Він дуже її злякався і затулив очі. Знов забуття...
Мов крізь сон, до йзго слуху пробивається пискливий, незносний голос, що довго-довго, одностайно приспівує. Він відкись ніби знає, що се шпиталь, але як він сюди дістався і чому — не знає.
Герман не знає і донині, як довго лежав в шпиталі, на яку слабість, відки його взяли і за яку ласку. Враження з-тоге часу мелькають в його голові, мов відблиски далеких блискавиць.
Був сумний осінній день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши після довгої недуги перший раз на свіжийвоздух, він почувся такий безсильний, покинений всіми, несвідущий того, що тепер починати, — страх переняв його. серед тої широкої безлюдної улиці, так як колись вночі при виді огників, що тут і там блискали з вікон. Він ледве міг собі пригадати, що таке з ним діялося перед недугою. Йому збиралося на плач, — але якось здужав перемочи себе і пішов, куди очі видять, чалапкаючи своїми маленькими ніжками по болоті улиці.
— Герш, Герш! А ходи сюда! — крикнув хтось на нього збоку жидівською мовою. Хлопчина обернувся і побачив невеличкого зизоокого жида з рідким жовтавим поростом на бороді. На жиді була дрантава бекеша і чоботи, облиплі по самі кістки густим болотом. Германові зразу чудно стало, що хоче від нього той незнакомий жидок, — і він мимоволі підійшов к ньому.
— Не пізнаєш мене? — спитав жидок.
Герман кивнув головою і випулив на нього очі.
— Я Іцик Шуберт, знаєш? Моя бабка там жила з твоєю мамою, знаєш?
Герман ледвз-не-ледво пригадав собі Іцка, але на згадку о матері, сам не знаючи чому і прощо, заревів на весь голос.
— Ну, ну, не плач, — сказав жидок благим, добродушним голосом. — Видиш, і мої померли, — що робити? Всі померли, всі до одного, — додав він сумно, немов сам до себе, — і Тавба, і бухер, — всі! Ну, ну, ша, тихо, небоже, плач не поможе! А я гадав, що і ти капорес, а вно ти ще живий!
Герман нічого не говорив, тільки хлипав і обтирав очі рукавом.
— Знаєш що, Герш, — сказав Іцик, — ходи зо мною. Герман видивився на нього, мов не розумів того слова.
— Куди?
— До Губич! Там у мене хата є, і кінь є, і візок, — поїдемо з весною платянки міняти. Хочеш? Ей,тофайнотак жити, — і твій тато пішов, та, бідний, умер!
Герман не мав куди повернутися, не мав де ночі переночувати, а Іцик не хотів його покинути і того-таки дня попровадив з собою до своєї хати. Холера вже притихла, відколи пішли осінні холоди та сльоти, але люди ще не вспіли отямитися після страшного нещастя. Загалом по улицях рідко видно було чоловіка, а де і показалося людське лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленіле, що, бачилося, ті люди повиходили йно що з в'язниць, де довгі літа конали в вогкості, холоді, пітьмі та всіляких муках.
Дорога до Губич була неблизька, а ще до того розмокла іляста земля чіплялася ніг, важила, мов кайдани, так що нашим пішоходам дух захвачувало з натуги. Але мимо силування вони йшли так поволі і незначно, мов слимаки. Іцик ще-як-ще, але схорований малий Герман! Тому мало що не до смерті приходилося, заким доліз до Іцкового помешкання. Його добродушний опікун і ніс його на руках, і провадив, радше сказати, волік за собою, і приговорював, додавав сили. Пізно вночі вони дочапали до цілі, і Герман, скоро допав лавки, повалився і заснув мов забитий.
Губичі — досить велике село, розложене здовж річки Тисьмениці, на половині дороги межи Бориславом а Дрогобичем. На північ від села здвигається високо догори споховаста площа, а на полуднє ще вищі горбки переходять в другу високу площу, на котрій пишно красується невеличкий, чотириугольний, самий дубовий ліс, Тептюж. Само село розсілося на низькій рівнині, широкій, на яких-де тисячу кроків, котра тягнеться від Бориславського узгір'я геть-геть долі Тисьменицею аж до Колодруб, де лучиться а великою Дністровою долиною. Околиця Губич відзначується тою, властивою підгірським сторонам красотою, котрій рівної не подиблеш деінде. Не побачиш тут ані острих шпилів височенних Бескидів, ані голих, пошарпаних скал Чорногори, ані стрімких вимулистих урвищ гір задністрянських. Тут круговид у дивній гармонії показує вам чаруючу заманчивість і різновидність гірської околиці, і розгонисту ширину та одностайність околиць подільських. Мила, не грандіозна і страшна, а якась домашня, близька серцю розмаїтість барв, предметів, комбінацій — риси все круглі, лагідні, гармонійні, ріки невеличкі, прудкі, чисті, воздух здоровий, як в горах, але без тої гірської різкості, котра так швидко стає прикрою, — а при тім всім широкий видна далекі, легко хвилюючі рівнини, на сотні нив, перелісків та осель людських, розкинених то рядами, то живописними групами, то пестрою шахівницею...
