Ви цим автом їдете зі самої Швейцарії?
— Нє, що ви. Лишень зі Львова. Я купив його собі у Львові.
— Гарне авто, — похвалив Гриць.
— Дякую, мені так само подобається. Трохи старе.
— Пане Попель, а ви могли б нам зробити запрошення у Швейцарію? — поцікавився Юрко.
— В тому нема великої потреби, — сказав доктор.
— Ви хотіли сказати, "в тому нема великої складності"? — спробував виправити Гриць.
— Нє, я хотів сказати, що вам ліпше поїхати до Америки. Я можу вам зробити запрошення до Америки.
— Пане Попель, — це моя друга книжечка. Я надписав її для вас, — Юрко аж уклонився.
— О, дуже сердечно дякую. "Втеча в Єгипет"? Гарна назва, десь я чув про неї. А вашу книжку я маю, — обернувшись, повідомив Грицькові.
— Це мене тішить, бо в мене ще не вийшло жодної книжки.
— Овва! То я маю не вашу книжку?
— Певно, що ні.
— То я сподіваюся, що буду мати вашу книжку.
— Я подарую вам свій рукопис. У мене тут є примірник. Прошу.
— О, з великою приємністю. Мушу вам віддячити. Маєте десять долярів. То не замало?
— Гадаю, що ні.
— Пане Попель, а вас не цікавить розташування військових заводів у нашій області? — спитав Юрко.
— Знаєте, не цікавить. А ви маєте якийсь стосунок до військових заводів?
— Не маю ніякого.
— Мені теж так здається, що не маєте. Я не цікавлюся тими справами. Попросту їду до Чортополя на свято Воскресаючого Духу. Кажуть, що то має бути щось особливе. Гуцули в національних строях, музика, танці ріжні. Я то надзвичайно люблю. Маю при собі камеру, то зможу накрутити цілий фільм…
— Як вам живеться у Швейцарії? — перебив йому Гриць.
— Знаєте, то нелегко так відразу відповісти.
— А ви знали Германа Гессе? — кинув Юрко.
— Я запізнався з ним уже в останні роки його життя. Ми стрічалися на концертах барокової музики. Герман дуже любив стару європейську клясику, може, навіть більше від джезу чи Бетовена. Він, власне, так і казав, що для нього справжня музика кінчиться на Бетовені…
— А Фрейда ви знали?
— Фройда? Особисто не знав, але слухав його лекції перед війною в Зальцбурзі.
— То ви вже досить старий, пане Попель, — виявив Гриць.
— Я завше виглядаю молодший, як є насправді.
— А Юнга ви знали?
— Слухайте, я ж не можу всіх знати. Я знав деяких учнів Юнга. Дехто з них працював зі мною в моїй лічниці…
— Фантастика! А Джойса ви знали?
— Я читав його. Справив на мене величезне вражіння в роки моєї молодости…
— Ви його читали англійською?
— Французькою, потім другий раз німецькою…
— А чи відомий у вас у Швейцарії такий поет, як Антонич?
— Малкович?
— Ні, Антонич, Богдан-Ігор Антонич, такий поет?
— Знаєте, перший раз чую, але обов’язково пошукаю за його книжкою. То є ваш товариш?
— Так. Йому двадцять сім років.
— О, то ще дуже молодий. Певно, тому я не знаю.
— Грицю, ти що замовк? Спиш? — Юрко подивився на заднє сидіння.
Але Гриць не спав. Він саме заходився відкривати бляшанку з пивом, яку надибав у салоні "крайслера".
— Перепрошую, забув вам запропонувати, — сказав доктор, видобуваючи ще одну банку і простягаючи її Юркові. — Байєр. Може, ви хочете що-небудь з’їсти? Я маю тут канапки з шинкою і ементальським сиром, трохи чіпсів, крекерсів, помідорову пасту, салямі, помаранчевий джус…
— Дуже смачно. І все це ви тарабаните аж зі Швейцарії? — поцікавився Гриць за хвилину, пережовуючи й ковтаючи шмат якнайніжнішої рум’яної шинки.
— Та де, що ви. То родина у Львові так мене напакувала в дорогу. Кажуть, у Чортополі нема що їсти.
