снують розмову біля хвіртки:
розмова – голкою без нитки,
як і завжди, про те, про се,
куди це чорт мене несе.
Та скаче велик.
На вибоях
рипить пружинисте сідло.
І я щасливий, як з тобою,
як уві сні лише було.
Ілля, розкидавши громи,
останнім гримнув, як дверми,
свою завершуючи справу.
Киплять ярки. Роса на травах,
і в мене краплі на лиці,
і, як триколірна оправа,
веселка в небі і в Дінці,
і всенький світ у тій оправі.
Вода клекоче у канаві,
спливають білі пелюстки
і сизі плями від бензину.
А на порозі магазину
у чергу збилися жінки
і перетоптуються грузько,
хоч їм повторює завмаг:
– Та об’ясняю ж вам на руськом:
не завезли, іще нема.
А ти над ними й над усім.
На другім поверсі з балкона,
тополі срібної в росі.
У мене в грудях серце тенька,
і я на велику старенькім
все кривуляю під балконом,
як лицар, усмішки прошу,
а ти у відповідь із крони
на мене струшуєш росу.
І не закінчується сон,
в якім тополя, і балкон,
і світ в триколірній оправі.
І все, що в дійсності було,
і все, що збутись не могло,
що малювалося в уяві.
Стоїть усміхнений юнак,
уже розтиснувши кулак,
і простяга мені мідяк
для перевізника
на переправі.
* * *
Здається, пропонує щось лукавий,
про те, що і не снилось, натяка.
І хвиля, відбиваючи заграву,
палахкотить, як соромом щока.
І постає за тридев’ять морів
з вітрилами кораблик паперовий,
який ще може повернути слово,
але Гомер постарів і прозрів.
Подруга печаль
Мені набилась в подруги печаль,
як не спроваджував – усі зусилля всує.
Розсілася і Рильського цитує:
"Жаль світу цілого, землі і неба жаль".
Усе, що бережливо накопичив,
накидав у скарбничку за роки,
витрушую... А похвалитись нічим –
не в обігу сьогодні, чоловіче,
твої запліснявілі мідяки.
І шепотить улесливо до мене
спокусник, що у пляшці став зеленим,
і подруга шепоче про те ж саме:
– Ergo bibamus!*
І хоч покрій крилатого плаща
уже не для мого плеча,
та вип’ю – і здається, ще не вечір, –
здається, навіть море перелечу.
І надихає подруга мене:
– Та не зважай на вишкіри доби!
Ти ж, попри все, не нарікав на долю,
тримався і хороше щось робив,
скажімо, змія випустив на волю.
* Отже, вип’ємо (лат.)
* * *
Глибока осінь. Вечір пізній,
Калюжі. Відблиски зловісні.
У сквері лаються бомжі.
Глибока осінь. Вік залізний
у струнах, кіптяві, іржі.
І на межі, як на межі –
сьогодні рано, завтра пізно...
На розпутті
В пустыне мрачной я влачился.
И шестикрылый серафим
На перепутье мне явился.
А. С. Пушкин
Жив як усі і нудив світом,
проте вважав себе піїтом
і римував рядочки путні,
але в пустелі, п’яний в дим,
я не відчув, як серафим
мені з’явився на розпутті,
кричав у вухо і мечем
моє підважував плече.
Та й залишив лежать вві сні
із істиною у вині...
А то б прокинувсь на світанні
у КДБ чи в психлікарні,
уже в сорочці гамівній,
де передбачливо мені
вкололи б не один укол,
щоб остудити мій глагол,
і на крайсвіта повезли б...
Мене ж на ноги підняли
у синій формі два орли
і відбувати повели
всього лише п’ятнадцять діб.
* * *
Уже кінцева... недалеко, –
за поворотом до аптеки,
де співчутливо, як від серця,
призвідник першого гріха
тобі у спину посміхнеться
й порожнім блюдцем помаха.
Слава
Якщо накаже мачуха-столиця,
мені поставлять пам’ятник в Савинцях,
де я колись піїтом народивсь.
А в земляків відіб’ється на лицях:
"А це ще хто?!
І звідки він з’явивсь?!".
* * *
Осліплює обрій нікелем
велосипедного обідка.
