І оскільки був Горбуша нежонатий і жодних родичів не мав, земля його одійшла в казну. І лишилася від Горбуші лиш ота каплиця на сільському цвинтарі. Вона самотньо стояла серед порослих травою могил — старезна, замшіла цегляна каплиця з повибиваними ще років, мабуть, двісті тому вузенькими вікнами, з напівпрочиненими іржаво-залізними дверима, яких уже ні зачинити, ні розчинити, бо на півметра вросли в землю... І тільки-но починає сутеніти, біля каплиці вже не побачиш живої душі. Люди обходили її десятою дорогою, бо казали, що те місце нечисте. Начебто щоп'ятниці (бо саме в п'ятницю був страчений Захарко) рівно опівночі з'являвся біля каплиці білий привид без голови. То приходив до Горбуші старий скарбник нагадати про себе. І з-під землі чувся стогін і приглушений крик жаху. Горбуша і в могилі не знав спокою, мучився, спокутував свій гріх.
Проте побачити привида міг не кожен. "Тільки якщо ти щось украв і прийдеш після цього в п'ятницю опівночі до каплиці, тоді тобі з'явиться привид", — казали люди.
А оскільки таких дурнів небагато, щоб після крадіжки бігти вночі до цвинтаря на побачення з привидом, то живих очевидців ми не знали. Тільки чули розповіді, що хтось колись бачив: чийсь прабабин свояк або ж прапрадідів кум.
У п'ятницю на вигоні я знову запропонував хлопцям перевірити легенду про Горбушину могилу...
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. Я беру в напарники Антончика Мацієвського. Крадіжка апарата. Ми йдемо в розвідку на кладовище
— То що — боїтесь? Г-геррої! — презирливо глянув я на хлопців.
— Та йди ти!
— Та ну тебе!
— Теж мені! — загомоніли хлопці.
— Це ж іще і вкрасти щось треба, бо інакше... — мовив Антончик.
— А що — і вкрасти! — не вагаючись сказав я. — Як для науки треба — можна і вкрасти. А що! Ви розумієте, якщо з'ясується, що Антончик каже правду і що душа цілком науково, за законами фізики перетворюється на привид, — що це буде... Переворот у науці!
— Та що ти мелеш, — озвався Карафолька. — Який переворот? У якій науці? Навіть якщо тобі з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш?
— Як?! А сфотографую! — Ця думка майнула в мене так несподівано, що я й сам не чекав.
— А що? А що? — загорівся я. — Коли привид справді є, то він мусить вийти на фото. Обов'язково.
— А що?.. От, мабуть, таки так. Га? — невпевнено сказав Антончик.
— Дурниці! Мова твоя — як з гнилого клоччя батіг! — впевнено заперечив Карафолька. — Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.
— Ти думаєш? — уїдливо сказав я. — Так щоб ти знав, що усі великі відкриття завжди робилися несподівано для сучасників. І дурні сучасники спершу завжди сміялися з геніальних Ньютонів і Едісонів. А вже потім дивувались, як то все просто і як це вони самі раніше не додумалися.
— Ой, держіть мене, бо я впаду! — не своїм голосом закричав Карафолька. — Едісон найшовся! Переекзаме-новщик! Скажи краще, скільки буде два на два.
Хлопці засміялися.
— Смійтесь, смійтесь! Сміх — це здоров'я! — спокійно сказав я. — Слухай, Антончику... коли вони такі... давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвідку! А вони... — Я махнув рукою.
Антончик зашарівся від задоволення. Кілька днів тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, він був "глистюк паралізований", бо не пройшов по бильцю містка, як це робили ми з Павлушею.
— Ходімо! — кивнув я Антончику. — Вони ще в нас посміються на кутні.
Карафолька глузливо закричав нам услід:
— Тільки хай вам привид автографа на портреті поставить! Бо наука не повірить! Ха-ха!
І хлопці знову засміялись.
Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорілося серце, і я вже палко вірив в успіх нашої справи.
І коли, одійшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: "Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привида?" — яз таким запалом почав його переконувати, як це все гарно у нас вийде, наче то не він, а я сам придумав оту теорію про перетворення за законами фізики людського розуму і душі в привиди.
Антончик слухав-слухав, кивав головою, підтакував, а тоді скривився і сказав:
— Нічого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого... якогось спеціального. Щоб уночі знімав. Моя "Смєна" не візьме.
Я скипів.
— Ох ти ж, г-г... — хотів я сказати на нього за звичкою "глистюк паралізований", але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, і сказав: — Г-герой! Теж іще! Якого там спеціального! Просто хорошого апарата треба. "Київ", чи що.
— А де взяти? — спитав Антончик.
— Як — де? Вкрасти, звичайно! Антончик аж спіткнувся:
— Ти що?!
— Однаково ж треба щось украсти. Щоб привид явився. То вкрадемо фотоапарат.
— Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разі по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.
— Та ми ж потім повернемо, чого ти!
— Еге! А як злапають! Доказуй тоді, що ти повернеш.
— Та я сам крастиму. Ти лише на шухері стоятимеш, дрефло.
— А в кого? — вже спокійніше спитав він.
— Та в кого ж! У Бардадима.
