Це сирота, але він дорожчий мені за сина. І, знаєте…
Старий хотів був одразу ж розповісти, який хороший хлопчик Веснянка, який він веселий і працьовитий, але незнайомець уже одійшов од столу й почав підійматися сходами на другий поверх, де містилася тринадцята кімната. А дід Маноцівник, затнувшись на півслові, продовжував записувати щось у книзі — ніби й не збирався нічого розказувати незнайомцеві. Веснянка здивовано глянув на нього. Що таке?.. Згодом дід розповідав, що він раптом забув, про що хотів говорити. Ніколи раніше з ним не траплялося такого. Як і Веснянка, він ніби заснув на кілька секунд і нічого не пам’ятав.
Пан Морок замкнувся в кімнаті. Звістка про його появу вмить облетіла всю колонію. Це, звичайно, мало всіх здивувати й збентежити, бо досі в колонію ніколи не потрапляли незнайомці. Але ніхто не встиг навіть подумати про це, бо всім раптом страшенно захотілося спати, хоча було ще дуже рано — тільки смеркало. І через кілька хвилин усі в колонії вже спали як убиті. Дехто не зміг навіть дійти до ліжка. Дід Маноцівник заснув за столом, чергова кухарка — біля печі, а Веснянка скрутився калачиком на сходах, що вели на другий поверх.
І ніхто, звичайно, не бачив, як пізно вночі пан Морок вийшов зі своєї кімнати, схилився над Веснянкою і довго дивився йому в обличчя. Між іншим, всім снилися цієї ночі кошмарні сни.
І — дивна річ! — всі прокинулися одночасно, в одну мить — на світанку, тільки-но зійшло сонце. А прокинувшись, одразу ж забули про таємничого незнайомця — ніби його зовсім не було в колонії. Єдине, що відчував кожен, — неспокій і хвилювання, немов хтось невидимий стежив за ним. І лише вдень, коли пан Морок вийшов у двір прогулятися, всі згадали про нього й про ті загадкові події, що сталися після його появи.
День був жаркий. Сонце пекло немилосердно. Діти знемагали від спеки і ховалися в тінь. А пан Морок прогулювався в тому ж чорному оксамитовому плащі з опущеним на обличчя каптуром. І так цей дивакуватий пан спокійнісінько походжав на осонні. Всі здивовано глипали на нього.
Та через кілька хвилин пан Морок знову зник у себе в кімнаті, і жителі колонії знову забули про нього, ніби й не бачили його ніколи.
Три дні пан Морок прожив у колонії, і три дні повторювалось те саме.
Колоністи думали про нього лише тоді, коли бачили його, а коли не бачили, він для них просто не існував. І щовечора, як тільки сутеніло, всі вони враз засинали, а прокидалися на світанку з першим промінням сонця — всі водночас. А пан Морок щодня по кілька хвилин гуляв у саду, ні на мить не знімаючи свого чорного плаща.
Та всьому настає кінець. Навіть найдивнішим і найнезрозумілішим речам.
Третього дня Веснянка підмітав підлогу в коридорі на другому поверсі.
Сонце сідало, надходив вечір, і в колонії вже почали засвічувати свічки. Коли Веснянка підмітав біля тринадцятої кімнати, він зачепив віником загублений кимось ґудзик, і той підкотився під двері. Хлопець хотів вимести його з-під дверей, але не зміг.
Двері були прочинені, й Веснянка заглянув у кімнату… Те, що він побачив, примусило його здригнутися. По-перше, він одразу згадав пана Морока, тому що побачив його. По-друге…
Пан Морок стояв посеред кімнати в своєму чорному плащі, тримаючи в руці чорну хусточку. На хусточці яскраво-жовтими нитками був вишитий заєць — звичайний вухатий заєць, тільки жовтий. В другій руці пана Морока був кривий ніж. І цим ножем таємничий незнайомець люто колов жовтого зайця, вишитого на хусточці. Веснянка аж очі витріщив від здивування — що за дурниця така?! Божевільний він, чи що?
