Не відзивалася ані словом і не примилювалася бадіці, бо не могла себе переломити і ненину раду сповнити.
Вечірній запашний вітрець хапав бадіків подих з її білого личка і відкидав у темні яри, а вечірнє небо дивилося на ню всіма дівочими очима і разом з нею сміялося з бадікових обіймів та й любистків.
А срібна роса сідала на Єлениних бровах і ще дужче лоскотала бадікову охоту.
А я тебе, пишна любко, люблю та й цулую, Чому ми си не зуритиш, сам ти си дивую.
Єленка чула, що робиться важною челядиною, коло якої бадіка колінкує і з розуму сходить, чула, що її дівочий барвінок облітає з її плетеної коси і паде бадіці під ноги, прочу-вала, що бадікова охота поломить її дівочу твердість, однак про все те упередила її неня, і вона, погодившися з тою неминучістю, що після весілля має над нею звіятись буря і перемінити її на молодицю, піддавалася мовчки вибухові бадіко-вої охоти.
"Коби не неня та коби не село, то ж я тобі, бадічку, лишила б запасочку в руках та й штрикла би лісами і темними бердами та й не ймив би-с мене більше!
Коби не дедева жура, коби не ті талани смучі!
Та коби Штефанові очі не погасли від кулі!"
Люди збиралися коло Мотрюкової брами, аби побачити його веселість коло молодиці. А коли він не зачув здоровкання і не заздрів людей, але, співаючи над Єленкою, заїхав до свого двору, люди з докором вгадували: "Аді, йкий старий, а зараз розідре на ній ту рантухову сорочку..."
V
Тої ночі над Мотрюковим двором падали зорі. Ліси заперли в собі дух і надслухали. Сади у вікна зазирали.
Води, як лебеді, тихонько довкруги двору линули. Камінні гори свої книги розтворили, чиєсь життя записали...
А як сонечко нічку розігнало, ліси зашуміли, сади защебетали, води заіграли, гори почервоніли, то до Мотрюкового двору сорокаті сороки гостя привели.
Березина перед брамою задрожала.
— Ба чи дома ґазди?
Наймити не пускають, бо ґазда з ґаздинею нічку собі приточили.
А гість, леґінь молоденький, очима палає. Наймити пісніють, голови вдолину схиляють.
А гість двері виважує, зубами скрегоче.
Наймити легіня пізнають та й за ґазду потерпають.
Хата упріває.
Леґінь до постелі ручки підоймає:
— Чи то ви, дедю, чи мій воріг темний?
— Ій-га, ти жиєш, Штефа'?..
Бадікові очі поховалися на саме дно перед гнівом сина. З-під ліжників фуркнула біла челядина. Хата застогнала.
А гість з-під кабата збрую добуває і бадікові до грудей прикладає:
Грим раз, грим єще раз, грим по третьому разі:
— За обручку золотеньку!
— За нічку солоденьку!
— За мачуху молоденьку!