Та вже поспішати нікуди.
І тиха моя ріка.
Окликну: "Гей, мої друзі!".
Покличу на чарку вина.
Та друзі на іншому лузі,
І лісом не йде луна.
Як стій стоять комиші.
Навколо – ані душі,
лише прибува, як повінь,
як з потойбіччя – тиша.
Із лісу виходить олень –
і тиші стає ще більше.
* * *
Вікно чорніє хрестовиною,
а за вікном така сльота...
До них мій голос не долине
і не докотиться сльоза.
Лише у спогаді моїм
під рідним словом, як під Богом,
ідуть, зникаючи за рогом,
за побратимом побратим...
І видихаю ні до кого,
в порожню втупившись дорогу:
– Кому повім?.. Кому повім?..
* * *
Усе, як і повинно...
Оголюються крони,
і глибоко у сіно
ховає скрипку коник.
То протяги обійстям,
то вихор над порогом
запалахкоче листям,
кільцюючи дорогу.
Ще знайдуться в Покрови
погожі дні в запасі,
та що не дієслово –
то у минулім часі.
І хоч надія тліє,
тепла уже немає.
Як сумно вечоріє...
Як холодно світає...
* * *
За спогадом сунеться туга,
затягує туго петлю.
Уже не чекаючи друга,
гіркої у чарку наллю.
Ні ока його золотого,
ні губ, що ліпили слова.
Порожня біліє дорога,
снігами укрилась трава.
Біліють над річкою схили,
на схилах чорніють сади,
і дивиться світ чорно-білий
з холодного плину води.
Ховається сонце за пругом,
дорога пірнає в пітьму.
І я, не чекаючи друга,
наповнюю чарку йому.
* * *
Увесь поринувши у спогад,
дрімає пес біля порога,
дрімає, голову поклавши
на білі витомлені клавіші,
і довго слуха, як вони
гудуть відлунням далини,
відлунням степу і доріг,
які з господарем оббіг.
І все, що згадується, сниться,
по обрій маревом струмиться,
і квітне мак на всю губу,
і пахне мітка:
"Я тут був!"
Обнявши пса біля порога,
дивлюсь на захід, на дорогу
і на туман біля ріки,
й мої читаючи думки,
на мене поглядає пес,
все розуміючи неначе...
І зірка кліпає з небес
так часто,
що ось-ось заплаче.
* * * * * * * * * * * * *
На межі як на межі
* * *
У виноградному тумані
спалахують листки багряні,
на соснах відблиски зорі, –
і тліє диво золотисто,
мов перештопане дитинство
мозаїкою на корі, –
і над балконом угорі
зліта, як плескітна "Джамайка",
дитяча голубенька майка
і тане високо вгорі, –
і сниться море юнакові..
І підловивши, як на слові,
на спогадах, не відпуска
чиясь сльоза, чиясь рука,
чиєсь освідчення в любові..
І розсівається туман, –
і дивляться, як з того світу,
крізь запітнілий целофан
покинуті на лавці квіти.
І вже оголені тополі,
стоять чужими в ріднім колі,
неначе теж після туману,
не впізнають себе і сквер,
де вавілонський шум фонтану
вже обірвався і завмер.
І тільки, струшуючи глицю,
вогниста білка у сосні мигне,
як спогад про рушницю,
що в першім акті – на стіні.
* * *
Це вже наша осінь золота,
тільки проба в золота не та, –
за кленові золоті листки
нам до Криму не купить квитки.
Але можна взять до Атлантиди.
Кажуть, там не гірші краєвиди...
Уявляєш: їхать довго, довго.
У купе шикарнім – я і ти,
і в чеканні чаю запашного
ложечка у склянці цокотить.
Уявляєш: будем їхать, їхать...
крізь сніги грудневої пори,
задрімаєм вухами до віхоли,
проснемось очима в кипарис!
Але що це?!. Поїзд мимо станції,
навіть не гальмуючи, летить.
І так само ложечка у склянці,
не зігрівшись чаєм, цокотить.
* * *
Хтось неначе дивиться у спину.
Плине, яку спогади, ріка.
І на золотій дорозі плину
дві хмаринки в білих фартушках.
Серце защемить – усе позаду.
Все позаду... Догоряє день.
