"Це не всі видіння, хлопче. Ти жахаєшся, бо бачиш гній життя", – говорив йому той чоловік.
Габр спав, забувши про все.
Коли він прокинувся, поїзд стояв і голос диктора просив звільнити вагони.
Габр вийшов на майданчик відкритої станції – і зіщулився від пориву холодного вологого вітру.
Тут не було пішохідних доріжок, і Габр, тримаючись за поручні, став обережно спускатися вниз по сходах. Нарешті він відчув під ногами хрусткий пісок. Довго йшов, орієнтуючись тільки на далекий шум, тут не було і акустичних маяків. У цих місцях знаходилася зона Y, де можна було пересуватися, покладаючись тільки на власні органи чуття. Лише окремі диваки їздили в ці зони, щоби насолодитися відчуттям своєї незалежності від техніки. Габр знав, що Державне Об’єднання не забороняло таких поїздок, воно вважало себе демократичним утворенням. Але він також знав, що люди чомусь не дуже поспішали сюди.
Він відчув, що втомився, коли дійшов до шуму. Тепер його вуха були заповнені нерівномірним і потужним гулом.
Із "Підручника з водометрії для коледжів шостого розряду"
Упорядник – Академія природничих дисциплін Державного Об’єднання
Море. Наявність у близькому просторі специфічного шуму, що іноді переривається різкими звуками. Для моря характерний тиск повітря на барабанні перетинки людини. Вологість (див. вище), наявна в повітрі, – наслідок належності моря до водних явищ природи. При подальшому переміщенні близького простору вода може входити в нього безпосередньо. Море за рівнем небезпеки для життя людини відповідає третьому ступеню за шкалою Бамра, за цим критерієм море можна співвіднести з пожежею та обвалом. Орієнтація людини біля моря порушується.
Море (II)
Габр дійшов до води і зупинився, його ступні вже були мокрі. Він постояв так кілька секунд, а потім рушив по вологому піску боком до вітру. Близький простір у таких місцях слабшав, усе поступово зміщувалося в душі людини. Габр пам’ятав це враження дитинства, коли батьки привезли його до моря, він ішов уздовж шуму і зовсім нічого не відчував – ні батьків поруч, ні себе. Це був дивний стан. І він випадково тоді наткнувся на когось, хто простував назустріч, – у мегаполісі такого з ним ніколи не траплялося. Вони обидва впали у воду, а батьки з жахом кричали, намацуючи його руками у воді, і потім швидко поїхали додому.
Габр ішов вздовж шуму, він не розумів моря. Йому завжди здавалося, що підручники з водометрії чогось не договорюють… Нібито море може виходити за межі близького простору… Але, з іншого боку, підручники і не брехали: море насправді було шумом і вологою в близькому просторі. Тільки от сам цей простір у Габра зникав, і про це підручники мовчали. Він, Габр, втрачав себе, – і тоді, в дитинстві, і потім, коли студентом приїжджав сюди. Про це "почуття втрати" всі мовчали, окрім хіба що психіатрів. В останньому класі коледжу він дізнався, що почуття "втрати себе" є почуттям втрати близької простору, а в прим-університеті, де два роки йому викладали психіатрію, дізнався, що це хворобливе почуття називається шизофренічним: людині починає здаватися, що її немає. Відповідно нібито зникає цілеспрямована особистість, людина стає не здатною до дії, до життя. Тож єдиною метою лікування може бути повернення людині її близького простору.
Зараз, однак, Габр ні про що не думав. Він ішов та ішов, то заходячи по кісточки у воду, то виходячи з неї, нібито в цьому безцільному русі вздовж шуму був якийсь сенс.
Раптом він різко зупинився і, подумавши про щось, зірвав прокладки з обох очей. Якийсь час він стояв, не наважуючись підняти повіки, глибоко дихаючи. Силкувався перебороти жах, який охопив його в передчутті того, що з ним зараз буде. Раніше він не знав, що таке невідомість. У близькому просторі все завжди було відомим: про це піклувалося Державне Об’єднання. Близький простір був начинений технікою, покликаною "орієнтувати". У близькому просторі були тільки звук і дотик, і невідоме завжди було ними – звуком або поверхнею, яка відчувалася на відстані. Від світу не виходила небезпека. Коли щось траплялося з людиною, вона просто не встигала збагнути чи злякатися.
Але тепер Габр відчував справжній жах, бо він знав: те, що йому зараз може відкритися – воно ні на що не схоже. Навіть більше того: можливо, він раптом злякався, що помиляється і насправді нічого немає – нічого немає перед ним… Уперше з подивом він виявив у собі почуття, яке спопеляло його зсередини, – сприймати далекий простір, жити в ньому. Стоячи обличчям до вітру, він молився, щоб далекий простір – навіть найжахливіший, найпотворніший – був. Галюцинація це чи що, але хай він буде. Нехай він буде!
Інакше, йому здавалося, він помре.
Він підняв повіки.
У першу мить він мало не впав, його хитнуло, і він знову опустив повіки. Але відразу незрозуміла спопеляюча туга за побаченим змусила його знову розплющити очі й дивитися, дивитися.
Що це? Що це? Що це?
Габр стояв по кісточки у воді. З усіх боків на неосяжній широчіні блакитного простору до нього мчали веселі вали. Вражаюча велика червона куля схилялася до горизонту.
Габр не чув, як незрозумілі, незнані йому раніше звуки виривалися з його рота й тонули в гулові стихії. Якщо б він не кричав, його серце розірвалося б, почуття, що ніколи не переживалися ним раніше, задушили б його зсередини.
