побачив, що немає Наталі… Може б, і на другого кого задивився… Може б… Та що се я, дурна, своїм дурним розумом розводжу! (Задумується, потім заводе пісню).
Ой, боже, боже! що та любов може!
Та пошли того, боже, кого я люблю дуже!
ВИХІД IV
Увіходе Василь.
Василь (жартівливо). Агось і я.
Маруся. Ну, то що, що ти?
Василь. Як що? Прохала бога, щоб послав та вже й забула?
Маруся (розчовпавши). Тьфу!.. Про тебе, бач, і річ!
Василь. А про кого ж? Про того, може, що, наче п’яний, поковиляв з двору?
Маруся. А хоч би й про того… Чим не парубок?
Василь. Усім узяв, тільки бог розумом поскупився.
Маруся. У тебе всі дурні, тільки ти й розумний.
Василь. Ага-a! значить, у саме серце вцілив!.. Та господь з ним, я прийшов не за тим. Шукав-шукав свердла — катма! а їсти хочеться… Чи не дала б ти мені хоч шматочок хліба, поки що.
Маруся. Он же на столі лежить… Не бач?
Василь підходить до столу, лама шматок хліба і, посоливши, одходить; сіда на порозі і їсть. Скільки хвилин мовчать обоє.
Василь (понуро). Чого се він, справді, приходив?
Маруся. Хто?
Василь (прикро глянувши на неї). Що се ти, наче курчат розгубила!
Маруся (образливо). Розгубила… А що?
Василь. Чи не Шкандибенко розполохав?
Маруся. Шкандибенко.
Василь. Ну, жди, поки прийде позбирати.
Маруся (кинувши очима на його). Та й ядучий ти, Василю, господи, який ядучий!
Василь (жартуючи). Який же я ядучий, коли ось узяв невеличкий шматочок хліба та й досі половини не з’їв? А їсти — аж шкура болить!
Маруся (скрутнувши головою). Крути вже та верти! Звертай на хліб святий.
Василь. А то ж про що ти?
Маруся. Про твоє слово гірке та палке! Про твої речі гострі-уїдливі!
Василь. Бач, куди вона гне… Звісно: правда в вічі коле.
Маруся. Не про те я, Василю, кажу; не про правду святу. А про твоє серце зле та недобре.
Василь (зітхнувши). Ну, ще його, Марусю, ніхто не куштував, щоб довідався, чи добре воно, чи ні.
Маруся. Видно й так, чим воно дише.
Василь. Дише воно тим, чим другі надишуть. Цибулею надишуть — цибулею дихатиме, а часником — то й часником; а часом буває і стрюкуватим перцем.
Маруся. Та, мабуть, там у тебе у грудях не серце, а стрючина з перцю!
Василь. Поздоров, боже, можних та заможних, вони таки вигріли ту стрючину, що вся, мов кров’ю обкипіла, так почервоніла.
Маруся. У тебе все можні та заможні!
Василь. Кому тепло, то не кричатиме, що холодно.
Маруся. А тобі чого недостало?
Василь (глянувши на неї). Мені? (Усміхається). Мені їсти хочеться.
Маруся. То не їси хіба?
Василь. Їм же, бач; і зараз їм. Тільки ситий голодному не товариш!
Маруся.