Хіба можна після цього ворожити на картах!
Грицько постановив цим разом піддатися начальникові штабу.
— Ходіть, — сказав він.
Але начальник штабу нічого не відповів. Коли Грицько підвів до його очі, то побачив, що він спить, схилившись на кулак із зібганими картами. Тоді Грицько тихенько пригасив світло, просунувся навшпиньках у куток і там ліг. Але йому не спалось. Він гадав про те, який гарний та спокійний начальник штабу, який розумний він, і як би йому, Грицькові, таким зробитись. Часом йому здавалось, що це можливо, й тоді тіло Його мліло від тепла; проте він лякався, що не виросте такий великий і кремезний, як начальник штабу. Тоді йому ставало тоскно й холодно. Удар на дзвіниці трохи втишив його міркування. Він став лічити години.
— Чотири... сім... одинадцять...
Після дванадцяти він хотів був знову взятися до думок, але вдарило тринадцять і чотирнадцять. Бігло й далі безнастанно, і кожен удар заливав Грицькові душу новим жахом. Він прожогом кинувся до начальника штабу й зашарпав його руку:
— На дзвіниці б'є, на дзвіниці б'є! — гукав він, захлинаючись.
Начальник штабу прокинувся і прислухався.
— Таки б'є, — промовив він. — Біжи на кухню та принеси мені хліба.
Грицько миттю повернувся з шматком; начальник штабу почав жувати.
— Б'є, — несміливо завважив Грицько.
— Добрий дзвін, гучний, — одмовив начальник штабу, докінчивши шматок.
— Дай мені рушницю й сам візьми.
Вийшли з хати.
— Ой, — гукнув Грицько.
Червоні відблиски пожежі запалили їм обличчя, і дзвін затопив їм вуха своїми мідяними зойками. Горіло за кілька кварталів. Похапцем вискочив на ґанок редактор із аркушами в руках.
— Я закінчив! — гукнув він. — Ходімо в хату, я прочитаю!
— Це ми зробимо після того, як згорить будинок, — відповів начальник штабу.
— Де горить? — здивувався редактор.
Начальник штабу пішов до пожежі, за ним посунув Грицько з редактором, який гадав, що будинок горить не до речі. Там метушився комендант міста.
— Ось маєте, — розтурбовано сказав він начальникові штабу.
— Горить! Але я маю стільки клопотів, що не було часу потурбуватися про пожежну команду... Вона й розбіглася! Я ж не можу її зібрати зараз! Ні, казав же я вам, що нам треба ще й цивільного комісара!
— Нам іще багато дечого потрібно, — відповів начальник штабу.
Але його слова не розрадили коменданта міста Думка, що його командування заплямоване таким лихом, дряпала його, й він кляв себе та пожежних, що розбіглися. Будівля горіла неймовірно швидко. кілька тижнів не було дощу, й полум'я аж свистіло по висохлому дереву. Вже шурхнула додолу покрівля, й навколо розкотилися запалені головешки. Звідусіль сунулись люди, купчились, гукали й верещали. Хтось плакав.
— Люди помирають густіше, ніж горять будинки, — сказав начальник штабу. — Тим-то їхня смерть, здається, не така цікава, як пожежа.
Він нахилився і прикурив од головешки, що палахкотіла біля його ніг. Коли полум'я почало злягати, начальник штабу звернувся до свого ординарця:
— Ходім, Грицьку! Не варт дивитися на пожежу до кінця, бо в кінці кожної пожежі лишається тільки попіл.
Грицько пішов за ним, похиливши голову. Він був тепер певний, що ніколи не вмітиме промовляти такі розумні слова, як начальник штабу. Редактор же стояв нерухомий коло догорілого будинку. Пишне кострище, що лизало хмари своїми язиками, зачудувало його було. А тепер, коли вогонь безсило плазував по землі, редакторська душа бгалася з жалю за минулою величчю палахкотіння. Він почував, що згасає з вогнем разом, що морок і холод насуваються на його, як і на місто. Люди розходились і покидали над купою жару самотнього редактора, похилого від болю за згасання. Коли ж став никнути й жар, редактор тремтячою рукою добув із кишені свою статтю й кинув її на попелище. Полум'я шпарко спахнуло на мить і вмерло разом із блиском, що забуяв у редакторських очах.
1920 р.