Яна спересердя програла її з жахливим рахунком. А тим часом домовились, що в понеділок зустрінуться рівно о дванадцятій годині п’ятнадцять хвилин у салоні відпочинку. Якщо експеримент завершиться успіхом, — разом повертаються на Землю, і дорогою Артем розповідає усе, що може цікавити пресу. "А справа дійсно нова, — подражнив він, — і надзвичайно цікава. Я гадаю, що йдеться про нову технічну революцію..."
Третю партію він теж виграв.
Кілька днів Яна нічого не чула про Артема. Лише спіймала себе на тому, що менше думає про речі, які щоденно збагачували її блокнот, аніж про наступну зустріч. "Це я хочу взяти реванш", — переконувала себе.
В понеділок зранку приготувалась до польоту. Виконала спеціальний комплекс фізичного тренування, переглянула всі свої записи і... легенько, майже зовсім непомітно підфарбувала губи.
Об одинадцятій востаннє зустрілися з головним астрономом Обсерваторії. Він дуже цікаво розповідав про розвиток прикладної астрономії як основи космонавігації, і гріх було б перебивати цю незвичайно зайняту людину...
До салону Яна увійшла о пів на першу. Вона сюди дуже поспішала — щосили стрибала Галереями, ненароком штовхала людей на самохідних доріжках, перепрошувала і знову стрибала... Плескатий блокнот, що висів на довгому ремінці, легенько ляскав її по комбінезону.
Артема в салоні не було. Тому приміщення знову здалося незатишним. Гостро й холодно світилося розсипане порожнечею срібне просо. Місяць був мертвою пустелею, а Обсерваторія — крихтою металу й пластику, яку люди загубили серед базальтових нагромаджень...
Артем не приходив. Він зранку ще був на зворотній півкулі, звідти не близько. Яна пошкодувала, що не взяла шифр його відеофона.
Чекала годину. Потім викликала через стаціонарний відеофон інформаційний центр. На екрані засвітилася схема Обсерваторії. Біля прямокутника, що зображував вокзал відльоту, спинилася стрілочка. Апарат сказав:
— Члени експедиції Артема Соболя відлітають за півгодини на Землю. Зараз вони повинні бути на вокзалі.
— І він там? — спитала Яна. Тихо.
— Дякую... — розгублено промовила дівчина.
Хтось у салоні засміявся, почувши, як вона розмовляє з машиною.
Знизала плечима, вийшла в центральну галерею. Тут було порожньо. В двох напрямках бігла підлога. З бокових дверей вийшло кілька чоловік. Вони проїхали повз Яну і зникли в широких дверях вокзалу, що віддалік вливали до галереї зелене світло.
А за кілька хвилин з’явився Артем. Він широко крокував по рухливій підлозі. Опинився біля Яни. Вона відступила, даючи дорогу до салону, та він кивнув привітно: "Добридень!" — і майнув далі.
Повернулась до крісла, що й досі тримало її тепло. Знову чекала. Хвилин за двадцять побачила крізь стіну, як від вокзалу відкотився вагон підвісної дороги. Він проплив повз салон, в одному з вікон виднілась постать Артема.
Вагон біг від опори до опори, все віддаляючись, потім його вогні стали скидатися на купку зірок, Що ковзали над місячною поверхнею, вони побігли по зовнішньому схилу далекого цирку і Сховалися за зубчастими краями. Там був космодром відльоту.
Яна собі не повірила. Ще ніколи в житті жоден мужчина не обійшовся з нею так нечемно. І їй таки справді хотілося мати інтерв’ю з Соболем. І... було щось і третє, найголовніше, та його важко було висловити.
Ще раз підійшла до відеофона. Цього разу інформація була офіційно точна:
— Група фізиків Українського фізико-технічного інституту на чолі з ученим Артемом Соболем зараз перебуває на космодромі, звідки відлетить на Землю спецракетою. Старт — за десять хвилин.
Дівчина опустилась у крісло. Не ворухнулась, аж поки не побачила, як з-за кам’яного пасма звився стовп білого вогню і впав угору — в прірву.
Ніколи ще не відчувала такої самотності. Ніколи ще космос не обпікав таким холодом. Від образи аж боліло в горлі... Настрій піднявся тільки в рейсовій ракеті, бо виплекана тисячоліттями цікавість і допитливість людини поглинули все інше.
За стінами залізничного салону блимали осінні пейзажі. Яна зітхнула без жалю і суму: Місяць — це було так недавно, а як багато змінилося з того часу...
До салону зайшла нова людина. Яна підвела очі й відчула в грудях тягучу нудьгу: то був Олексій.
Розділ другий
НЕЗРОЗУМІЛЕ
Іван Антонович уже був зібрався їхати з Києва додому, коли подзвонив президент Академії.
— З Українського фізико-технічного інституту, — сказав він, — з лабораторії Соболя ось уже другий місяць не надходить наукова інформація.
— Зіпсувалися канали? Чи це можливо? Або вони облишили, шифрувати?
Іван Антонович міг поставити сто чи двісті таких запитань, бо факт був неймовірний. Але те, що він почув далі, зовсім спантеличило: замість наукової інформації лабораторія Соболя п’ять тижнів підряд передає... таблиці логарифмів. Спочатку передала їх від початку до кінця, потім — від кінця до початку, а тепер знову з початку... Таблиці старанно зашифровані лабораторною установкою. Цього б ніхто не помітив до найближчого підведення підсумків, але президент особисто цікавився роботою Соболя і вчора вирішив переглянути нові матеріали інформаційного центру...
— А що каже Соболь? Це... дуже, дуже безглуздо, надзвичайно безглуздо!.. Жарт? Якась несправність? Чому таблиці логарифмів? Хіба в УФТІ не розуміють, яка важлива робота Соболя?
