Чи до клуні.. Щось я не розумію тих музикантів. Фраки з шовковими вилогами, а чого варті гостроносі лаковані туфлі, не одному ж, мабуть, понатирало водянки. А під чорними фраками тіло біле-біле, таке на сонці одразу береться пухирями, м’якенький животик, опущені плечка, серветка, пов’язана на грудях, — що у нас сьогодні смачненького? — — нічого особливого, — дещо з Баха, трохи з Моцарта — як завжди.. А їхні оплески — не руками, а смичком об деку, хіба вони не нагадують щось безруке, механічне — мовляв, чуєте, як наші приручені дерев’яні ляльки вітають вас, — а квіти, а поклони, ось встала перша скрипка і вклонилась, і так щоразу. Чи зміг би я коли-небудь приручити якийсь інструмент, щоб він, як то кажуть, сміявся і плакав.. Мабуть, ніколи. А в сутінках, як риба, пускати бульбашки звуків крізь отвори темної полірованої дудки — ось тут перед тобою розписана чорним по білому уся музика — хіба ж це так складно ’— читай собі і грай. Ні, я не побачу за нотами нічого, даремно Бахові рукописи знайшли на якомусь горищі.. О, а якраз на цьому горищі, над музикантами торік знайшли куниче кубло, їх там було розплодилося з добрий десяток, а може, вони ще й зараз там є, і слухають разом із ним ці звуки, ну, вони, певне, набагато солідніші знавці.. Всміхнувшись, оглянувся — ніде нікого. Навшпиньки підійшов до вікна і, все ще посміхаючись, з-за стінки, щоб ніхто не помітив, зазирнув усередину.. Боже, скільки їх сюди напхалося, хто боком, хто передом, хто спиною, і кого тут тільки нема., під вікном мефістофельський профіль витягує душу зі скрипки, білява арфістка, повна, як плакуча верба, виглядає крізь струни загадково, забуто.. Слухай, слухай, зараз вони тобі заграють сплющений час, ні на йоту не відступивши від правди, і ти почуєш, що з нами було, є і буде; звичайно, якщо ти не ликом шитий, то в цій солодкавості — а музика завше має бути трохи солодкавою — — почуєш і тиф, і чуму, і сухоти, але музика завжди проносилась понад могилами, куди безладно звалювали кістки композитора, вона хіба що ледь торкається поверхні, а там уже шовкова травичка, горбик, деревце.. Цікаво, чи так його палець торкався клавіша.. Чого тут стоїш, що, що загубив?.. Хотілося б, мабуть, накрохмаленої сорочки, прохолодного фраку, квітів, оплесків.. Він відступив од вікна, побрів до виходу з Лаври і. натягнувши каптур пальта, бо тут вітряно, почав спускатись Новонаводницькою до свого двадцять четвертого.. Ні, не хотів би.. Я більше люблю чорну роботу.. Забити цвях, побілити, викопати яму.. Може, я не туди йду?.. Його очі ковзнули по горбку, де завжди на тлі призахідного неба і Дніпра вирізьблювались молоді акації. Горбок голий, приглянувшись, помітив свіжі пеньки, присипані тирсою.. У темнім вологім вибалку горів вогонь. За ним гуртом, ніби гріючись, стояло біля десятка людей, але вони не змерзли, навпаки, обличчя зблискували потом. Дехто курив, неквапливо хтось розмовляв, видно було, що чекають, поки догорить хмиз. Оддалік, ткнувшись у землю, лежало кілька бензопил. Здавалось, люди чекають на свіжину, добряче натрудившись. Відбившись од компанії, йому назустріч відокремився чоловік, мабуть, щось шукав, очі неуважно бігали по витоптаній землі, вже досить старий, у сивім волоссі заплуталась чи то тирса, чи солома, оголену до ліктя руку простягнув перед собою, і здалось йому, що там кров..
4
Вийшовши з кабіни ліфта, одразу побачив, що його записка, застромлена в дверях на випадок, коли дружина прийде раніше за нього, стирчить на тому самому місці. Не приходить.. Уже два тижні вони не бачаться. Він живе тут окремо, в чужій квартирі на восьмому поверсі. Щодня повертається сюди, читає газети, слухає радіо, п’є чай і засинає. Ранком встає, виходить і залишає в дверях записку: "Прийду пізно, вчора чекав на вас цілий день". Можна цілу ніч не спати, ніхто тобі не заважає, нема з ким сваритись, за стіною чути, як вовтузяться малі діти, гугнявить телевізор, кує зозуля на одинадцяту, помаленьку усе стихає, вкладаються спати. Він уже знає напам’ять арифметику цього дев’ятиповерхового будинку. Гаснуть одне за одним вікна, ось погасло і його. Зарипіли ліжка. За стінами приглушені лагідні розмови, пір’я подушок вбирає чийсь сміх, сльози.. Він уже не пам’ятає, як донесло його у переповненому тролейбусі і хвилею викинуло в сутінкову квартиру, клацнувши за спиною замком. Він хоче спати, не чекаючи дозволу, вже. У напівтемряві підійшов до розкладного ліжка і вкрився з головою, як це любив робити в дитинстві. Закашлявшись, пірнає у сіру воду, поволі, аж поки пальці ніг не торкнуться дна, але дна щось немає, тіло легке, виринуло, воно ще хоче поплавати по поверхні. Тіло ще молоде, а в мені вже старість. Ось воно, молоде тіло, скидається з боку на бік, відпихається ногами. Голова вигулькнула на поверхню, безпорадно відкрились очі. Вздовж хребта вп’ялись кліщі, перекинувся на живіт, долоні переплелись на тім’ї, там, де кінчався хребець, пальці намацали затверділі гулі, вони збільшувались, розмикаючи долоні. Він відчув подув гарячої хвилі, тіло як повітря над газовим пальником захиталось, гойднувшись, відірвався живіт. Голова лежала сокирою в подушці, відірвати її — значить, дати тілу підніматися далі, а хвиля вже осідала, він падав. Важким, нелюдським зусиллям вивернувши очі на двері, побачив на їхнім каламутнім склі відблиски заграви. Може, ця теплова хвиля і є старість.. Вона надходила, випираючи собою двері навстіж, тіло, напружившись, завмирало.. Вона виходила, заглянувши в його очі, цей сьогоднішній її прихід завершувався. І все, що сталося, запам’ятають очі, єдині безпорадні свідки. Назавтра багато що зміниться, але в очах вона залишиться і, слідкуючи за його поглядом, спрямовуватиме увагу на неяскраві, повні суму й тривоги предмети, буде болісно зводити його брови, навчаючи усе сприймати по-своєму..
