І те, як кілька днів підряд він, повертаючись після роботи, "квасив" із дядьком Федею, Гаврищенком і Князевим. Бо не зміг знести того, що його просто виставили за двері, бо вже непотрібен, так би мовити, що він таки для неї пацан, а тут приїхав її правовірний, порядний, законний чоловік, і він, Боб, пішов геть, до такої-то мами... А його прило-вило раптом, сам не сподівався, раптом занило в серці, зсудомило. Ці жінки, ти ще взнаєш, Майкле, недарма кажуть, біди з ними не оберешся, от я вже й не обрався...
Однак усе минуло з часом. Боб більше не пив, як в оті кілька днів, коли його і нудило, і млосно було зранку не раз, і очі ховав від батьків, які щось-таки та помічали в ньому в час його негараздів. Тато бурчав, що Борис починає зраджувати надії батьків, які так на нього сподівались. Мама просила схаменутись.
Та Борис був хлопець хоч куди. Що ота зачіска та ланцюжки чи браслети із шкіри? То пусте! Мало хто що одягає. Молоде, перебіситься, а гітара, так то ж музика, хай гуляє, а що кричать вони, так то молода дурість! Викричаться й минеться! Аби не хуліганили, не впивались, не крали та не бешкетували. А співають чи танцюють, то нехай собі! Коли ж бо їм молодими бути. Так і батько казав, і мати. Ото лиш як побачили, що ніби випиває, то почали нарікати, але Боб утікав від розмов, а тоді й взагалі від них — геть із дому. Це тривало недовго, бо коли повернувся Майкл, усе ввійшло в норму.
А загалом-то чіплялись до нього віддавна. Сусіди, знайомі, просто випадкові мимохідці. Зі школи почалось. Але ж сьомий, навіть восьмий класи — то ще дурниці. Не було тоді в ньому тієї сили, якої додавалось тепер щомісяця, не року, майже щодня, коли, викричавшись, виспівавшись, при гітарі, наслухавшись своїх улюблених груп, вони виходили з Майклом побродити рідним селищем і почували, що живуть в іншому вимірі, що люди довкола не чують, як місто живе в такт саме їхній улюбленій музиці, в ритмі металевого, важкого року...
Гуркотів трамвай, подвійний завжди тільки № 33, а однова-гонний завжди № 32, і гуркіт у них був різний, а прислухайся лишень, Майкле, це ж мелодія "Айрон Мейден", що відбиває № 33-й, ось той перехід геть такий самий, коли зупиняється і стукає вагонними буферами...
...А коли в депо гудуть паровози, коли гуркочуть вагони, і стукає кран, і верстатний фрезер виводить свою ноту, а слюсарі відбивають дріб на двигунах чи на шпалах, ой, так, особливо на шпалах, передзвін, перегук коліс і гудків...
Метал! Наше життя — метал! Ми — теж метал! Ми ще покажемо, чого варте наше покоління, найкращі з нас!
Навесні їх викликали в райвійськкомат, надійшов призовний вік, незабаром у лави. Служити!
Боб з Майклом не дуже й сумували. А що? Всі служать! Треба лише потрапити в одне місце, там ансамбль організуємо! Переживемо, перезимуємо раз, другий — і геть! А тоді... тоді буде інше життя, справжніше, бо армія перед нами ніби розтинає життя, ділить його на дві половинки. До армії — одне, а після армії — інше!
Але зараз жилось особливо замашно, особливо розкішно, широко й розтяжно... Знали, що догулюють останні місяці, знали і тому жили, як хотіли, ловили кайф, як могли, а музика, ой музика, музика таки була найголовнішим!
Зіна ще закликала його раз по раз. Так уже виходило. І все було непогано. Але ніколи вже не тьохкало серце, як тоді, ніколи, бо тепер він напевне знав, що це лише пристрасть, настрій, а не кохання. Тепер вчував, що вона тягнеться до нього набагато більше, ніж раніше. Але ні, тепер — метал! Жодних зайвих емоцій — залізні нерви й воля! Вперед, тільки вперед!
Вона знала, що він збирається в армію, і він знав, що саме тому, що лишився лише місяць, вона раптом попустила віжки, знаходить час, місце, вираховує, домовляється, влаштовує, а він... А він приходить, погоджується... Або ні!
Він уже володів собою. І тут також! І тепер він подобався сам собі і пишався тим, що ніколи не дав їй відчути, що була в нього першою. Не знала вона й ніколи не дізнається, як несамохіть, знічев'я, але зачепила-таки тоді за серце, вивільнила всі його почуття, як змусив себе стриматись і відчув себе переможцем, коли минуло понад півроку і вона знову покликала його.
Часом його долав незрозумілий сум. Здавалося, що все тут було несправжнім, тимчасовим, вартим миттєвої насолоди, але не більше.
Він так і не зібрався позалицятись до Наталки, все збирався, але так і не наважився, а вона вже й закінчила школу і раптом почала ходити з одним із хлопців, що вчився в паралельному.
Одягнувши навушники, поринав у музику. "Скорпіони", "Ван Гален", "Мотлі крю", Оззі Осборн — то був період занурення саме в той жорсткий ритм, у якому домінують ударники, коли гітари, а не синтезатори ведуть перед у музиці, коли ексцентричні переходи, несподівані ефекти вибивають тебе з буденності, з нудного щодення, коли вириваєшся раптом за межі сьогоднішнього, заперечуєш, стверджуєш, почуваєш і переживаєш у музиці. Живеш у ній!
Музика майбутнього має бути саме такою, думав Боб-метал. Так думав і Майкл, так думали всі хлопці з рок-групи "Дракони".
Боб із Майклом дістались до військкомату, трохи спізнившись, і увійшли до залу, коли військком уже розмовляв з призовниками. Ззаду місць не було, довелося сісти в першому ряду.
