І сказав їй якось:
— Який у вас гарний лоб!
— Справді? Чого це так — мені вже не раз казано, що в мене гарний лоб? — одказала Ліна.— Всі його хвалять.
Це не сподобалося Гориновичеві — перше, що в ній не сподобалося йому. Через віщо? Він завсігди був тієї думки, що красу треба скрізь, у всяких формах, шанувати й... хвалити. Та нащо ж вона сама?.. "Всі його хвалять!" Нерозумно.
Заспокоїв себе тим, що властиво ж це вельми невинна річ,— просто їй гарно було йому, найближчій до неї людині, розказати про те, як її хвалять.
Більше не сподобався йому другий випадок. Вона сфотографувалась і, даруючи йому свого портрета, спиталась: чи добрий?
— Еге, риси всі так,— одказав,— одного тільки нема – ваших очей.
— Як-то? — спиталася.
— Нема того проміння, що б'є з ваших очей і мов аж у душу засягає...
— А знаєте,— жваво перепинила вона,— мені й Липовський казав: "Чудові очі у вас, як глянете, то так і проймають!" І ще каже: "Не дивіться на мене так!".
Це вразило Гориновича. Липовський був чепурний дурень, і Горинович ніколи не думав, що Ліна могла дозволяти йому щось таке казати собі. Він гостро, за малим не гнівно, вияснив їй, як це негарно.
Вона вислухала покірно й сказала, мов прохала простити.
— Я така ще дурна! Іноді роблю щось і негарне, не знаючи до пуття, чи можна його робити, чи ні. Ви мене вчіть, розказуйте мені, щоб я могла зробитися кращою.
Як можна було гніватися на цю ласкаву дитину, що прохала сама науки й направи? Ця відповідь цілком роззброїла Гориновича. І більше вже нічого підхожого в їх ніколи не було. Без ніякої перешкоди він міг упиватися її красою і заслухуватися її пісень. Вона добре співала. Сівши в куточок, він дивився на її обличчя, на руки, що бігали по клавішах, а круг його літали співучі звуки її любого дорогого голосу... Як він любив такі хвилини! Ще більше, ніж ті довгі проходки в величезному міському парку тільки вдвох із нею, під віттям старих ряснолистих дерев. Та плавання човном — то було найкраще, їдуть річкою кудись за місто, в веселому молодому товаристві, серед якого вони завсігди були вдвох, їдуть довго попід берегами, аж поки обберуть по квітчастій луці або серед невеликого гайка, скільки крику, пісень, руху, світу, пахощів і молодості; і серед усього цього — вона, його чудова, його дорога, його найкраща в світі Ліна... Вертаються додому пізно ввечері або вночі, не гребучи і пустивши човен за водою... Легенька хвиля ледве плеще об човен, місячне сяєво срібним пасмом лягає через усю річку... міниться й жахтить на дрібненьких хвильках... Хтось плеснув веслом, повернув човен,— він уїхав у те пасмо: з піднятого весла одна по одній падають, тремтячи й сяючи, блискучі краплі. Не видні досі в темряві обличчя стають видними, ніжно матовими, з м'якими, трохи невиразними рисами... На мить це, а далі знов усе зникає в темряві. Частина товариства співає, й далеко несуть хвилі чудову пісню... А вони, Ліна й він, сидять поруч, і він чує, як єднаються їх душі...
Так проминула весна, літо, надходила осінь.
"Чого ж я ще шукатиму? — думав собі Горинович.— Хіба ж я не знайшов, чого мені треба? Хіба моя повсякчасна мрія,— гармонія душі й тіла, щоб краса тіла єдналася з красою душі,— хіба вона не здійснилася тепер у цій дівчині? Чи не гарна ж вона, як зоря пишного ранку, чи не чиста ж, як краплина роси на білій лілеї? А цей спокій, ця добрість її — вони ж віщують йому ясне, спокійне, лагідне життя з нею вдвох! І чого ж іще дожидати, коли він її кохає, коли він жити без неї не хоче, ні, вже й не може?.."
І Горинович, і Ліна хотіли, щоб весілля було швидше. Та якісь там практичні перешкоди примусили старих Гламчевських одсунути його на місяць. І довелось підождати.
