За спиною в неї торба. Життя все більше й більше кидає в торбу ту, а вона приходить в оазу, розкладає скарби свої, що позбирала за довгу путь, відшукує там між намулу й болота самоцвіти. Мало їх.
А дорога все вужчає, а дорога все важча стає, а по боках прірви… Там на горах сонце кидає золото на все, а тут у проваллях темно.
Важко йти, а коли глянеш в безодню, голова крутиться і тягне стрибнути вниз. Треба йти тихо-тихо і боляче, що не можна швидко і вільно вгору побігти, там, де сонце і синє небо.
І часто всю ніч до ранку нерухомо лежала вона і думала-думала.
Так потік, вбираючи в себе струмки, не може через вузьку щілину прогнати всю воду. Рветься до моря, зриває берег і біжить далі не чистий вже, замутнений, темний.
І скаржиться він, що не дав йому час іншого шляху, широкого, де б міг текти струмком кришталевим, відбиваючи радісно і берег зелений, і далекий обрій.
І здається їй іноді, що мало сили в неї, життя йде три кроки вперед, два назад і не може інакше йти.
Вона знає це, знає, але, як мати, що дивиться на свою хвору дитину, що палає й горить, як хворий, що в довгу безсонно-томливу ніч чекає ранку й сонця, не може бути вона спокійною.
Буде день. А поки що заздрить вона навіть свині, що спокійно лежить собі в теплому болоті, і немає в неї ні думок, ні сумнівів.
Здається їй, ніби вона впала в глибоку криницю… темно і вогко там, а на горі вітер квітками грає.
І нащо поїхала вона з села? Жила б собі, як мати, що цілий свій вік далі як за десять верстов у сусіднє село на базар не виїжджала.
Росла в неї якась тривога, що не знала її на фронті, в селі. Хотілося побалакати з кимсь про це. Та коли вона розповідала про свої думки товаришам, ті сміялися, обізвали її замороченою, а дехто, ніяково всміхаючись, казав: скучно.
Лише Михайло завжди уважно слухав її і захищав: беріг, а Петро й Галя лаялися з-за неї, сперечалися.
Якось перед зборами, коли знов спалахнула суперечка про побут новий і хтось, захищаючи себе, сказав:
– А що ж мені… онанізмом заніматися, чи що?
Катерина відповіла:
– Дурниці ви, хлопці, говорите. Просто до рук прибрати себе не можете. Розперезалися. Когути ви непманські. У вас ще двадцятий рік говорить; крой і все, а там розберемось. Ні, тепер вже час і тут на неп переходити, а ви непманщину розвели. Раніш на фронтах то, може, й думати про це ніколи було, а тепер…
– А, ти хочеш, щоб ми до старого повернулися. Любов "до гробовой доски"? Не віримо ми в неї тепер. А сім’ю заводити? Ми полюбовно… Хочеш? Хочу. Ходім. Все на товариських началах.
– Ну, звичайно, а з ким ви гуляєте? З баришнями всякими радянськими та з покоївками.
– У всіх однакове…
– Розумно сказано.
– Та й комсомолки не від того, щоб погуляти.
– Це ще гірше. А з клубу, що ви зробили. Тільки й чуєш. Та аборт зробила, та вчора з Іваном, а завтра з Степаном.
Хтось здивовано спитав її:
– Чого ти власне казишся? Чого ти хочеш?
Катерина:
– Гармонії.
– Двохрядки? – засміявся хтось.
– Дурні, – сказала, а один із хлопців безнадійно махнув рукою.
Андрій:
– Переказиться.
– От ви то переказитеся, і женитеся потихесеньку. Ще й візьмете яку-небудь гуску дурну… Так щоб могла для вас затишний куток створити. Щоб не заважала, та дома сиділа, а ви будете політикою займатися, справами всякими. Не вам шукать нових форм…
– Шукали. У всіх дівчат однакові форми, – крикнув Іван, – а ти тільки дівчат спантеличуєш своїми теоріями.