Життя Германа пішло тепер дійсно новим ладом. Іцик був чоловічок добродушний, не зовсім сильного характеру, навиклий змалу хилити голову перед всяким "зі своєї віри". З "гоями" він обходився, як кождий другий, — сварив і антелив одних послідніми словами, підлизувався другим, шахрував і ошукував кождого, де і як міг, не роблячи собі з того зовсім ніякої важності. Взагалі тут Герман перший раз пізнав, що то за народ тоті "гої", і його хлоп'ячий розум швидко покмітив, що в кождого з "жидівської віри", так сказати, двоє лиць: одно, котре обертається до хлопа, у всіх однаке: гидке, насмішливе, грізне або хитре, — а друге, котре навертається до своєї віри, і тото лице нічим не різниться від лиць других людей, значить, буває у кождого відмінне: добре або зле, хитре або щире, грізне або ласкаве. У Іцка тото "своє" лице було дійсно щире і ласкаве, тож малому Германові, що на своїм віку не зазнав ні ласки, ні вигоди, ні пестощів, аж тепер відкрилася нова, ясніша сторона людського життя. Уже само життя на чистім,-здоровім воздусі було для нього великим щастям. Він, що довгі літа, перші свої літа, душився в затхлім, нездоровім воздусі перелюдненого, нехлюйного передмістя, тепер повними грудьми, розкішно надихувався чистого сільського воздуху, аж йому кров живіше грала в тілі і світ крутився, мов п'яному. Іцик приладив йому вигідне леговище, сухе, тепле, простірне, — і Германові той тапчаник з простим сінником і старою бекешею замість ковдри видавався бог знає якою пишною постіллю, відай тому, що і у його опікуна не було ліпшої. Страву варив Іцик сам, а малий Герман помагав йому як міг, — та хоть не раз і не зовсім смачно зладжена, вона смакувала їм якнайліпше, бо була приправлена голодом. Загалом сказати, Іцик обходився з Германом, як з рівним собі, бачив його зручність і справність і радився з ним, мов зі старшим, перед всяким ділом. Сама його натура, блага і податлива, не приводила йому і на голову думки — взяти твердо в свої руки хлопака, призвичаювати його до беззглядного послуху, як то люблять робити другі опікуни, котрі, хотячи ніби наломити свого вихованка на добру дорогу, приб'ють і приголомшать бідну дитину доразу, а коли воно, тумановате і позбавлене власної волі і живості, улягає без супротивлення їх забагам та безглуздим розказам, хваляться, що "ось то ми! порядок у нас мусит бути!" — а ні, то на додаток кидають дитині в лице своїм хлібом: "На чиїм візку їдеш, того пісню співай!"
Зимою Іцик почав учити Германа читати і писати, — розуміється, по-жидівськи, бо інакше сам не умів. Наука йшла досить тупо. Герман виріс в обставинах, так несприяющих розвиткові духової спосібності, що лиш вроджена завзятість могла помочи йому побороти початкові трудності. Його ум, бистрий і попятлпвий в щоденнім житті, в звичайних речах, при науці показувався такий тупий, непам'ятущий і неповоротливий, що навіть терпеливий і добродушний Іцик не раз лютився, кидав книжку і на кілька годин переривав лекцію. Однако ж, мимо його терпеливості і Германової пильності, вони через зиму не дуже далеко эайшли при неприступнім, механічнім способі науки.
Зате як прийшла весна, настало тепло, погода, — то тоді почалося життя для Германаї Іцик впрягав конину до візка, накупував в місті всілякого подріб'я, якого потребують селяни, і гайда з тим добром по селах! Яка втіха була для Германа сидіти ззаду на возі на скриньці: спереду і ззаду копиці онуч і всілякого "фурфантя", а понад тими сірими купами ледве виглядає мала головка жидика в дрантавій шапчині, зі здоровими рум'янцями на лицях, рум'яна, весела. Кругом пишні зелені поля, шум'ячі дуброви, блискучі сріблисті річки, а над головою погідне, голубе небо, — і тепло, сумирно, любо довкола, голоси пташенят зливаються з черкотом сверщків, шелестом зеленого листя, шваркотом потоків в одну далеку, стрійну гармонію щастя, величі і спокою.
Ех, кілько-то разів нагадує Герман Гольдкремер, мільйонер, ще і тепер тоті часи свого веселого, вільного, правдиво циганського життя! Він нагадує їх не то щоби з якоюсь особливою радістю, — він з погордою дивиться тепер на тодішню бідність, на забіги о пару крейцарів, на утіху, коли їм удалося виміняти багато онучок, — його навіть злить тота тиха радість, тото вдоволення, яке чув тоді; але всетаки якийсь тайний, незнаний голос шепче йому, що се була найщасливіша пора його життя, що тихе щастя, сумирні, погідні дні, котрі прожив в бідності, на Іцковім візку, не вернуться для нього ніколи.
А то їдуть, бувало, дорогою посеред піль: довкола ні живої душі, збіжжя ще не достигло, легенький вітрець хвилями-хвилями клонить важке колосся половіючого жита. Вусатий ячмінь де-не-де вирізується ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитується на своїх стрійних гладеньких стеблах. Куди оком кинь, не видно хати людської, — село в долині. Далеко-далеко на сході розіллялася зеленим, пахучим озером лука, і відтам доносить вітер дренькіт кіс та декуди видно ряди немов великих білих комах, що порпаються в зелені — то косарі. Іцкова конива немов і собі рада тій величній тиші, тому теплу і запахові, іде нога поза ногу м'якою "польською" дорогою, зриваючи час від часу головки конюшини на ході. Іцик мурл". кав під ніс якусь жидівську пісеньку, мабуть, "Finsterer balyguteh", — батіг застромив за пояс та повільно розхитує головою наліво, направо, немов роздає поклони тим пречудним благословенним нивам, тій луці далекій і тому Ділові синьому, що з заходу сонця вистрілив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лісистими верхами та мріє в віддалі величний, спокійний, непрослідимий, немов шмат неба, котрим природа для більшої вподоби замаїла наші гори.