А цей непізнаний коштовний об'єкт здатний на будь-яку витівку!
– Тим і цікавіше! – захоплено промовила дівчина. – Уявляєш, скільки простору для можливостей!
Райден скептично поглянув на Трішу, потім на вуглинку.
– Якщо чесно, не маю ніякого бажання з нею працювати, вона мене поки що тільки розчаровує. Неначе навмисне мені дошкуляє, правда. Учора звалилася зі столу, влетіла у банку з маслом для шліфування, ледве її звідти дістав. Відтираю, а вона з рук вислизає, полетіла як куля, і прямо у вазу. Та розбивається, вода по полиці на дідові енциклопедії! Стою я у воді, маслі, бруді, а на ній жодної подряпини!
Тріша ледве втримала сміх під час розповіді про походеньки вуглинки по майстерні. – І що тепер плануєш з нею робити?
– Чесно? Не знаю. Можеш вважати, що я офіційно опускаю руки. Сьогодні навідався до вчителя, а того дома немає. Сусіди сказали, що той поїхав у справах до столиці на кілька днів. А у мене взагалі немає ідей, що то за камінь і як його обробляти.
– Ну то запитай інших майстрів! У Коріндоні кожен третій – ювелір, хтось та знає, що це таке, – Тріша доторкнулася до вуглинки, від чого та похитнулася, і покотилася з краю столу. Райден смикнувся, щоб схопити біглянку, зачепив рукавом чашку, і по столу і кресленням розлилася кавова пляма.
– Ось бачиш! Я ж казав! – і ювелір видав розпачливий зойк, більше схожий на вовче виття.
– Не драматизуй, це просто випадковість, – і Тріша заходилася прибирати розмоклий папір зі столу.
Глава 6. Відбірні діаманти магістра Кронсона
Вибір, до якого майстра звернутися за порадою, насправді був не такий вже великий. Більшість ювелірів, яких знав Райден, намагалися тримати у таємниці свою техніку обробки каменів та не розповідали, якими матеріалами або інструментами користуються. Втім, деякі магістри, чиї роботи часто з'являлися на щорічних виставках ювелірної майстерності, інколи все ж могли дати пораду починаючим майстрам. Врешті решт, слава ювелірної столиці цілої сторони світу потребує постійної плідної праці не одного, а багатьох ювелірів.
Магістр Віллєм Кронсон радо допомагав початківцям, і до того ж, був одним з членів комісії, коли Райден захищав свою дипломну роботу. І, між іншим, був одним з небагатьох, хто підтримав рішення хлопця використовувати у проекті не тільки камені з Великої сімки коштовностей, а й напівдорогоцінні.
– Перлину мені в млин, це ж малий Емерісон! – загуркотів майстер. – Пам'ятаю, пам'ятаю оту твою дивацьку папугу! Багато ж шуму ви з нею наробили на екзамені!
– То був пугач, – виправив Райден, від чого той подивився на хлопця, як на божевільного.
– Та яка різниця! Головне, що птах, і з топазів, та ще й крилами махав! – і майстер закрутив головою від захвату, наче справжня сова. – Ну то кажи, чого прийшов, у мене там нова партія алмазів недорозібрана.
– Я за порадою, майстре! Тут ось до рук потрапив цікавий камінчик, і я ніяк не второпаю, як з ним поводитися. Навіть вид огранки обрати не можу, все не те. – і Райден витяг з внутрішньої кишені куртки вуглинку.
– Так-так, що в тебе там за… Пфффф! Хлопче, ти знову за старе? – пан Кронсон скривився, наче відкусив шмат кислючого яблука. – Гранат тобі в салат! Слухай, я вважав, що однієї халепи на найважливішому екзамені в нашій справі тобі вистачило!
Райден з подивом глянув на майстра. – Мені здавалося, вам мій пугач сподобався!