Якісь прекрасні білі істоти носилися над ним, вигукуючи пронизливі звуки.
Лягали до ніг приборкані вали.
Що це?
Габр лежав ногами у воді. Він нічого більше не сприймав.
Через якийсь час хвиля обережно накрила його, і Габр отямився.
Він сів і роззирнувся: так само кричала про безумство безкінечна сяюча широчінь. Так само вигукували пронизливі звуки білі істоти, що носилися в повітрі. Що це? Що це?
Ліоз (І)
Ліоз готувала їсти, коли він увійшов до неї в квартиру. Брала з полиці банки, читала пальцями назви і потім відсипала те, що було в банках, в киплячу воду.
– Хто там? – запитала вона, відчувши чиюсь присутність в її близькому просторі.
– Це я, – промовив Габр.
– Габр! Де ти був? – вона вимкнула плиту і безпомилково кинулася в бік Габра. – Щось сталося?
– Так, – сказав Габр, притискаючи її до грудей. – Сталося дещо дуже важливе…
– Що?
* * *
Вони сиділи на м’якому дивані, і Ліоз говорила йому, схлипуючи:
– Хай тобі накладуть пломби, чуєш? Тебе вилікують, чуєш? Я прошу тебе. Все було так добре. Мені страшно, коли ти розповідаєш про це, я сама божеволію. Це страшно, Габр. Далекий простір – це просто безумство. Це божевілля. Коли ти розповідаєш, усе розвалюється.
– Ліо, я не знаю. Я не можу. Мені здається, якщо я буду слухатися в усьому Міністерства, я щось зраджу. Я боюся щось втратити, назавжди.
– Що втратити? Галюцинації?! – Ліоз вийшла з себе, її нерви були напружені до краю.
– Ти не розумієш, – покрутив головою Габр. – Ти просто не розумієш.
– Ти хочеш зруйнувати наше життя, так? Наше майбутнє? Габр, вернися! Що з тобою? Я не впізнаю тебе.
– Я сам себе не впізнаю.
Він вийшов від Ліоз із важкою душею. Навіщо він взагалі ходив до неї? Що міг зрозуміти слабкий жіночий розум, слабкі жіночі нерви? Він звалив на її плечі те, що йому самому не під силу. До того ж вона не знає, про що він говорить: страх, який у ній пробуджується, не врівноважується далеким простором, вона просто боїться і все. Білі істоти, що літають над головою і щось кричать, а там, скрізь, біжать вали, до нього, нескінченно, під величезним чимось угорі, і немає цьому кінця, – нічого того Ліоз не знає. І в нього немає слів, щоби назвати чудо.
Габр довго ходив вулицями, але ходьба мало заспокоїла його. Удома він зробив собі міцний оргнапій і вирішив прийняти ванну. Коли пролунав дзвінок радіофона, він подумав, що дзвонить Ліоз.
– Вас турбують із Міністерства контролю, – сказав йому ввічливий голос. – Ми просто подумали, що ви забули сьогодні прийти на прийом. Сповіщаємо, що пломби доставлені, чекаємо на вас завтра в той самий час. До побачення.
Габр якийсь час стояв, слухаючи дзижчання відбою. Потім кинувся до дорожнього пакета, де були необхідні для поїздок речі. Схопивши його, Габр вибіг на вулицю.
Із "Підручника з психіатрії для закритих установ"
Упорядник – спецвідділ Інституту психофізики мозку Академії медичних дисциплін Державного Об’єднання
Далекий простір. Рідкісний, але сильний психоз, ще Психоз далекого простору (далі – ПДП). Божевілля в його власному значенні.
Клінічна картина. Психоз викликає яскраві галюцинації, що супроводжуються почуттям смертельної туги, незадоволення. Хворий не знаходить собі місця, все його життя втрачає сенс. Один із найяскравіших симптомів – непереборне бажання хворого кудись бігти, "подалі". Хворий галюцинує неіснуючий далекий простір, який "кличе його за собою".
Результатом хворобливих відчуттів є органічне порушення роботи мозкових клітин у четвертому секторі лобових ділянок, а також у дельтаподібній частині гіпоталамуса.
На рівні психогенезу клінічна картина виглядає як руйнування близького простору, в результаті чого слабшає, а у важких випадках навіть зовсім зникає "інтим-я". Хворий втрачає соціальну орієнтацію і починає цілком співвідносити себе з далеким простором.
З погляду емоційної конституції хвороба є надзвичайно сильною аномальною емоцією, яка переживається безпосередньо в стані марення. Про її характер ми можемо судити з таких зовнішніх ознак: більш часте дихання, підвищені тиск і тонус, мимовільні рухи кінцівок (особливо якщо хворий закріплений у бокс-камері), підняті повіки очей. Часто хворий кричить, не в змозі пережити галюцинаційні картини.
Важливою особливістю ПДП є мнемонія. Побачені раз галюцинаційні картини не зникають безслідно після одужання, а продовжують залишатися джерелом важкого неврозу на все життя. Тому хворі на психоз у разі успішного лікування вважаються лише умовно здоровими і перебувають пожиттєво на обліку в диспансері Міністерства контролю.
Соціальний прогноз хвороби несприятливий. Хвороба, вилучаючи (хоч і тимчасово) "інтим-я", тим самим руйнує соціальні зв’язки з громадськими структурами. Хворий стає погано керованим, а у важких випадках – некерованим. На одній зі стадій, як правило, з’являється манія величі: свої галюцинаційні бачення хворий починає видавати за реальність, яка відкрилася йому завдяки наявності нібито особливих органів чуття.