Сьогодні справді розбила усіх на два ворожі табори. Коли вона відходила, то чула, як одні казали, "а що ж, воно правильно", але хтось крикнув: "когутка чортова".
– Ну, чому ж вони? – питала в Михайла і Петра, – я ж правду казала; в карти грають, пиячать… А пішла на Гантке[1], в кіно, так не можна й пройти: лізуть… Та мене ще знають, то не дуже, а якусь там дівчину оточили, сіпають, регочуться, насилу одбила… Та й то так штовхнули в груди, що й досі болять. Чому вони; я ж правду казала.
Михайло посміхнувся: наївна.
– Ну, нічого. Отже, привчаємо потроху, вже в залі цигарок не палять і не лаються.
А Петро намагався:
– Хто вдарив? Хто вдарив, халєра на його голову! От зараз повернуся й морду наб’ю.
Але Катерина сказала, що й сама з ними впорається.
– Вони в мене ще затанцюють, – і стиснула кулаки.
Справді, її таки трохи побоювалися. Ніколи вона нікуди не скаржилася, але вміла сказати влучне слово і згадати те, або інше саме тоді, коли це було найбільш неприємним.
Та й зачіпати її було небезпечно, – захищали.
– В неї пів посьолка закохано, – казала шпана… – Королева яка!
А найбільше боялися, як причепить вона яке прізвисько, так уже і прилипне.
Якось охрестила одного опудалом, а другого ходячим свинушником.
І від глузування тепер їм проходу немає. І комуну вдарила таки раз, сказала, що це павіянська комуна.
Тому із-за неї все частіше й частіше вибухали сварки та лайки. Хлопці вовком дивилися на Петра й Михайла, все закидали їм, що вони підпали під вплив Катерини. Ті лаяли хлопців, що вони вже надто розбешталися: вже й так слава пішла про комуну на весь посьолок.
– Це Катерина розпускає, – казали Іван і Андрій.
– Та дуже ви їй потрібні!
Наслідком постійних сварок дисципліна впала. Кімната вже не підміталася, а підлога не милася, з самої зими. Здавалося, що героїчні дружні часи, коли все було загальне, коли жили, ні про що не думаючи, минули назавжди.
Все частіш і частіш виявлялося розходження в поглядах; все ясніш і яскравіш хлопці ділилися на два ворожі табори, але ще часто в часи примирення вони згадували минулу, важку зиму.
А зима справді була знаменна.
Тоді кімната підміталася щотижня. Петро, правда, завжди протестував проти такого безглуздого витрачання часу, підлога милася перед вечірками, або перед приїздом матерів, хлопці одержували 12 пайків на п’ять чоловіків. Палити теж було чим: жили напроти цвинтаря.
Коли догорали останні дрова – робили наскок на хрести. Правда, комуна не соромилася і менш почесної здобичі, як-то огорожа, паркан, що траплявся по дорозі, ворота, що їх хазяїн-дурень не встиг здійняти, але це була випадкова пожива. Хрести ж були основою добробуту.
В їхньому ж дворі усе було ціле, і коли іноді чувся підозрілий тріскіт, хлопці вискакували з поліняками обороняти свій двір. Вони щиро обурювалися на людське нахабство; хазяйка їхнього двору могла спати спокійно. Правда, нічні походи хлопців непокоїли її і вона їх страхала, що вони таки покутують колись свій гріх.
Для наскоків вибирали завжди глупу, бурхливу ніч. П’ятеро тіней виходило на вулицю, озиралися; нікого немає. Сиротливо вищала рейка, потім тріщали дошки і четверо щезали, а п’ятий вартував. Поверталися довгою шеренгою з хрестами на плечах і з завзяттям в серці. Ці походи звалися хрестовими походами.
Здобич складалася в кухні і вкривалася білизною та всяким дрантям. На ранок увесь двір знав, що комуна ходила на влови. Даша (хазяйка – Дар Петрівна) хитала головою, а останні мешканці заздро зазирали до дверей, і, певно, зі злості приходили лаятися і загрожували подати скаргу…
Тоді виходив Петро, закладав руки в кишені і казав:
– Заховайте вашу скаргу в кишеню і катісь…
Хлопці вискакували з грізним тюканням, і хоробрий оборонець громадської доброчинності зникав до найближчого такого ж випадку.
