Книг там, крім корану, з якого читав мулла, не було. Вона ніде не бачила книг, де їй було бачити? У кого? Навіть у самому Нальчику вона була один-однісінький разочок!
А тут вдома, в хаті було стільки книг! Стара пані глянула на неї, помітила цей подив.
"Боже мій,— подумала Марія Олександрівна,— в якому прадавньому часі я опинилась!" Але цей неудаваний подив, немов дівчинка всім своїм єством побачила якесь чудо, водночас приємно вразив Марію Олександрівну. Незнання, необізнаність ще не свідчать про нерозум. Вона всміхнулася дівчинці.
— Як тебе звуть?— спитала вона.
— Софіят, Софіят її звуть,— з готовністю і радістю, що, здається, все обійдеться гаразд, відповіла жінка.
— Хороше ім'я, якші, якші. По-нашому Софійка. Підійди до мене,— і поманила її рукою.
Софіят підійшла, схилила голівку, і Марія Олек-
сандрївна погладила її коси, що спускалися з-під круглої шапочки.
— Які коси гарні, густі, чорні.
Тітка правду казала. Нема чого лякатися доброї пані.
Хіба вона, Марія Олександрівна, знала, що так буде через багато років?
Вранці здалося, що їй краще і може вистачити сили вийти, посидіти над своїми паперами, але раптом важко стало дихати. Вже знала: це на зміну погоди, і цілий день лежала. Тільки думала над "своїм". А "свого" ж було багато, надто багато, і не тільки думки про синів. Неспокій про них, немов тінь, завжди й скрізь не залишав її, як і думки про те, що колись почала писати. Виринали живі постаті, і чулися окремі слова, окремі вирази. Ні, вона сьогодні не нарікала, що неспроможна сидіти за столом, їй хотілося бути тихо, наодинці з тими постатями, тими словами.
— Чи ти хочеш чаю? Я тебе вже питаю втретє,— почула вона голос чоловіка, нетерплячий і незадо-волений.
— Будь ласка! Хай сюди Софійка принесе, таки хочеться гаряченького, щось мерзну.
Але чує, що Михайло Дем'янович за стіною наказує:
— Гамаль, віднеси пані чаю.
Чому Гамаль? Це хлопець, який допомагає на подвір'ї. Може, був саме коло Михайла Дем'яновича, а Софійка десь далі? Та хлопець довго не йде. Певне, тільки-но поставили кип'ятити? Краще не питати, бо Михайло Дем'янович може й сердито зопалу відповісти... Дуже він змінився. Чи просто втомився від клопоту по господарству? Але ж колись і вона не мала вільної хвилини, та хіба вияв-
2 О. Іваненко
17
ляла хоч трохи нечемності до чужих чи до своїх — чоловіка і синів? Не треба про це думати.
Нарешті хлопець заходить до кімнати, незграбно тримаючи блюдечко з чашкою чаю. Чай вихлюпується на блюдечко і на підлогу. Краще мовчати. Раніше вона просто не терпіла такої неохайності... А чай зовсім негарячий, не те що от-от закип'ятили. Надпила кілька ковтків... На такі дрібниці не треба звертати уваги. Надто багато "дрібниць" оточували її вже багато років.
Хіба вона знала, що так буде через багато років? Навіть і не думала про багато років.
Вона думала про "багато років", коли була з Митею, а вийшло так недовго, так несправедливо, жорстоко недовго.
Щось останнім часом, невідомо чому, згадується саме Митя. Митя Писарєв.
Ото було справжнє життя, сповнене праці, планів, розуміння всього, чим жив кожен із них. Справжнє життя. Тільки надто коротке. Воно урвалося, коли Митю, нерухомого, витягли з моря і вона заголосила. Боже мій, господи! Як вона голосила там на березі, немов певна була — він почує, він побачить, як вона його любить, любитиме, як він потрібний їй. І не лише за ним вона голосила, а й за своїм життям, бо з ним, саме з Митею, бажала бути довіку, хотіла, щоб її Богдан, син першого чоловіка, Опанаса Марковича, був схожий на Митю!