— Маєте добру родину, — резюмував Немирич. — А в Чортополі поселяєтеся в готелі?
— У Чортополі так само маю родину. Певно, що буду жити в них. Здасться, правда, що вони вже всі повмирали.
— Зрозуміло. Зверніть увагу на той мальовничий камінь, що навис над дорогою, — показав Гриць.
— Писана Скала, — цілком правильно назвав доктор.
— Саме так! То ви знаєте ці місця? — звів догори брови Юрко.
— Прецінь я тут народився…
— Он воно що! Тоді ви мусите знати, де в Чортополі площа Ринок, — здогадався Гриць.
— Як не знати, коли там проминуло моє дитинство. Мій тато мав на площі Ринок аптеку. Я часто бавився там у задніх покоях, де було повно ліків у пачках, реторти з якимись ріжнокольоровими плинами, старі терези, мушлі, екзотичні сухі рослини, зібрані за літо в горах, астролябії, заспиртовані саламандри й гадюки, срібні перстені, книжки латиною, градусники… Я залазив на само дно цього світу, в якому було так тихо і спокійно, і наслухав, як іноді озивався дзвоник при вхідних дверях, приходив відвідувач, я чув, як за дверима тато говорить з ним, то були переважно прості гуцули, котрі не розумілися на фармакопеї, потім я чув, як ратушевий годинник вибиває черговий квадранс, і я мріяв пробути там ціле життя, в тих покоях, заставлених вагами й бронзовими свічниками, заповнених грілками, клізмами, шприцами…
— Презервативами, — нагло втрутився Немирич.
— Не пригадую, чи й презервативами також, — знизав плечима доктор Попель. — Певно, гуцули ними не користувалися. А ви маєте проблеми з презервативами?
— Позаяк ми їдемо на свято Воскресаючого Духу, то маємо, — щиро сказав Штундера. — Там, знаєте, буде повно гарних незнайомих дівчаток…
— О, то прошу собі взяти, — і з тієї ж магічної кишені з’явилися два охайні "дум-думи". — То не є жадна проблема…
— Що б ми без вас робили, пане Попель? — люб’язно зашкірився Немирич. — Але повернімося до Ринку. Чи не підвезете нас просто на нього? Там о восьмій ми стрічаємося з друзями…
— Дуже радо, хлопці.
— Ми запрошуємо вас назавтра на вечір поезії, де будемо читати, — додав Гриць, водночас наповнюючи кишені канапками і крекерсами з паперових торбинок.
— Дуже радо прийду. Дякую за запрошення. Дуже мені мило.
Проминувши акведук і відразу за ним придорожнє кафе "Колиба", "крайслер" плавно, як для своєї комплекції, зробив останній поворот на Чортопіль, ще за кілька хвилин на схилі праворуч виникла готична садиба Лянцкоронського.
— Не знаю, як тепер, — заговорив після деякої мовчанки Попель, — але в мої часи там, за Лянцкоронськими, були препишні ожини. Я малим хлопцем ходив їх збирати. Там я перший раз був з панною…
— І взули її? — поцікавився Юрко.
— Прошу?
— Він питає, чи відбувся коїтус, — пояснив Гриць.
— О, ви аж таке хочете знати! В неї були такі трохи заячі передні зуби…
— І це вам перешкодило? — розуміюче спитав Юрко.
— Нє, але якщо казати відверто, я її не любив.
— А як ви взагалі ставитеся до жіноцтва? — глибокодумно поцікавився Гриць.
— Волію з ними мати суто, як у вас кажуть, ділові стосунки. Вони можуть дуже багато в цьому житті. О, вже Чортопіль!.. Ви собі навіть уявити того не можете, що для мене цей Чортопіль! Ці старенькі вілли з диким виноградом, ці мури, ці вежі з маленькими віконечками, ці гори, які звідусюди видно, цей домініканський костел. Зараз, якщо не помиляюся, просто по цій вулиці, а тоді скрутити направо — і вже будете мати площу Ринок. Ага, нє, перепрошую, другий скрут направо, бо перший приведе до церкви Воскресіння…
— Пане Попель, маєте чудову пам’ять, — похвалив Гриць.