– Сподобався. Та більше мені сподобалося, як перекосило оту жабу Стужвільсона, якому на перегляд принесли виріб, оздоблений топазами, а не діамантами, чи хоча б перлинами і смарагдами! Вважай, це тебе і врятувало, бо давно я так не сміявся!
Хлопець зніяковів. Того пугача він робив майже півроку, ретельно обираючи топази різних відтінків, щоб якомога реальніше відтворити колір пір'їн справжнього птаха. Ну і пара діамантів для очей зі смарагдами навколо, звичайно. А скільки часу він витратив на механізм всередині? Тепер пугач став візитною карткою Трішиної кав'ярні, тільки іноді лякав відвідувачів, бо зрідка плескав крилами і раз на годину видавав тихе "Угу".
– Не розумію, магістре. Навіщо ми вивчаємо способи обробки напівдорогоцінних каменів, якщо потім ними нехтуємо?
– Ну ти загнув, яшмова душа! А тренуватися на чому? Хто тобі дасть на обробку алмаз, якщо ти руку не набив на агаті або обсидіані? Робота з алмазами – це наша винагорода за роки навчання, і честь! Отримати таке право, і тринькати його на забавки з якимось топазом або гранатом? – пан Кронсон обурився не на жарт. – Я бачив твої роботи в майстерні на вітрині, гарні, солідні проекти. Мав надію, що ти виніс урок з того вереску, що здійнявся під час захисту свого звання. Невже я помилився?
– Чому? Я працюю з сапфірами та діамантами, просто дивно, що ми відмовляємося від можливостей, які нам дають інші коштовні камені.
Магістр пильно подивився на Райдена. – Ходімо, щось тобі продемонструю.
Робоче місце майстра мало ідеальний вигляд, все як по підручнику. Райдену навіть стало трохи соромно за той безлад, який царював у його майстерні. Та головним тут було не найновіше обладнання, чи бездоганно викладені інструменти – на усіх полицях під м'яким сяйвом ліхтариків лежали діаманти на чорних оксамитових подушках. Кожен з них отримав би беззаперечне "Відмінно" на екзамені по класичній огранці: 57 граней, абсолютно прозорі, "чистої води" як то кажуть.
– Моя колекція! – з гордістю сказав пан Кронсон, обережно змахуючи неіснуючий пил з однієї з подушок. – Бачиш, яка краса? Жоден камінь з ними не зрівняється!
– Чи не наші вчителі весь час казали, що з будь-якого каменю можна зробити шедевр? – із сумнівом запитав Райден, втім, у захваті роздивляючись камені.
– Маячня. Заспокійлива маячня для тих, хто не має талантів та навичок, і негідний звання магістра. Ось скажи мені, скільки студентів було на твоєму першому курсі?
– Еммм… Двадцять пять.
– А скільки на останньому?
– Вісім. А звання отримали тільки п'ятеро.
– Вважай, що ти відповів на власне запитання. Бо ті двадцять п'ять прийшли, вже маючи статус майстра, вони ж усі закінчили школи ювелірів. І навіть не отримавши магістра, вони мають право працювати з коштовностями. Але не з алмазами.
Райден стиснув у руці свою вуглинку. Поряд з діамантами вона виглядала жалюгідно, і так же відчував себе хлопець, милуючись на райдужну гру світла у обробленому камені. Втім, через пару хвилин серед сяючої пишноти він відчув, що не може затримати погляд на якомусь одному діаманті. Погляд ковзав з одної бездоганної грані на іншу, з одного камінця на інший, і не міг зачепитися ні за що. Все виглядало настільки…однаково.
– Сталість – ознака майстерності, егеж! – по-своєму зрозумів розгублений вид хлопця Кронсон.
І тут Райден помітив сортувальний стіл майстра, на якому лежало три купки необроблених каменів, і одна з них була помітно меншою за інші.
– Можна подивитися? – вказав він на камені.
– Звичайно, – здвигнув плечима майстер. – Остання партія зі "Скарбниці короля".
