Я який обід варю...
А він уже простяг їй руку.
— Ніколи, мамо.
Вона покірно дала йому свою, а потім схопила другою рукою його стан і припала до сорочки. Він скривився.
— Ну, тільки не плач!
— Ні, я не плачу, не плачу... Рідний...
Альоша надів кожушанку й шапку. Надійшов і Андрій Петрович; він підперезав пальто мотузкою, застромив сокиру за такий пояс, мав ще мотуззя й невеличку пилку.
Марта Данилівна провела їх до дверей: син нічого не сказав їй більше. А в неї не було вже сили навіть до вікна підійти та дивитися йому вслід.
Вона прихилилася до дверей. Вона знала, що син уже ніколи не прийде.
Альоша з Андрієм Петровичем вийшли на вулицю. Вогкий низенький ранок сповнив землю, хоч був уже пізній день. Осіння дрібненька мряка не хитаючись доносила відгомони далеких гармат і лягала на обличчя холодним мереживом. Каміння довгих вулиць було туманне й пустельне. На розі витягся припушений краплинками труп вершника в обіймах коня — і нікого цікавих. Був перший день перемоги й нової влади.
Андрій Петрович витер обличчя своєю ганчіркою й заговорив:
— Ніколи життя не було таке цікаве. Юнацтво краще розумітиме історію, ніж то кажуть підручники. Що таке був донедавна хоч би той печерний вік, як не абстракція? А от усі ми цілий тиждень жили оце в льохові, розкладали там огнище, варили страву й їли її п’ятьма. Де й коли можна було так відчути, дотикнутися, що життя є боротьба? Хто міг би так красномовно з’ясувати, як твориться влада, закони? Та, Альошо, життя тепер скинуло всі одежі, приліплені цивілізацією, і ствердило геть усе, що свідчили босяки, а філософи заперечували. У мене, наприклад, за два роки чисто змінився погляд на дерева. Бачу дерево й думаю — добре було б таке зрубати! Колись любив дерева зелені, живі, а тепер укохав присохлі, бо краще горять... Та й сам я, вивернувши кожуха, хіба не подібний був би до якого давнього Гава?
Альоша взяв його під руку й міцно притис.
— Ех, ви, філософе печерного віку! А мені так зовсім не шкода, що ви й подібні до вас трохи пожили в льохові — їй-бо, не жалко!
Андрій Петрович засміявся й трусонув своєю сокиркою.
— Та й я не дуже смучуся! От тільки ти даремно на мене, Альошо, образився, як згадав про дикунство. Ти думаєш, дикунство що? Це молодість душі. Я бачив тут матросів і думав: які вони по-страшному молоді! І нічого спільного з комунізмом не мають. Це — тіло. А дух — культура. Це й є завдання: поєднати. Вдмухнути, за біблійним прикладом, дух культури в це молоде пристрасне дикунське тіло. Нічого більше для комунізму й не треба...
Він раптом спинився. Вони дійшли до бульвару, що перетинав їм шлях.
— В чому річ? — спитав Альоша. — Ви, може, побачили між деревами тіні класового підходу?
— Дивись,— шепнув Андрій Петрович, і Альоша відчув його хвилювання,— ти бачиш, пиляють...
На бульварі дві постаті, схилившись навколішки, пиляли огрядну акацію. Навкруги було порожньо й конспіративно.
— Альошо, голубчику! Поможи мені... ми швиденько звалимо — раз, раз... А далі я сам упораю.
Старий був стурбований невимовно, він нервово стискував свою сокиру.
— Нема коли красти дерева, коли маєш придбати цілий світ,— засміявся Альоша,— прощайте, мій сивий учителю! Вірте мені — тільки не гнівайтесь,— серед жаб дрібнобуржуазного болота ви найсимпатичніша!
— До побачення, заходь, Альошо,— мовив Андрій Петрович, уже побігши. Коло найближчого дерева він спинився, скинув на нього оком — товсте; він обрав трохи далі невеличкого береста на свої сили, розшморгнув пояса, вмить підрубав і припав з пилкою.
На вулиці розпочиналося цікаве. Несподівано з найближчих подвір’їв одинцем, парами й по троє почали виринати постаті з пилками та сокирами. Мовчки приступали до вишикуваних дерев. Мовчки дзьобнули сокири, й зашипіли пилки.
А за мить вулицями звідусюди, мов на раптове гасло повстання, почали сходитись люди. Ішли зосереджено, без мови; ідучи, розминали руки й готували зброю. Це була сіра юрба подертих пальт, засмальцьованих кашкетів, шапок, нечищених черевиків і військових гетр. Люди були різні на зріст і віком, а разюча печатка одномасності лежала на них, робила їх одинаковими, як голих у лазні. Їх різнили були посади, становище, утримання, а це зникло, і нічого більше не мали вони, щоб різнитися.
Хапливо бралися до праці, бо було й лячно. Це не було дозволено, а й не заборонено, бо що заборонено першого дня махновської влади, а може, й усіх наступних днів? А нарубати дров так близько, коли сунеться зима на беззахисні оселі, коли надії стали подібні до холодних тіней мерців, і непевні, як вони, коли тепло й їжа піднеслися на височінь найбільших із жаданих сподівань,— нарубати дров, це прекрасно! Краса дерев, крапок природи серед її кам’яного заперечення й майбутнього листу на них мусила впасти перед насолодою мати паливо, що воно візьметься великим, з сивої давнини повсталим огнем.
За тими, що йшли, уже бігли. Без видимих засобів швидко котилася околишніми кварталами тепла чутка:
— Рубають — і нічого!