У цей час незнайомець, пробурмотівши якесь прокляття, різким рухом одкинув хусточку в куток кімнати, де стояв маленький столик, на якому горіла свічка. Тієї ж миті зі стелі спурхнули три великих нічних метелики породи "мертва голова" (Веснянка добре знав цих метеликів, в яких на спинці був узор, дуже схожий на череп). Метелики схопили хусточку, пронесли її в повітрі і подали панові Мороку.
Веснянка навіть ущипнув себе, щоб упевнитися, чи не спить він. Та ні, він не спав.
А потім сталося таке, що хлопець ледь не вмер з переляку. Пан Морок пильно подивився на свічку. Веснянка добре бачив, що він не дмухнув, не махнув рукою, а лише подивився. І… полум’я свічки, немов зіщулюючись від його погляду, почало зменшуватись і поволі згасло. В кімнаті стало темно. Проте Веснянка й далі бачив незнайомця — постать його чітко вимальовувалася на тлі вікна. Ось пан Морок знімає плащ. Ось він одкинув каптур, потягнув за рукав, і плащ упав на підлогу… Хлопчик мало не скрикнув і відсахнувся від дверей. Під плащем… НІКОГО НЕ БУЛО. Пан Морок немовби розтанув у темряві. І зразу очі Веснянки самі собою заплющилися, він поточився на підлогу і вмить заснув мертвим сном.
Несподіванка
Прокинувшись уранці, Веснянка не міг збагнути, як це він заснув біля тринадцятої кімнати. Він добре пам’ятав, що вчора, замітаючи, підійшов до дверей і зазирнув у шпарку. Але що він там побачив і в яку мить заснув — згадати не міг. Правда, за ці три дні всі в колонії звикли до того, що сон зненацька зборює їх на ходу, і вже не дивувалися жодним несподіванкам, та Веснянку мучила цікавість: що він побачив там, за дверима, що?! Цілий ранок він сушив над цим голову, але марно.
Не допомогло йому й те, що він знову зазирнув у шпарку. В освітленій сонцем кімнаті на підлозі лежав чорний плащ, а пан Морок, мабуть, спокійнісінько спав у ліжку, якого не було видно. Настрій у Веснянки був тривожний. Ніби ось-ось мало статися щось несподіване й неприємне. І воно справді сталося, це несподіване.
Веснянка саме витягав відро з колодязя, коли раптом якась невідома сила враз примусила його кинути відро, що шубовснуло у воду, швидко побігти в дім, вискочити на другий поверх і постукати в тринадцяту кімнату. Дивуючись, він з жахом питав себе: "Що я роблю? Для чого?" — але ноги несли його самі, немов чужі.
— Заходь! Я чекаю тебе! — почувся "підземний" голос пана Морока.
Веснянка одчинив двері і зайшов. Спершу йому здалося, що кімната порожня. Та згодом він оглядівся і в темному кутку побачив того, хто його кликав.
Пан Морок був уже в плащі, а каптур, як завжди, звисав на обличчя.
— Підійди ближче, хлопчику, — сказав він. — Не бійся, я нічого лихого тобі не зроблю. Навпаки, я хочу просити тебе, щоб ти мені допоміг. Я не скажу зараз, що від тебе вимагається. Ти сам побачиш. Тобі зовсім не важко буде це зробити. А в нагороду ти одержиш багато грошей. Згоден?
Страшні порожні очі пана Морока гостро дивилися на Веснянку. Від цього погляду по спині хлопчика поповзли мурашки. Він хотів уже сказати: "Ні, я нізащо не піду з вами!" — і втекти, але, сам того не бажаючи, пробурмотів:
— Так, так, я згоден і з радістю піду. — І тільки тоді, схаменувшися, додав: — Але як же дід Маноцівник? Він не відпустить мене.
— Ну, це дрібниці, — вищирився пан Морок, — ми зараз домовимося з ним. Він не буде заперечувати.