Військком довго й нудно клав перед ними одну за одною казенні фрази про те, що вони незабаром виконуватимуть свій обов'язок перед Батьківщиною і повинні з честю... І таке інше.
Все ми вже чули. Не раз, і не два, і не вісім. Військком — зануда! Не міг щось розумніше придумати! Нема чого сказати, то хоч би коротко. Ні, це не метал!
Боб сидів і жував гумку, механічно пересуваючи її з одного кутка рота в інший. Перші хвилини дивився на військкома, але незабаром був уже десь у спогадах про музику. Так віддавна робив про випадок довгих проповідей. Нудьга!
Якоїсь миті, однак, відчув, що військком дивиться просто на нього і говорить щось таке, що стосується його, і включився в дійсність.
— Що за неподобство? — кипів цей облисілий підполковник із сивими скронями. — Як ти себе тут поводиш? Викинь негайно цю жуйку з рота! Де ти перебуваєш? Жуєш, як худоба, як корова чи бегемот!
Боб спокійно вийняв рештки жувальної гумки з рота.
— А що такого? Чого так хвилюватися? Ну, жуйка, ну вийняв, сиджу тихо, слухаю!
— Як твоє прізвище? — скипів військком.
— Самійленко.
— Я ось особисто займуся твоїм призовом! Ти в мене пожуєш! Теж мені, як папуга розряджений, зачіска яка! Ще начіпляв на себе! Ну, тобі служба медом не видасться!
— А чого це ви раптом до мене присікались? Що я вам зробив? — здивувався Боб.
— Все, досить! На цьому закінчили, всі вільні! — військком узяв себе в руки. Збори закінчились, і він, не дивлячись більше на Боба, вийшов із залу.
— Глянь, який служака! Географію знає! Папуги, гіпопотами... Ще жирафи тут бракувало! Але це вже більше тебе стосувалося б, Майкле!
— Ти нащо йому перечиш? Ще запре кудись, де чорт ноги поламає, будеш знати!
— Куди потраплю, туди потраплю. Скрізь проживу. Моє діло — металі А цей жлоб усе одно ніколи мене не сприйме за нормальну людину, навіть через зачіску, так що плювать я хотів. Відслужу, де вже скажуть, але ганьбити себе отак не дам, не потерплю.
У роті було сухо й кисло, нестерпно хотілося пити. Під щокою гарячий, вкритий жовтою пилюкою камінь усе ще здавався розпеченим, хоч сонце вже сідало й спека спадала.
Буро-червона земля довкола зливалася з його рябою курткою, сіро-жовті скелі обабіч ущелини швидко темніли в призахідному сонці, і він спробував підвести голову, але побачив перед собою тільки великий камінь, за яким лежав.
Як він опинився тут, лишилось для нього загадкою. Чи його відкинуло вибухом, коли підірвали першу машину, а потім кидали гранати? Чи вже в безтямі, оглушений, він інстинктивно відповз аж сюди, за цей великий камінь, що ніби відколовся колись від скелі й так застиг, затуляючи непомітну від дороги заглибину, саме таку, де вміщувалось тіло.
Він вдихнув повітря, і йому здалося, що легенів у нього більше нема, що краще дихати поволі, бо він мало не зомлів знову, відчувши різкий біль у всьому тілі. Нестерпно хотілося пити. Однак він не закашлявся, витримав, знову ледь не втрачаючи свідомості, вичекав ще мить, а потім спробував підвестися.
Здавалося, що не працює в нього ліва рука і ліва нога, але ж частина тіла рухалася, і він підтягся на правій руці, потім підтяг праву ногу до коліна і, припавши до каменя, визирнув на дорогу.
Власне, він і лежав при самій дорозі. Як вони його не помітили! Чи просто не спало на думку, що так швидко хтось може опинитись в укритті, чи не думали, що тут, за каменем, знайдеться такий схрон, але "духи" нишпорили навколо машин, жестикулюючи. Щось шикували. І раптом він побачив, що відбувалось.
Біля однієї з машин стояли п'ятеро його товаришів. Усі були поранені чи оглушені, певно, в такому самому стані, як і він.
Володя Савельев, Женя Коваленко, Булат Мансуров, Жолдар-бек Турсункулов, Богдан Дем'янчук.
Володя і Богдан — шофери вагоновозів. Решта — з охорони, з його підрозділу. Ті, кого не вбило зразу. Дорога на Великий Баглан давно була під загрозою. Але ж мали довезти продукти і боєприпаси. Вони вже не раз ходили в рейди, та лихо досі минало. А тепер підстерегли.
Ще вчора ввечері вони з хлопцями слухали нові записи, які з новенького "Шарпа" доносив їм сильний, хрипкуватий голос Рода Стюарта, а потім він, Боб-метал, співав їм свої пісні, складені тут же, в Афгані, відколи із молодого став "черпаком", бо минуло півроку, а ще за півроку "громадянином", тобто повноправним оійцем. Він уже понад рік тут, все знає!
Афган — це метал! Це моя війна, мій біль, моє нещастя, це мої пісні...
Йому було боляче, коли гинули товариші, коли і свої гинули, і афганці, з якими він тут товаришував, і всі, хто вмирав, боліли йому, і він написав у пісні, що
...війни вигадують старики, гинуть завжди молоді...
За це сварив його замполіт, а він казав — призивають пацанів, яким був і я... А що мені ця війна? Так вийшло, що потрапив сюди, от і все, мене не питали! А мій друг нерозлучний, Мишко, служить у будбаті в Мінську, бо в нього, бачте, в хребті щось там скривилось. Випадок долі. І цього всього багна він не знає, і лишиться живий, і повернеться...