Зараз вона Митю найчастіше згадує, ніби перед ним виправдовується за все, що було потім, за все нездійснене і невиконане. Ніби і виправдовується, і скаржиться. Чом людині завжди хочеться звіритись комусь, комусь поскаржитись? Нікому їй тут пожалітися. Хіба що цей зошит буде зараз єдиним другом, якому можна звірити свої болісні думки.
Так, напівлежачи, олівцем писала вона, і здавалося — розмовляє то з Митею, то з Богданом, зовсім не думаючи, що хтось інший прочитає. Просто треба ж комусь пожалітись.
А вже сутеніло. Певне, зараз запалять лампу. Вона зупинилась на півреченні...
За вікном спочатку потемнішали на обрії гори, потім непроглядна темрява впала на них, на ліси, долини, аули, містечка й фортеці, на їхній маленький будиночок. Усе навколо баба чорним кожухом вкрила, як примовляли дітям на Україні, а тут Со-фійка якось сказала: "Джигіт чорною буркою накрив".
І настала ніч.
Не любила вона ніколи ночі, не любила пізньої сльозливої осені, не любила холодної зими. Вона любила ранки, коли ледь-ледь світало, палко й досі кохала й завжди нетерпляче чекала весни, коли благословлялося на пробудження природи і все буяло, розквітало, росло, стриміло вгору, у височінь.
А вночі дужчала самотність.
От чого вона боялась усе життя, от що її завжди гнітило і лякало. Вона завжди просто якось гарячково-співчутливо ставилася до самотніх людей.
Згадала, у Петербурзі, коли жили разом з Митею Писарєвим, Митя інколи проводжав її до лікарні, де лежала сестра випадкової провінційної знайомої. Нікого з рідних у хворої не було в Петербурзі, ніхто її не відвідував, крім Марії Олександрівни, і лежала та нерухома, усім байдужа, безмовна і часто безтямна.
Митя одного разу почав доводити, що безглуздо їй, Маші, так витрачати дорогий для творчої праці час, і Маша спалахнула, розсердилась, хоча розуміла, що це він говорить з любові до неї. Вона запально заперечила, що непотрібно їй такої любові, що його твердження егоїстичні, і він знітився, зніяковів. А незабаром вона застудилася, і Митя цілісінькі дні й ночі не відходив від неї. Розплющуючи очі, вона одразу бачила його добрий, турботливий погляд. Любий МитяІ Який він був до неї лагідний, ласкавий, полишив навіть на той час свою літературну працю. Як вона, безглузда, не цінувала цього? Ще й підсміювалася!
— А як же твоя теорія егоїзму?
Він, ласкаво дивлячись в очі, відповідав:
— Ти ж людина, і я тебе люблю. То було колись, а тепер...
Може, у всіх в такі роки (вона боялася і сама собі сказати "на старість") загострюється почуття самотності, важче знайти гармонію почуттів з іншими?
Вона не хотіла міркувати про це, а все ж... Що з того, що Михайло Дем'янович виглядав не молодшим за неї,— різниця віку була жахливо велика. Раніше, коли вона була квітучою жінкою, про це й на думку не спадало, йому навіть заздрили! Ще ж не так давно він писав їй під час недовгих розлук сповнені трубот і захоплення листи. А може, то час так швидко лине, і для неї десять років — наче вчора? А тепер, тепер, коли їй особливо потрібна і ніжність, і, може, поблажливість, він став наче чужою людиною.
Адже коли доходиш до таких років, мимоволі картаєш себе — чого не встиг зробити, мордуєшся, а чи встигнеш? І мимоволі думаєш, що не встигла тому, що надто багато піклувалася про інших,— про нього, про синів, і вже не спроможна так піклуватися, як звикла, а підсвідомо чекаєш такого ж відчайдушного піклування про себе. І підсвідомо, може, хочеться, щоб пожаліли.