Разом із паном Мороком Веснянка, наче уві сні, вийшов з кімнати і спустився вниз, до старого дресирувальника. Довідавшись, в чім справа, той дуже здивувався. Це було видно по його обличчю. І Веснянка сподівався, що дід зараз скаже: "Ні, пане Мороку, я, на жаль, не можу відпустити хлопчика з вами. Він мій перший помічник, і я без нього як без рук". Але вийшло зовсім інакше. Дід Маноцівник неприродно посміхнувся і з покірною люб’язністю промовив:
— Ах, будь ласка, пане Мороку, будь ласка. Беріть хлопчика хоч назавжди. Він мені зовсім не потрібен.
Відчувалося, що він говорив зовсім не те, що думав. Потім старий признавався, що на нього найшло якесь затьмарення і він сам не розумів, як це сталося. Наче хтось інший говорив замість нього.
Але факт залишався фактом. Пан Морок домовився з дідом Маноцівником, і довелося Веснянці збиратися в дорогу. Це не забрало багато часу. Веснянка зв’язав у маленький клуночок всі свої речі: стоптані черевики, курточку, перешиту з маминої старої кофти, пару білизни та ще поламаний складаний ножик, що дістався йому в спадок від батька.
І того ж дня вони вирушили в путь. Усі жителі колонії вийшли їх проводжати. У багатьох на очах блищали сльози. Всім було жаль розлучатися з Веснянкою.
Чарівне дзеркало
І от уже лишилися далеко позаду і колонія "Притулок маленьких друзів", і узлісся, і Сині Скелясті гори. Ластовинія зникла за обрієм. Веснянка і пан Морок простували дорогою, що тяглася через безлюдний, спалений сонцем степ. Веснянка ледве плентався від утоми. Та пан Морок нізащо не хотів зупинитися, щоб перепочити.
— Нічого, нічого, потерпи. Скоро стемніє, і тоді одразу стане легко, — казав він хлопчикові.
І Веснянка нетерпляче поглядав, як поволі заходило сонце. Нарешті сонце сховалося і землю оповив присмерк. Лише маленька смужка червоніла на крайнебі. То згасали останні сонячні промені. І тоді пан Морок враз махнув плащем. І хлопчикові здалося, що саме від цього зовсім погасло сонце й запанувала темрява. В ту ж мить пан Морок підхопив Веснянку на руки, і вони з шаленою швидкістю помчали вперед, крізь непроглядну пітьму ночі. Втоми як не було, та зате хлопця охопив моторошний страх, від якого хололо серце. Такий страх Веснянка відчував лише в кошмарному сні, коли несила ні поворухнутися, ні крикнути…
Летіли вони недовго — всього кілька хвилин. І от Веснянка вже стоїть на землі. Довкола знову височать гори. А прямо перед Веснянкою лежить озеро. На воді — жмурки од вітру. Хлюпочуть маленькі хвильки, сріблисто переливаючись у місячному сяйві. Край берега шумить очерет. А посеред озера плавають дикі качки, крижні, пірникози. В осоці дере деркач. Кумкають жаби…
Пан Морок підвів Веснянку до самісінького озера. І раптом схопив за плечі й нахилив над водою. Крик жаху застряг у Веснянки в горлі. Невже він його зараз утопить?.. Але ні — пан Морок не збирався топити Веснянку. Він лише якусь мить тримав його над водою, потім відпустив. І тільки-но обличчя Веснянки відбилося у воді, як сталося диво. На очах у Веснянки це звичайне собі озеро застигло, ніби взялося кригою. Поверхня його зробилася рівною і нерухомою, як скло. Птахи знялися й полетіли.
А озеро почало зменшуватися, зменшуватися і раптом піднялося і стало сторч. І вже не озеро це, а дзеркало в дерев’яній зеленій рамі, на якій вирізьблено очерет.
— Ну, от ми й прибули, — сказав пан Морок.