Напевно, назва найвідомішої діамантової копальні Коріндону мала б вразити хлопця. Однак він дивився на купку алмазів, яка лежала в коробці з міткою "Неліквід". Вони були різного розміру, одні трохи жовтуваті, деякі з незначними дефектами, один навіть рідкісного рожевого відтінку. Дивно.
– Майстре, а чому це неліквід? Це ж алмази, до того ж, є дуже рідкісні!
– Ну то й що, що алмази? Я працюю тільки з алмазами чистої води. А це хай інші обробляють. Доростеш до мого віку та досвіду, також зможеш обирати, з яким камінням працювати.
Райден дістав один з каменів, з невеликим вкрапленням ближче до краю. – Так ось цей прозорий! А у формі краплі той дефект з камінця зникне.
Пан Кронсон пирхнув:
– Ти у мене тут десь краплі бачив? Хай дощить в іншій майстерні, в мене тут класика! Сам знаєш, з такою огранкою камінь найбільше блиску дає.
– Дійсно. Дякую за науку, майстре!
– Немає нічого кращого за повернення гарного ювеліра на правильний шлях! – задоволено відповів пан Кронсон, зачиняючи двері майстерні.
Глава 7. Хитрий Лис
Відверто кажучи, на душі Райдена шкреблися вже не коти, а цілі тигри. З одного боку, краса бездоганних діамантів вражала. З іншого, хлопець зрозумів, що по-перше, працюючи лише з одним видом каменів він би збожеволів від нудьги. А по-друге, оту кострубату вуглинку він би не проміняв на жоден кронсонівський діамант. Бо вони були якісь…бездушні. А в його чорного непорозуміння був характер. По-третє, з ідеального алмазу кожен зможе зробити ідеальний діамант, треба просто не зіпсувати камінь… а обробка вуглинки – це ціла лотерея!
– І коли ти встигла так мене зачепити? – погладивши внутрішню кишеню, де лежала зігріта вуглинка, зітхнув хлопець.
Майстерня зустріла його непривітно, бо необроблені сапфіри вже волали до совісті майстра. Поклавши камінець на стіл, Райден пристав до праці. Строки по замовленню вже піджимали, та погляд і думки раз у раз поверталися до тої чорнильної плями.
Раптом двері розчинилися так, ніби крізь них в майстерню влетіла комета. Комета мала руде волосся, розшитий золотом одяг і вигляд справжнього розбишаки.
– Добридень, Корнеліс, – не обертаючись сказав Райден, шліфуючи бочок сапфіра.
Корнеліс Волден, а для друзів просто Лис, підскочив до робочого місця Райдена:
– Сидиш, значить. Коріння ще не пустив? Ми тебе вже майже тиждень не бачили, проміняв друзів на якісь скельця!
Лис, ще один прихильник Трішиної кави, частенько заходив до "Кавової сови" і сидів там з Райденом, граючи з тим у настільні ігри. Батько Корнеліса був поважним купцем і більшу частину часу Лис проводив з ним у крамниці, допомагаючи у справах, або подорожуючи. Хоч по зовнішньому вигляду такого не скажеш, однак Лис вже мав репутацію вмілого торговця, який міг завершити будь-яку угоду з вигодою для себе. Саме тому серед купців його звали Хитрий Лис.
– Тріша казала мені, що ти зайнятий якимось дуже цікавим проектом, а тут якісь звичайні сапфіри. Що, збрехав, щоб знову не програти вщент у "Копалини та гноми"?
Останній розгромний програш, звичайно, дошкуляв Райдену, однак, він взагалі забув про те, що вчора у них мав відбутися матч-реванш.
– Вибач, з голови вилетіло! Я учора ганяв по місту, як скажений, шукав бодай якісь дані про оте нещастя! – і Райден вказав на вуглинку.
– Нічого, я знову виграв, бо Тріша на мені перевіряла новий рецепт тістечок з трав'яним медом.