— Ну-у... Ти ризикуєш! — довгасте Антончикове обличчя ще більше витяглося. — Той як злапає, руки й ноги з тіла повисмикує — стопудово!
Я й сам знав. Грицько Бардадим, двометровий здо-ровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи — він уже заводиться. Його всі хлопці боялися. Але в нього був найкращий у селі фотоапарат "Київ" — з телескопічною лінзою і з такою чутливістю, що сам Фарадейович, наш сільський Едісон, казав, ніби тим апаратом можна знімати навіть під землею. Бардадим захоплювався фотографією, його знімки часто друкували в нашій районній газеті. Фотоапаратом своїм він дуже пишався і, звичайно, міг за нього повисмикувати руки й ноги зовсім просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тільки Бардадимовим апаратом. А щодо ризику... Що ж... це навіть добре. Вже сама крадіжка апарата в Бардадима було діло неабияке, варте уваги широкої громадськості. А мені ж треба, треба довести тому іскаріотському Павлуші, кого він, Юда, проміняв на ту лелеку обскубану. Щоб він плакав, отакими слізьми плакав у подушку, карався, страждав і каявся. А я в його бік і не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзів. Хай плаче! І задля цього можна й ризикнути.
— Але, мабуть, уже на тому тижні доведеться, — з надією сказав Антончик. — Бо сьогодні ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо і вкрасти, і все інше. Га?
— Сьогодні, — твердо сказав я. — От просто зараз і підемо.
— Та чого так поспішати? Це ж така операція. Треба все обдумати, розрахувати.
— Що там розраховувати? Піти вкрасти, і все. Гайда!
Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончикові навіть на шухері стояти не довелося.
Бардадимове вікно було відчинене, на стіні біля вікна висів апарат, і в хаті й біля хати нікого не було. Простягай руку й бери. Я так і зробив. І ми з Антончиком городами дременули до річки.
— От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! — аж захлинався Антончик. — Ніхто б з хлопців не наважився, а ми... Та що хлопці, ніхто б у всьому селі. Ніхто б узагалі в світі... А ми... В Бардадима! Скажи!.. Правда? От!..
Антончика розпирало від гордості.
І тут біля річки ми несподівано побачили Павлушу.
Він сидів на березі, тримав на коліні довгасту дик-точку і щось мазюкав на ній пензлем.
Угледівши його, Антончик зиркнув на мене і вищирився:
— Га! Художник!
Він знав, що ми посварилися, і хотів зробити мені приємне — старався з усіх сил: кричав, кривлявся і пританцьовував. Антончик сам дружив раніше з Павлушею, але після того, як він кинув Павлушу у скрутний час на баштані, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. І тепер Антончик мстиво глузував з Павлуші. Це було негарно, неблагородно, і не варто було б підтримувати його. Але я підтримав. І теж злорадно зареготав. Я, може, й не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка від посилки. На зворотному її боці чорним олівцем була написана адреса:
Село Васюківка, вул. Гагаріна, 7, Гребенюк С. І.
У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну — все! Ех ти! На Гребенюччиній дикточці малюєш! На сімейній, сказати б, дикточці. Від посилки, — яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спідницю носитимеш! Так на ж тобі:
— Га-га-га-га-га!
Він подивився на мене довгим сумним поглядом, і стільки в тому погляді було докору й гіркоти, що мені аж...
І нічого мені не аж! Можеш собі дивитися скільки влізе! І можеш собі малювати на Гребенюччиних дик-точках скільки хочеш. І можеш взагалі... Але скоро ти узнаєш...
Я міцніше притиснув під сорочкою Бардадимів "Київ". Скоро...
— Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми...
— Цить! — роздратовано перебив я його. — Ходімо швидше.
— Так-так, приготуватися ж треба... Така операція! — багатозначно, змовницьки підморгнув Антончик — ї не мені, а Павлуші. От тріпло! А втім, хай посвербить Юді. Він же цікавий страх, я його знаю.
З кам'яним обличчям я пройшов повз нього, навіть не подивившись на його дикточку, хоч мені дуже кортіло глянути, що він там намазюкав. Проте на якусь митю-лечку я таки кинув косяка і встиг помітити, що він малював кущ і трошечки води біля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми в річку стрибали. Хоч історична верба. Я на ній рекорда поставив — з самісінького вершечка у воду стрибонув. Ніхто ще цього рекорда не перевершив. А то — кущ... Хоча... Може, під тим кущем Гребенючка колись сиділа. Дульцинея! Ну й гори ти разом з нею!
Я був збуджений, і в моєму серці ще не було страху перед тим, що буде мені за крадіжку. Цей страх з'явився лише тоді, коли, забравшись у кущі, ми з Антончи-ком почали розглядати апарат. То таки була машина ого-го! Я хоч і мало тямив у фотоапараті, збагнув це з першого погляду. Антончик розумівся на апаратах більше за мене. В нього була учнівська "Смєна", він робив нею паршивенькі знімки і вважав себе великим спеціалістом. Він забрав у мене апарат, почав крутити його на всі боки і, наче мене й не було тут, захоплено бубонів сам собі під ніс:
— Кльовий апарат... Автоматична експозиція... Оптика. .. Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!
Він раз у раз прикладав апарат до ока і наводив його то на мене, то крізь кущ кудись удалину.