Не ви, ні! А той, хто відірвав мене від сім’ї, від землі чорної… Он хто! Он!
І кивнув головою на офіцера, що проходив повз цвинтар. Очи Хабібулінові чомусь зблиснули. Він усміхнувся.
– Карашо твая говорить… очинь.
Але думав, видно, щось друге. А може, зрозумів Андрія. Дашковський уважно глянув на Андрія і сказав:
– Ходім убік, поговоримо… – І почав щось розказувати козакові.
Татарин, забачивши, що до цвинтара під’їздить жахний віз, побіг відчинити ворота. Стьопка шепнув:
– А від цього… Андрія… легко було б утікти… га?
Пильно зазирнув мені в вічі:
– Так… Але це було б гидко з нашого боку… Хлопець простий, бідняк, він вірить нам, нас шкодує і тікати від нього… Ні… я ніяк не згоден.
– Дурень… Війна… Він конвоїр… кон-во-їр… А на війні користуйся з усього… Ех, шкода, що одяг нас викаже… Я б не подивився – гарний він чи поганий… Краще чи гірше за червоноармійців-бійців? Чу-удак!
Під’їхав віз. Верхи на коні сидів донець.
– Ну, голопузі, за діло, – скомандував він, – спроваджуйте до чортів ваших товаришів…
У яму полетіли трупи.
Поверталися похмурі й сумні. Знову 18 трупів. За одну ніч 18, ще декілька днів тому – дужих, правда, виснажених, голодних, але повних віри у визволення, майбутнє життя, яке "зміниться ж таки"… Це майбутнє кожному здавалося лісовим вогником, до якого і рветься зимової, завирюшної ночі самотній мандрівник. І до останнього подиху вірилося: наздоженем те, що гине зараз. Будуть і жіночі пестощі, і материні несамовиті поцілунки, і теплощі, і відпочинок. Відпочили.
Милі, милі товариші! Брати мої! Я схиляю голову перед вашою вірою. І… шкодую, що не з вами… Бо я вже постарів і щасливого для себе у майбутньому вже не шукаю. Але хоч за одно я спокійний: я вірю у майбутнє для людей майбутнього.
Проходили через базар. Крамниці були повні ріжного краму, випиналися товстенні черева, тинялася білогвардійщина біженці "от звєрств комуністов" – у шовках, капелюшках, котьолках, англійських костюмах, сміливо виставивши захоплене золото. Були радісні, задоволені. Чулося:
– Гонім, гонім жидопродавцев!
– Поздравляєм: Воронєж взят!
– Газета "Вєдомості". Войска красних окружени. Попиткі прорваться через Черноземную Область отбіти. Аттакующіє Воронєж часті красних в паніке… "Новості".
Дама у капелюшку старанно тре хусткою обличчя:
– Господі, нєужелі? Нєужелі скоро ми снова возвратімся в нашу мілую, такую поетіческую усадьбу? Костік! Мілий!
Штабний офіцер (граючись стеком):
– Через мєсяц, Лілі, Москва будєт наша.
– А гєрой-то, гєрой наш Мамонтов? А?
– Сокол!
Висіли плакати. Пам’ятаю добре три: на одному – павук величезний випиває кров з замученої жінки. Жінка – Росія, павук – комунізм. На другому: знівечені трупи, черепи, відірвані руки, ноги. Зверху в овалі портрет Скрипника (тепер Наркомосвіти, а тоді першого голови Укр. Ради P. C. В. Депутатів) з обличчям лютим, з посмішкою садистичною. Унизу: "Ужаси Харковской Чрезвичайкі". На третьому Л. Д. Троцький: теж, садистично сміючись, величезним батогом жене Христа на Голготу. Троцький іде по трупах. "Талановитий бард" і вірші сльозоточиві надряпав: "Чєрєз гори трупов шагая, Чєрєз морє крові ідя, Посилаєт вновь внук Іуди Распінать на Голгофу Хріста". Дрібними літерками: "Міністєрство пропаганди"? Читачу: а знаєте, хто був тоді "міністром пропаганди"? Хто відав друком таких плакатиків та "віршів"?