От хитнулося перше дерево. Хтось гостро гукнув: "Бережись!", усі завмерли, замовкли пилки. Чорний стовбур, розкинувши гілля, велично накреслив у повітрі смертельну дугу і з раптовим хряском припав до землі. Була хвилька тиші й прислухання, а потім рух, бадьорість і сміх:
— Зрубали — і нічого!
Юрби більшало. Чверть години тому порожня вулиця, приспана мрякою й жахом льохових ночей, захиталася й забриніла. Трьома кварталами вздовж бульвару не було вже гулящого дерева, і охочі, спізнившись, шикувалися заздрим натовпом, критикували й гукали.
Раз у раз лунало дзвінке — "бережись!" — і хряскали грудьми дерева.
Аж ось з’явилися на розі представники влади — троє вершників-махновців. Їх примітили відразу, певніше відчули. Але вони злякатися не дали й привітно гукнули:
— А ви що тут, сукині сини, робите? Геть к чортовій матерії
Збадьоріла юрба відповіла їм лунким реготом:
— Приставайте до гурту!
— Підтягни конем!
— Заготовка!
Махновці раптом пустилися кіньми поміж юрбу й оперезали перших-кращих нагаями. Їхні обличчя сміялися, удари були болючі, а братерські. І зникли за рогом назавсігди.
Андрій Петрович працював уперто, відхиляючи всі ласкаві пропозиції допомогти. І коли вимучене дерево таки впало, він, задихуючись, переможно промовив:
— От і зрубав!
Він хутко обчухрав непотрібне гілля, зашморгнув мотуза, налигав себе й потяг. Тяг, як шкапа, спиняючись і сідаючи на свою жертву відпочивати.
Він гадав, спочиваючи:
— А як влучно сказано: очі на лоба лізуть. Ось вона — народна мудрість
Позаду лягали останні дерева. Людська комашня розлазилася, тягнучи стовбури, гілля, несучи чураки. Тиша знову оповивала бульвар, що поширився й вишкірив з-під землі потворні високі пеньки. Він був роздягнений і пустельний. І над ним, серед оголеної порожнечі, знову мляво покотилися далекі гарматні шуми.
Того самого дня викинуто по місту врочисті об’яви:
"Громадяни!
Переможне військо революційних повстанців (махновців) України звільнило вас від ненависної влади золотопогонників. Ваш спокій і добробут охороняє пильне око революційного повстанця. До порядку, громадяни, до мирної творчої праці! Військо революційних повстанців (махновців) прийшло не панувати над вами, а назавсігди звільнити від усякої влади. Геть владу й державу! Живи, всесвітня революціє! Живи, анархізме!
Штаб військ революційних повстанців (махновців) України".
А на другий день вийшов уже й орган штабу — "Шлях до волі". Андрій Петрович уважно читав його в своїй кімнаті коло вікна, напівзаліпленого папером. Велику передову дав товариш Волін зверхній ідеолог при штабі Махна, так званий "Ленін від анархізму".
Він писав, що анархізм в особі революційних махновців творить третю революцію. Перша революція скинула царя, друга — капіталізм, але тій, другій, не стало сили знищити владу взагалі. Більшовики-комуністи споруджують нову державу, оплутують громадську свободу гидким павутинням примусу. І от прийшли махновці, щоб покласти кінець усякому примусові й неволі. Сталася третя революція, що проти неї бліднуть усі дотеперішні пориви й досягнення людськості. Розгорнуто нову сторінку історії, покладено міцні підвалини нового життя. Волін кінчав:
— Громадянине, ще вчора тяжіла над кожним рухом і думкою твоєю держава — однаково, біла чи червона. Ще вчора ти, мов нікчемний раб, підлягав диким законам: страх перед контррозвідками й чеками, розстріли і в’язниця збавляли тобі людської гідності. А ти прокинувся сьогодні — і минуле відлетіло разом з твоїм сном. Відчуй цю велику хвилину — ти вільний!
Далі інший анархіст викладав популярну абетку на тему: "Що таке влада?" Ще далі оповіщено про великі перемоги махновців на фронтах, а наприкінці стояло:
НАКАЗ Ч. І
§ 1
Цього числа я почав виконувати обов’язки коменданта міста і його околиць.
§ 2
Наказую всім особам, що не належать до війська революційних повстанців (махновців) України, негайно протягом цього дня здати до комендатури всі гатунки вогневої та холодної зброї. Хто не здасть, буде застрелений на місці.
§ 3
Наказую не переховувати старшин і козаків денікінської армії. Хто переховуватиме, буде застрелений на місці разом з денікінцем.
§ 4
Наказую міській управі обкласти місто контрибуцією 500 000 карбованців на потреби війська революційних повстанців (махновців) України, протягом 24 години склавши спис виплатників і подавши його мені. Попереджаю, що всіх, хто не сплатить за списом контрибуції, покараю шомполами й розстріляю без суду.
Комендант міста Щусь.
Андрій Петрович прочитав і вдоволено примружив очі. Хитра усмішка смикала його уста.
— Хіба обов’язково передовій зважати на накази? — гадав він. — Це нудно — повторюватись. Кожен робить свій анархізм. Та це й не новина, що найкращі ідеї мають найдовші багнети.
Другий день третьої революції був ясніший і листя жовтіше на деревах. На вулицях з’явилися люди. Ксана пішла з Колькою на базар. Треба було виміняти свою сукню на щось споживне. Марта Данилівна вже не могла цього зробити: побачення з сином коштувало їй усіх її сил. Вона ходила тепер розпатлана і на Кольку навіть не кричала. Її ледве вистачало зварити обіда.
Колька охоче повів Ксану до базару. Всі місця були йому добре знані, дорогою він розказав Ксані багато цікавих речей і глибоких спостережень.
— Ось на цьому розі добровольці повісили одного.