Розслаблено заламавшись, підлетіли руки і впали, гухнувши у дрімучу вовну.. Форкнуло біля вуха, важко поруч піднялась кінська голова, струснувши довгу гриву на очі, роздулись ніздрі, попона пріє, яка вона вимочена, нова, а запах конопляний давно вивітрився, аж хлющить, уся в піні, — стягає одну попону, другу, третю, вони вже не потрібні. Тепер тіло гладеньке, ось загривок, пасма лягають по той бік вигнутого хребта, ось губи, я підсовую долоню під них, твої губи торкаються кількох остюків, а ніздрі втягають порошинки борошна, адже над нами жорна.. Так, за цією дощаною стелею є ще другий поверх і там труться жорна. Ті, що на дні, під нами, ті мовчать, а ці, над нами, витягнуті на боже світло, — ці скрегочуть, тут маємо перебути ніч, а назавтра — до другого млина.. Борошно притрусило твої боки, але я їх обов’язково протру долонею, вона така м’яка у мене, як і твої губи. А бач, що робиться з моєю бородою, чи проб’є собі дорогу до вуст тепер шматок хліба, а птах не буде розколювати череп, виколупуючи звідти зеренце?.. А думаєш, те каміння над водою за млинним колесом — хіба воно не біле? І воно біле, хіба якась пташина-вертихвістка не протягне ланцюжок до води. А вода не біла, на те вона й вода, щоб омити чиюсь кров чи китицю вербового листя, вона темніє, як твоє око наді мною.. Його рука з’їхала по той бік пагорба, пальці ловили вітер поміж розсипчастих шовкових пасм, а очі з-під присипаних борошном вій дивились у відкриті в темряву очі, ще темніші, темніші за темряву, і там він побачив простір.. Я хочу тобі розповідати про простір у вухо, нашорошене в ніч, коли над нами сіється борошно, я хочу тобі розповідати довго, так, щоб ти міг уловити ритм простору в тому, що говоритиму, аж поки він сам не склепить нам обом повіки. Хочу розповісти про нестерпну роз’єднаність простору, я хочу звернути твою увагу на дерево — не це, відполіроване руками і підігнане під наш зріст, бо таке дерево має більше спільного з каменем, але дерево, котре стоїть на краю простору, незбагненне своєю цнотливістю. І я знаю, таким воно буде вічно, відгороджене від дрібніших речей, — таких як ми з тобою — межовим каменем. Хочу тобі нагадати, що саме мальви звернули свій виповнений сумовитою ніжністю погляд поза камінь до дерева, не до нас.. Хіба тебе ніколи не дивували її витягнуті стебла, адже то стрімкий прорив у простір, а її припорошені курявою, туго перев’язані вузлики з хлібинками, хіба не вказують на її досвітню мандрівну вдачу, а одночасно хіба не нагадують про наше пізнє-пізнє вставання, нашу мляву лінивість і плентання далеко позаду.. І справді, у нас набагато більше спільного з волами, і в моїх словах — їхні ритми, їхнє розуміння простору. Виходить, ми задні, якщо кінцевим орієнтиром має стати дерево. 1 коли воно саме по собі є втіленням недосяжності, то нашим простором є хіба що битий шлях, притрушений борошном., і тепер, після всього, що дійсно означає нестерпну роз’єднаність, я хочу повернутись до того, що нас об’єднує — це очі. Може, ти звернув увагу на добре відтінені впадини довкола очей, перед входом у єдино твій простір, мій. вола.. Ти помітив, що око, вибравши для себе захищене од вітру місце в затишній улоговині поміж кістяних пластин, оповило себе якимсь небесним серпанком, мабуть, мереживо синюватих капілярів утворює це світіння над темним вологим входом у простір, входом вузьким, нестерпно болючим під борошняною порошею. І це те, що нас єднає з деревом, вірніше саме його недосяжність зумовлює втомлений серпанок під бровою..
5
Прокинувшись, довго не вставав. У голові гуло, але не від шуму транспорт} за вікном — там було тихо.. І вікно зовсім світле, вчора прийшов пізно, але чи було вже темно, не пам’ятає.. Вихідний. Як добре, що саме сьогодні він такий розбитий. Особисте життя, ось воно — під ковдрою, на чужому ліжку. Вчора на роботі, сьогодні тут.. Здивовано розглядає руки поверх ковдри. За нігті понабивалась крейда, шкіра вся зморщена, затягнута білою павутинкою, потьоки від зап’ястя аж до ліктя. Крейда.. То що, вчора не вмивався, так прямо й заліз у постіль після роботи? Бліді, поїдені водою пучки. Самі по собі. Здається, вони вже дечому навчились. їм навіть подобається така робота.. Одні торкаються струн, інші піднімаються до яблука чи до лози, обтяженої гроном.. А ці люблять білити, подобається занурюватись у рідкий сіруватий розчин.