— Скільки ж вам років? — пішов навпростець Юрко.
— Я не є молодий і не є старий, хлопці. Я вічний. Як, зрештою, і ви. Площа Ринок, прошу дуже! Тамті не на вас чекають? Гадаю, ми ще побачимося, вельми вдячний за товариство, було дуже приємно, веселих свят!..
— Веселих свят, старий мудаче, — сказав Немирич, коли величний "імперіал" уже від’їхав від них, і по цих словах розглянувся довкола.
На площі йшли останні приготування до свята: виносилися столи, напиналися намети, монтувалися помости, прикрашені стрічками, гірляндами і лампіонами. Багатоголові юрмиська вже прибували сюди зі свічками, масками й прапорцями.
— Он вони стоять, уже чекають, — кивнув Гриць у напрямку пам’ятника першим комсомольцям, що бовванів серед площі. — Слухай, Мартофляк знову жінку припер… Хому, як завжди, не впізнати… А то що за свинський бльондин з ними?..
Білинкевич — а саме так назвався свинський бльондин, інструктор Чортопільського міськкому комсомолу, член ОРГКОМІТЕТУ, який зустрів на вокзалі Хомського, офіційний хлопчина в радянському костюмі і при краватці, майже мажор, — пропонував усім негайно йти поселятися в готелі "Синьогора", де для учасників свята, за його словами, замовлено місця, але товариство не схотіло його навіть слухати, оскільки в шаленій голові Немирича виникла ідея пива.
— Ми не можемо просто так піти, не спробувавши тутешнього пива, — заявив Юрко. — Це все одно, що навіки зганьбитися, вкритися неславою, показати ворогові спину, зрадити самих себе, накласти в штани. Зрештою, ми маємо певні моральні обов’язки перед самими собою!
Усі інші гаряче підтримали його, за винятком Мартусі, яка дещо закопилила губку, але оскільки її дорогоцінний Мартофляк енергійно схвалив ідею Немирича, змирилася й рушила слідом за друзяками до гостинно розчахнутої пивнички "Під оселедцем", що знаходилася тут-таки, на Ринку, в одному зі старих купецьких підвалів.
Зійшовши на саме дно крутими слизькими сходами і продершися крізь густий задимлений ліс пияків, що їх о цій порі у пивничці було більше як завше і кожен з яких не забув обмацати Марту липким вологим поглядом, друзяки все-таки знайшли вільний заляпаний піною столик. Білинкевич зник десь у кухонних лабіринтах, але за хвилю повернувся і цілих два офіціанти почали носити до їхнього столика пиво з солоними паличками. Пиво й справді виявилося смачним, і Немирич розповів довгу його праісторію, котра брала початок ще за Австрії, коли відомий бровар Махальський заснував філію у Чортополі, розраховуючи на винятково сприятливий хімічний склад води в Річці, причому розрахунок виявився настільки щасливий, що вже незабаром чортопільське пиво постачалося до двору його цісарсько-королівської величності у Відень.
— Це дуже повчальна історія, друже Немирич, — поцінував Хомський, — але я волів би трохи більше почути про ту забаву, котра тут незадовго відбудеться. Що ви можете нам розповісти, юний ангеле?
Білинкевич аж зашарівся від такого звертання, проте розуміючи, що мас до діла з богемою, мобілізувався й пояснив:
— Свято Воскресаючого Духа… ху. Духу.
— Чудово, юначе! Ви повідомили саме те, що ми знали й без вас. Я дуже задоволений такою відповіддю.
Усі засміялися, точніше, заґелґотали, але тут Білинкевичу сяйнула рятівна думка, і він почав щось шукати по всіх кишенях, нарешті видобув зі своєї компактної торбинки, прозваної в народі "підераскою", вчетверо згорнутий проспект, віддрукований офсетним способом на прекрасному, якомусь аж фінському папері.
— Тут усе написано, — пролопотів.
— А де Мацапура, що він робить і чому нас не зустрів? — цікавився далі вимогливий Хомський.
— Павло Аврамович, як головний режисер свята, дуже зайнятий, — з готовністю відповів Білинкевич.