Все позаду і не вийти з саду,
що уже без листя і пісень.
Знову оглядаюсь... Без надії
риюся в минулім навмання.
У саду ні яблука, ні змія,
і лише осліплює знання.
З чим я повертаюся до Тебе?..
Плине, як у спогади, ріка.
Може, хоч душа побаче з неба
те, що я навпомацки шукав...
* * *
Біля підніжжя терикона
Біля підніжжя терикона
перевиховуюча зона,
де циркулярка скавучить
і часом постріли вночі.
А біля зони грубо,
зримо підняв трубу хімкомбінат,
що, проковтнувши сотню хат,
облизується димом.
Їдка амброзія навколо
так розповзлася Диким полем,
що не знайти куща євшану,
ні ковили, ні будяка...
Вождя простягнута рука,
стріла стрімкого крану.
Барак гуде про співака,
Який співатиме в БК:
"А я еду, а я еду
за туманом".
Квитки поділені профкомом –
лише достойним і знайомим –
а кранівниці, щоб утішить,
вручили екземпляр афіші, –
і плаче Віра, сміючись,
і пальчиками на плечі
бретельку плаття поправля
і весело перекривля
оту себе, що око мружить
і відбивається в калюжі
із подарунком у руці.
Злітають в небо горобці,
димить труба хімкомбінату,
що проковтнув і нашу хату,
і нашу мову "провінційну",
в нових умовах недоцільну.
Мій друг поїхав за туманом,
за тим туманом, що над БАМом,
і я поїхав...
Щось покличе,
душа над степом закигиче,
постане в спогаді моїм
їдка амброзія і дим
і чорний конус терикона,
де за колючим дротом зона
і циркулярка скавучить,
і як від пострілу вночі
із ночі вибігає мати,
в руці стискаючи ключі
від неіснуючої хати.
* * *
Оркестр
Оркестр врочисто дограє
мелодію без слів
і про твоє, і про моє,
про те, що долею стає,
що кожен пережив.
Звучить то флейта золота,
то золота валторна.
Ніхто уваги не зверта,
як чорна паличка зліта
у диригента в чорному.
А я стою біля вікна.
А за вікном за рядом ряд –
вони ідуть як на парад.
І посміхається весна,
на золотих сліпучих трубах,
як однокласниця одна
ще нецілована у губи.
Я з ними поруч, заодно,
хоч споглядаю у вікно,
яке ніхто не поміча.
П’ємо із викликом вино
біля підніжжя Ілліча.
У ритмі нашої ходи
гримить оркестр на всі лади
і контрабас гуде.
Ніхто не відає, куди
нас диригент веде,
кого уб’ють, кого посадять,
хто запаніє на посаді...
Іде усміхнений Петро,
якому фінку під ребро
уже сьогодні всадять...
Ніхто не знає наперед,
куди веде нас диригент.
Та знають труби золоті
про все, що станеться в житті,
яка у кожного дорога, –
і вічна музика гримить,
і відбива дзеркальна мідь
усе, аж по останню мить
твого життя земного...
І я дивлюся із вікна,
пригадуючи імена,
а за вікном нікого...
Клубок у горлі застряє,
а про твоє і про моє
про те, що висловить хотів,
оркестр врочисто дограє
мелодію без слів.
* * *
Штрафник
Мідна музика пройшла
і дорогою на захід
з непрочиненої хати
повела похилий натовп
за околицю села.
Перед ямою в хустки
тихо схлипнули жінки.
– Відстраждав, – прошепотіли.
Підступивши до труни,
заклопотані сини
сироту-сльозу зронили.
Й поховали ветерана.
Був Степан – нема Степана.
Наробивсь. Відпочивай.
Скажеш Богові на звіті,
як боровся за врожай
і за мир у всьому світі,
як вела кругами доля
і тверда державна воля,
направляючи тебе
з пункту А до пункту Б
штрафником по всіх-усюдах:
то на танки, то на міни, –
ворог цілився у груди,
СМЕРШ прицілювавсь у спину…
І далеко до Берліну
і до п’ятої весни.
Та щастило рядовому –
в орденах прийшов додому.
Дуже довго йшов додому,
на одній нозі з війни.
Все позаду.