Леонід Андрєєв. Той самий, що колись, ще не сутикнувшись зі справжнім "народом" та революцією, написав "Рассказ о сємі повєшенних". Я взнав це з білогвардійської газети і от, дивлячись на плакати, мало не заплакав від болю за нашу Революцію, що гине зараз. Оточена білими ордами, голодна, змучена… Гине, навіть, покинута співцями, творцями слова, що за гроші, сите, спокійне життя, почали оспівувати тих, хто жене нас, колишніх героїв творчості цих співців, копати могили для бійців Революції, але не інтелігентської, а справжньої, пролетарської Революції. Поділився думками з Дашковським, що як і я, увесь вільний час віддавав самоосвіті, багацько читав. Дашковський сказав:
– Так і мусіло бути… Бо ці співці, – любили нас лише "заочно". Знали про нашу братву лише з книжок, бачили хіба на сцені і "шестьорку" трактирову вважали за пролетара. А про революцію гадали: хтось щось пересуне, раптом усе засяє, щастя манною з неба посиплеться й нічого не зміниться: ні їхнє життя, ні спокій, нічого… А вийшло інакше… Ось і кинули нас…
Дійшли до офіцерського клюбу. З дверей, розриваючи туман диким зойком, вибігла напівгола розтріпана жінка. За нею з шаблею наголо гнався п’яний, розхристаний офіцер з налитими кров’ю очима і кричав:
– Стой, блядь, твою разедак. Я т-тє, каналья, покажу, как с защітніка отчізни деньгі за… трєбовать.
Зникли за рогом.
– "Защитник", – гірко всміхнувся конвоїр.
Дійшли до таборів.
VII
І, нарешті, несподівана річ: нашого захисника конвоїра Андрія заарештовано. Довго допитувалися, доки не визнали, що сидить він за "більшовицькі розговори срєді воєнноплєнних".
Здивовані були, спантеличені… Розмовляв на цю тему Андрій лише з нами. І усього раз на цвинтарі. Хто ж міг донести? Хто? І, взагалі, хто майже систематично робив доноси на полонених, через кого мало не кожного дня когось брали до контррозвідки за одне лише слово обурення? Стьопка відвів мене на бік і шепнув:
– Чекай… я, вже, дізнався… Шпигуна незабаром… приберу.
І очи Стьопці блиснули холодним, крицевим блиском. І я знав, то цей "прибере". А другого дня по касарні пролетіла команда:
– Смір-рна!
Увійшло двоє: Знаменський і офіцер з триколіровою нашивкою на рукаві – офіцер з контррозвідки. Гомін стих. Усі застигли на своїх місцях, лише сестра Віра спокійно обходила хворих.
– Ну-с, начньом… – звернувся офіцер до Знаменського. Попрямували просто до нашого кутка. Зупинилися. У кожного з нас стиснулося серце: що буде? Що? Яку таку мерзоту творитимуть ці люди? Знаменський витяг записну книжку і, запаливши цигарку, голосно кинув:
– Вецваніс – виході…
Тимчасом підійшло декілька конвоїрів.
– Юринець! – вигукнув штабс-капітан. Юринець тихо підвівся.
– Я!
– Ето? – запитливо кинув контррозвідник.
– Ето – одін із вреднєйшіх. Вот: (зачитав) во время пєрєхода плєнних большевіков в нашу армію, он викрікнул із сарая нє пожелавшим служить у нас: "Мєрзавци! Нєгодяї", чєм визвал нєкотороє волнєніє срєді сотоваріщєй. Убєждєоннєйшій комуніст. Хітрий і осторожний пропагандіст большевістских ідєй. Пропаганду питался вєсті і срєді конвоя. Послє тщатєльной работи удалось узнать, что он – комуніст-красний офіцер. Достовєрно. Вот єго запіска к пріятєлю, находящємуся в карцерє. Кєм хотєл пєрєдать – к сожалєнію, нєізвєстно.
Юринець на мить зблід, очи йому заволоклися тугою, але випростався і на офіцерів запит відповів майже спокійно:
– Так! Комуніст!! – Криво посміхнувся. – Шкодую лише, що дуже ще молодий комуніст, не маю досвіду і поганий конспіратор… якось забув, що навіть і поміж нас могла бути яка-небудь паскуда, шпигун, що за зайвий шматок хліба та панську копійку піде на таке брудне діло. До ваших послуг, панове!
