Вона швидко відкрила книгу, побачила в ній гроші, та в один момент прорахувала ситуацію. Книжка з грошима тут же вилетіла у вікно. А ще за мить у кабінет влетіли оперативні працівники, щоб зловити суддю на хабарі. Вона зустріла їх без боязні, з сарказмом:
– Не спішіть так, шановні!.. Нічого у вас не вийшло... Гляньте у вікно – там уже хлопчаки втікають з вашими грішми!.. Довго будете їх шукати. Думайте краще, як звітувати будете про отримані кошти!
Гості кинулися до вікна, спересердя ледь не вискочили з нього. Внизу між кущами лежав тільки кодекс і стояли здивовані перехожі, які не могли зрозуміти, що робиться:
– Гляньте люди, як гроші сипляться з неба!.. Чи то може з нашого радянського суду?.. Чудасія та й годі!.. – чулося під вікном від людей.
Розуміючи, що тепер міліція з свого поля зору її не випустить, Світлана Василівна вирішила перевірити, чи не слідкують таємно за нею. На допомогу знову прийшли вигоди маленького містечка – з вікна можна багато чого побачити. В понеділок зранку вся міліція з'їжджається на "лєтучку" – "наганяї" отримати, робочі плани сформувати. Приватні й службові машини тісно заставляють всю територію біля райвідділу. Залишалося тільки позаписувати їх номери. Що й зробила суддя. Список поклала в сумку.
Коли в суботу зібралася, як завжди, поїхати до Києва, щоб провідати подругу, сівши в приміський автобус, Світлана Василівна виглянула в заднє вікно й запримітила зелений "Жигуль", який слідував за автобусом. Зрівняла його номери зі списком і прийшла до висновку, що прилаштувався за автобусом хтось із міліціонерів. І що слідити він може, скоріш за все, тільки за нею. Надіялась, що до самої столиці супроводжувати не буде – бензину пожалкує, але таке не справдилося.
І в самому місті стеження не припинилося.
Змушена була з подругою не зустрічатися. Щоб не наражати її на небезпеку. Сходила в улюблений художній музей, пройшлася Хрещатиком, скуштувала гарячого шоколаду, який продавався в єдиному місці на весь Київ, а може і на всю Україну – невеличкій кафешці на Прорізній.
Кафешка нагадала Світлані про однокурсника Женіка, так його називали друзі, так і вона. У хлопця й дівчини виникла симпатія, яка мала перерости в щось більше, але не судилося. Світлана добре пам'ятала той день, коли між ними щось проскочило, ніби злегка мигнуло світлом в очах. Тоді якраз були практичні заняття з судової медицини. Студентів повели в морг. Запах формаліну, синюшні тіла покійників, неприємна процедура розтину для багатьох були великим випробуванням. Дехто з великим зусиллям витримував до кінця навчальної години. Світлана зуміла себе держати в руках, не піддавалася прояву слабкості. Так трапилось, що Женік стояв поруч із нею. Коли викладач – спеціаліст із патологоанатомії, став пропонувати студентам підійти ближче до операційного столу, взяти безпосередню участь в його роботі, Женік "поплив". Напевно, впав би у всіх на очах, але Світлана встигла підхватити хлопця. Майже непомітно вивела на вулицю. Там піклувалася Женіком, доки він не прийшов у себе. В нагороду за таке, отримала вдячний теплий погляд хлопця. Той погляд наче приклеївся надовго до чогось всередині дівчини.
Через кілька днів Женік запросив Світлану в кафе на гарячий шоколад, хотів так віддячити за своє спасіння. Їм двом, за тісним столиком і в тісному оточенні напханих "під зав'язку" відвідувачів було затишно й весело. Згадували Женікову слабкість-невдачу й багато сміялися. Сміх перемішався з солодким шоколадом, і немов проник до Світлани кудись під одяг, із тихою лагідністю розійшовся по всьому тілу, залишив невидимий слід на губах.
Додому пішли, взявшись за руки.
Світлані хотілося ще, і ще так, хотілося повторення, але чомусь не вийшло. Схоже Женіку не хватило сміливості перейти до більш близьких відносин, хоча дівчина бачила, відчувала всім своїм єством, що подобається хлопцеві. Може якби ще трохи часу, але – останній курс. Не зогляділися, як настав випуск. Женіка розподілили в далекий район Вінницької області. Тепер зустрітися з ним – хіба, що випаде велика удача.
В той день Світлана Василівна повернулася у свій райцентр пізно. Легкий смуток споминів довго не хотів її покидати. Просиділа наодинці, не лягаючи спати, ледь не до півночі.
Зранку до судді прибігла заплакана Оля. Плачучи, розповіла, що міліція затримала її брата, нібито він брав участь у крадіжці на заводі. Як домашні не доказували, що він у час вчинення крадіжки хворів і з дому не виходив, їм не повірили. Заарештували.
– Знаєте, шо мені сказали? – мовила дівчина.
– І що?
– Шоб я вас впросила їхати з нашого селища та роботу кидати, бо ні вам, ні мені, ні моїм близьким спокою не буде.
– Добре, Олю, напевно прийдеться мені поступитися.
На другий день Світлана Василівна відправила поштою заяву про звільнення. Зібрала свої речі й подалася з селища. Гірко було їй покидати роботу, до якої вона так довго прагнула. Знала, що вже більше ніколи не зможе працювати суддею.
Коли йшла до автобусу, з нею порівнялась чорна "Волга" першого секретаря:
– Що, Світлано Василівно, вирішили покинути нас? – з єхидством запитав великий начальник. – Але ж дивіться, не забутьте знятися з партобліку, бо це значно головніше, ніж оці ваші проблеми!
Пройшли десятки років... За цей час ржа встигла з'їсти велику купу заліза. Багато чого помінялось у житті. Не стало клятої компартії з її партвнесками і газетою "Правда", не стало посади першого секретаря райкому, але в райцентрі нашому порядки…