Іван Антонович не поставив президентові жодного з цих запитань, бо той міг лише знизати плечима.
— Га, Іване Антоновичу? — сказав президент. — Ви вже однаково на Україні... Га? По дорозі? Ви ж якраз сьогодні збиралися до Москви, от і заїдьте в Харків. Га?..
Молодь завжди сміялася із звички президента вставляти в розмову зайві слова. Адже тепер розмовляють лаконічно.
І тоді Іван Антонович Кардашов помчав у Харків. Він мав свою слабкість: автомобілі на повітряних подушках. Відчував себе вітром, вихором, хмарою, а головне — знову молодим і бадьорим. Ніщо так не надає відчуття молодості й нестримної сили, як швидкий рух. А він ніде не здається таким швидким, як на повітряних подушках, близько від землі...
Під машиною слалася бетонована ріка шосе. Часом біоструми, покірні уяві Івана Антоновича, посилали автомобіль через кювет, і він мчав над просторими луками, вздовж річок, поверхнею ставків і озер. Трава, як вода, бралася густими брижами, і хвилі розбігалися позад машини.
Шосе було старанно підметено, до останньої порошинки обдмухане потоком машин. Тихе гудіння виповнювало кузов. То гуло повітря. Воно пружно обтікало корпус і міцно тримало крила-стабілізатори. Сині плями ставів рябіли господарським птаством. Мліли під сонцем чорні простори зябу. Аж світилася свіжою зеленню озимина.
Вулицями міста не можна їздити в таких машинах — вони несуть вітер і здіймають куряву. В місті користуються електромобілями. А бетоноване шосе зметнулося
вгору, по естакадах півкільцем охопило розсип кварталів, садів і заводів... Воно повернулося на землю аж за околицею, де серед лісів біліли будинки й корпуси УФТІ.
Залишивши машину на майданчику, Іван Антонович пішов до інституту. Навпростець — вузенькою стежечкою, яка звивалася по травах, поміж пожовклих чагарників і молоденьких дубків.
Президент казав, що Соболь несподівано вилетів до Буенос-Айреса. І що Кардашову слід перш за все поговорити з його найближчими співробітниками — Максимом Свиридом та Олексієм Суховим. Незрозуміло: чому вилетів Соболь?
За марними спробами побудувати якусь логічну версію Кардашов пройшов знайомими кварталами й піднявся до кабінету Соболя. Запобігливо розчинилися двері. У білій кімнаті з скляною стіною тільки одна людина сиділа біля апаратури.
Кардашов наблизився. Науковець відчув присутність стороннього і озирнувся. Це був худорлявий хлопець з тонким обличчям. Врівноважений, та лиш до певної міри. А там може спалахнути блискавкою, зірватися ураганом... Так відзначив Кардашов, що вже років п’ятдесят вважався неабияким фізіономістом.
— Здрастуйте. Коли не помиляюся, ви Максим Свирид?
Той підвівся і шанобливо взяв руку старого. — Так, ви не помилились, Іване Антоновичу. Підійшли до столика, посідали.
— Де Артем?
— В Буенос-Айресі.
— Навіщо? ..
— Він просив нікому не казати. Але ж не вам, звичайно. Він полетів у гості до старого Гомеса.
— До Освальдо Гомеса Пайро? — здивовано уточнив Кардашов.
— Так.
— І нікому не сказав, крім вас?
— І Олекси.
— Сухова? — вловивши ствердження в погляді Максима, старий владно кинув: — Розповідайте.
Одного ранку Артем разом з своєю нареченою Яною Шевченко, — це журналістка з київської газети "Вісті", — прийшли до цього кабінету. Максим і Олекса були вже тут. Як завжди, Артем перш за все увімкнув відеофон, щоб проглянути повідомлення, які могли надійти вночі.
— От так так!.. — вигукнув він раптом.
Всі здивовано озирнулися, Артем дивився на екран, що відтворював відеограму, прийняту о другій ночі. Там був старий-старий, з білою як сніг головою і такими ж білими вусами видатний аргентинський учений Освальдо Гомес Пайро. Артем любив старого. Він вважав Гомеса своїм учителем, хоч їм жодного разу не пощастило зустрітись. Ото тільки й розмов було, що за багато тисяч кілометрів, через відеофони.
— Послухайте, любий мій друже, моя гордість і надія сучасної фізики, — сказав Гомес.
Артем усміхнувся: впізнавав звичку Гомеса висловлюватись пишно й незграбно. Вона зникала, коли йшлося про науку.
— Я надзвичайно шкодую, — вів старий, — що не бачу вас, але даруйте, талановитий юначе, у моєму віці не можна зневажати різницю в часі, що шматує нашу планету. Вночі я сплю, і дуже радий, що ви робите те ж саме.
Старий торкнувся вусів, сумно похитав головою. Потім його зображення розпливлося й зникло. Але голос — старечий, тремтливий, хрипкий — лунав далі:
— Ви повинні до мене приїхати. Я вас запрошую. У мене збереться кілька справжніх учених, дуже небагато, бо їх, даруйте, взагалі небагато. Чотири-п’ять чоловік. Я дещо зробив, юначе, чуєте! Я дещо зробив! Так мені здається... Але я жодного слова не скажу людям про своє відкриття чи, може, просвітлення, чи осяяння, — кажіть, як хочете, — поки в мене не збереться кілька чоловік, яких я справді поважаю і люблю. Ви прослухаєте моє повідомлення, скажете свою думку. А далі... Може, ви почнете сміятись, і я собі скажу: "Освальдо, куди ти пнешся; ти своє зробив — а ти таки зробив чимало, дурню! — а зараз відійди і не заважай молодим.