Погляд мій упав на сестру. Повернувши зблідле, майже сіре обличчя до нас, вона не відривала від Юринця свого зору, повного розпачу, болю, знесилля. Вона, тремтячи внутрішньою дріжжю, стримуючи з надлюдською силою це тремтіння, усією істотою чекала. Ще мала якусь надію на краще, благала цього кращого.
– Ну? – звернувся Знаменський до офіцера.
Той деякий час вагався, на мить людське, жалібне щось ковзнуло по його обличчі, але витягав срібну шухлядку і понюхавши пучку білого порошка, він знову став "людиною у мундирі". Металево виніс вирок:
– Как уполномочєнний контрразвєдкі по дєлу воєнноплєнних, об’являю вам, Юрінєц (і кивнувши головою на всіх) і вам всєм: за нарушеніє дісціпліни, за подстрєкатєльство к возмущєніям і пр. проступкі, повєдшіє к антідісціплінарності лагєр, визвавшіє нєпослушаніє, дєрзкіє виходкі і пр… Юрінєц подвєргньотся показатєльному наказанію плєтьмі в кол. 50… нєт, 40 ударов… Послє етого, как комуніст, будєт отправлєн в контрразвєдку для слєдствія і суда. Постановлєніє суда в назіданіє всєм будєт привєдєно в ісполненіє прі воєнноплєнних.
Юринець підвів голову і трохи тремтячим, але дзвінким голосом сказав:
– Добре… пане… (звернувся до полонених). Прощайте, хлопці! Бажаю вам кращої долі, товариші. Вона таки буде…
– Іді… – підштовхнув його конвоїр.
– Одну мить… (і вже йдучи). А хто дбає не за себе лише, – вислідіть шпигуна і…
– Мовчать!
– З дороги… щоб не було… гірше.
– Заткнуть єму глотку!
У повітрі майнув приклад, і Юринець замовк. Проходячи повз сестру, він тепло й ніжно вимовив:
– Прощайте, сестро… Дякую вам за все і за ласкаві слова, і за турботи про нас… Спасибі, сестро Віро…
Пішов далі. Усією істотою Віра шарпнулась уперед до Юринця. Руки її, ледве помітно для інших, підвелися і простяглися, губи болісно тремтіли напіврозтулені. Кам’яна, вона з божевільною тоскністю, уся застигла в бажанні востаннє (і, може, вперше) стиснути в обіймах засудженого, припасти до його обличчя сірими вустами, крикнути йому якесь слово, зупинити, повернути його. І рвалася, і не мала сили зійти з місця. І вже, коли Юринця вивели, вона впала навколюшки коло якогось хворого, й низько звішена голова її смикалася в судорогах. "Обхід" тривав…
– Ето? – запитав офіцер контррозвідки, кивнуши на викликаного Дашковського.
– Такой же… Єму-то і пісалась в карцер запіска…
– Д-да… Что ж… взять в контрразвєдку. Бєз плєтей…
Дашковський, смертельно блідий, метнувся, очима почав когось шукати і зупинивши шукання на мені, з нелюдським болем, надтріснуто сказав:
– Лев… Лев… Як мені жити хочеться! Коли б ти знав, як люблю я жити…
Я ж молодий… я не жив ще… я…
По обличчі полилися сльози, підборіддя затремтіло. Дашковський хитнувся, але втримався на ногах і, відштовхнувши конвоїра, що хотів підтримати його, закричав:
– Геть! Геть! Втримаюсь! Сволота! Гадюки ви! Я жити, жити хочу!!! Я боюсь смерти, але умру, тремтючи від жаху, а прохання про помилування від мене ви не почуєте… Ходімте! Ведіть! Ведіть! Ведіть! Але буде час – і вас також поведуть. Поведуть! Поведуть!..
І вже з-за дверей долітали до нас його хоробливі, гістеричні викрики, повні зненависті, бажання помститися.
У третьому місці, вказавши на чотирьох, Знаменський сказав:
– Подготовка к побєгу… – І розсунувши полонених, підвів офіцера до стінки: – Вот здєсь оні спалі… Ей, Петров, раздвінь-ка солому… Вот-с половіца… д-да… поднімаєтся… а вот начатий подкоп.