Це звалося антирелігійною пропагандою.
Але дужий ворог роду людського, і сьогодні вночі Даша розбудила хлопців.
– Швидше, швидше, там зовсім розбирають…
Коли хлопці вискочили на вулицю, юрба чоловік на п’ятдесят бігала, лаялася, навіть билася. Міліціонер, не знаючи, що робити, просив лише не дуже сильно кричати. Але хлопцям це не сподобалося.
– Що за нахабство. Так за одну ніч усе рознесуть. А варити їжу треба ще буде місяців два-три.
Вирішили гуртом піти до міліціонера.
– Що ви дозволяєте державне майно розтягувати?
– Але що я можу зробити? Не стрілять же.
Андрій:
– Ет, все одно. Ходім на той бік, може, хоч там бабів менше.
Але тільки вони звернули на ріг, як назустріч юрба.
– Стій!
– Міліція, ет, чорт.
Ті підходили з рушницями за плечима.
– Що ви тут робите?
– А ви що?
– Ви хто такі?
– А ви хто такі?
– От ми вам покажемо, хто ми такі! Дошки ломать?! Забирайтеся зараз же додому!
– Це не міліція, – шепоче Андрій, – це своя хевра. Міліція прямо бере, а ці балакають.
– Ша! Бачили ми й не таких! Давайте союз; там унизу баби ламають. Ми дом-комуна номер первий. А ви?
– А ми з військової школи курсанти.
Виявилося, що в них за плечима рейки прив’язані: військові хитрощі, пояснювали ті.
З диким голосом побігли усі разом униз. Юрба почала розбігатися, і хлопцям на цей раз довелося працювати до ранку.
Коли кімната була вже повна, звернулися до Даші, й вона з половини поступилася кухнею.
Петро в цьому нальоті участі не брав.
Петро повертався додому пізно.
Петро тої ночі не ночував.
Нарешті, Петро навіть чоботи ретельно ваксив і сам причісувався. Ґудзики пришив до ширінки і бензином вивів плями.
Хлопці хитали головою й казали:
– Петре, Петре, пропаде твоя головонька. І з ким-то ти крутиш, з ким ночі ночуєш?
Але Петро нікому нічого не казав і тепер, коли прийшов ранком, хлопці підняли галас: це свинство, нарешті. Десь ходить, а ніхто нічого не знає! До кого латаєшся?
– Ні до кого я не латаюся.
А, так він так, добре-добре, вони все знають. Дурень він от що. Галька сама на нього падає, а він як тютя мокра ходить. О, якби на когось на них, то той показав би.
– Холява!
Петро щось відповів і знялася лайка. Хлопці називали Петра ідеалістом, а в комуні це слово було за лайливе. Нарешті озвався й Михайло:
– А вам що до того, що він робить?
– Як що? – здивувалися щиро хлопці, – що ж ми за товариші, коли він нічого не говорить.
– Дурні ви, а не товариші.
– Краще бути дурнем, аніж малахольним катаринщиком, – сказав Андрій і сів писати щось.
За хвилину він вивісив таку "сводку".
1. Андріївський фронт прощупування ворога й перші заходи.
2. Дмитрівський фронт без змін.
3. Іванівський фронт вчора вночі зроблено напад, що перейшов на багнетний бій.
З інших – відомостей немає.
Начштаба латальників Андрій Пупка.
Хоча ні для кого не було секретом, що Іван вчора з якоюсь постаттю білою всю ніч на цвинтарі був, а Андрій з Варкою десь вештався, що Дмитро щезає "законно", бо одружитися збирається, та Петро чомусь образився й назвав усіх свинями.
– Та чорт би вас забрав з вашими забобонами, – кричав Іван, – що там матерій всяких шукаєте! Знаємо! Вам грішним потрібно те, що під матерією.