Адже жаліла вона завжди в своєму житті тих, хто потребував цього? І не раз обпікалася на цьому...
От зараз, коли згадує свої "жалощі". Власне, "жалощі" призвели до того, що скоїлося потім і що стало поштовхом до втечі з Петербурга, зміни життя.
Чому тепер гостро згадується все прикре, що колись траплялося, все найважче, і наче шукаєш виправдання, хоча ніхто його не вимагає і не чекає. Отак і вирине в спогадах.
Після загибелі Миті, після першого несамовитого розпачу вона рвучко кинулася знову в роботу. З нею був Богдан. Треба було жити. Вона була потрібна Богдану, це вона відчувала далеко більше, ніж він сам, як взагалі сини. Треба було працювати.
Ні, вона не була тоді самотньою. З нею були друзі, діячі "Отечественных записок" на чолі з Некра-совим і Салтиковим-Щедріним. Це був "її" журнал. Вона писала для нього, перекладала. У Парижі вірний старий Етцель не міг нахвалитися її допомогою його видавничій справі в Петербурзі — організації перекладів, швидкому, майже побіжному виданню творів французьких письменників, з тими ж ілюстраціями, що виходили і в Парижі. Треба було все робити швидко, організовано. їй довелося кілька разів їздити до Парижа, і подорожі ці були зв'язані не лише з видавничими справами. З її допомогою тримався зв'язок з емігрантом, відомим революціонером Лавровим. Такі доручення могли дати тільки людині "одної віри" — віри, в яку навертав її колись у Неаполі Добролюбов,— соціалістичної.
Врешті, її журнал. "Журнал кращих перекладів з іноземної літератури", редактором якого вона стала.
Той журнал був спалахом, злетом, і не тільки в її житті, а й багатьох жінок.
Двічі на тиждень у редакції — невеличкій кімнатці — на "прийом" збиралася сила-силенна жінок. Та хіба тільки двічі на тиждень, в дні прийому? І хіба тільки в редакції — найманій кімнатці? Приходили різні жінки, різного віку, і молоді, і навіть зовсім підстаркуваті, здебільшого інтелігентні, освічені, запевняли, що знають з дитинства іноземні мови. Раніше перекладали? Ні, ніколи, але ж вони вільно розмовляють французькою, німецькою, англійською... Одні з дитинства мали гувернанток, інші самі були в гувернантках, боннах.
— Дайте, будь ласка, на пробу, я хочу бути самостійною, незалежною від чоловіка, хочу сама працювати.
— Надія лише на заробіток у вас. Чоловік помер, я сама з дітьми.
— Хочу вчитися, але коштів жити в Петербурзі у мене нема. Батьки проти і нічого мені не даватимуть. Та я нізащо не повернуся додому.
Все це повторювалося безліч разів у різних варіаціях, і все було зрозуміло Марії. Кожній здавалося, що її становище особливе, що її прохання і ситуація виняткові, а Марія, поглянувши тільки, вже знала наперед, що почує, і їй навіть цікаво було, чи вгадала вона, чи ні. Чи прохання їхнє для порятунку сім'ї від голоду, чи для того, щоб стати незалежною від деспота чоловіка, чи для можливості вчитися.
Основне коло співробітниць журналу створили добре знайомі, вже відомі перекладачки — її перша помічниця Надя Білозерська, сестра Миколи Олексійовича Некрасова — Ганна Буткевич, дочка "гра-^ жданського" чоловіка Ганни — молода, гарненька, закохана в Марію Олександрівну Вірочка Єракова.
Навіть мати Марії, підстаркувата Параскева Данилівна, насмілилася попросити в листі Машеньку датнґ їй роботу — адже вона досконало знає мови, а їй треба заробити хоч трохи.