Поки минав цей місяць, Горинович силкувався якомога ліпше влаштувати кубельце задля їхнього життя вкупі. Найняв квартиру більшу, накупив меблів і всього, чого треба, щоб зробити з голих стін чепурне й принадне гніздечко. Серед того клопоту час поминув досить швидко, і за тиждень мало вже бути весілля.
У неділю Горинович прийшов до Гламчевських, як звичайно, зранку. Старі ще вчора виїхали на два-три дні до Києва. Він — за якимись своїми справами, а вона — дещо покупити дочці. Ліна й собі замірилась була їхати, та трошки занедужала й лишилася дома. Сьогодні Горинович стрів її вже зовсім здоровою, тільки трохи блідішою, ніж звичайно.
Вона простягла до його руки, а він почав їх цілувати, думка про те, що ось-ось надходить день, коли він зіллється з нею в одну духовну гармонію, піднімала йому серце.
— Ліно! Ліно!., як гарно!... Швидше, швидше бути вдвох, тільки вдвох...
— Хочеш, щоб ми завсігди були тільки вдвох?— пошуткувала вона.
Він засміявся щасливим, радісним сміхом.
— Ба ні, моє ясне щастя! Тільки хочу, щоб ніхто не перешкоджав нам бути вдвох щоразу, як забажаємо. А жити треба серед людей. Щоб боротись і працювати. Боротись за кращі, ясніші ідеали, ніж ті, які панують тепер серед людей. Працювати, щоб побачити ліпші, ясніші дні.
Вони вже ходили вдвох по світлиці, він обнімав її за стан і казав:
— Адже ми будемо боротись і працювати? Правда? В цьому життя, без цього тільки сіреньке існування без мети. Тільки висока мета робить життя розумним і щасливим. І ми підемо до неї, правда?
Вона слухала його й казала: "Еге, правда!.. Ти мій коханий... Правда!.." А він, щасливий і зворушений, з піднесеними почуваннями, все говорив до неї про те, чим палала й сяла тепер його душа, дивлячись у високості...
Вони сіли в куточку — там, де стояло кільки пишних гіллястих олеандр та фікусів. Жартуючи, вони звали це "своїм садом" і любили в йому "ховатися". І тепер сіли там на маленькій канапі, притулившись одне до одного; вони стихли, очі їм заплющились, їх голови схилились одна до однієї. І ледве Горинович почув, як до його доторкнулось це кохане чоло людини, кращої й чистішої за яку він не стрівав на світі, відразу його обняло могуче й страшне почування — мов зникає все навкруги його, мов немає ні цього будинку, ні людей, що живуть у йому, що живуть у всьому цьому місті, мов нема нічого,— тільки їх двоє: Ліна й він... І в їх двох з'єдналося все — увесь світ широкий і глибокий... Почування обнімало його, підносило вище й вище, примушувало напружуватись усю його істоту... він чув, що далі так уже не може бути, що це мусить якось, чимсь перепинитися.
Відразу Горинович почув у світлиці якесь тихе-тихе шамотіння, мов хтось ізлегка йшов, ледве ступаючи. Розплющив очі й закам'янів. Навпроти його, там, у другому кінці світлиці, де були двері, стояла якась страшна істота і робила щось надзвичайне. Випроставшися рівно, вона простягала наперед свої руки, кощаві руки зсохлого кістяка, і держачи їх долонями вниз, якось перебирала в повітрі пальцями. Перед очима в Гориновича ворушились довгі, закан-дзюблені, як кігті в хижого птаха, нігті; обголені по лікті руки трусились... вище ліктів брудними клаптями звисало щось,— воно колись було одежею... Голова держалася високо на бридко тонкій худій шиї, а блідо-земляного кольору обличчя, ці кістки, обтягнені шкурою, було б обличчям викопаного з землі трупу, коли б не ті широко розплющені нерухомі очі... Біле довге волосся жіноче поплутаними нечистими пасмами падало на плечі, ледве прикриті чорним дрантям. Це дрантя висіло навкруги стану, б'ючись огидно-брудними торочками об страшно худі босі ноги.
Вона йшла наперед, стиха й обережно ступаючи, і все мацала в повітрі руками, ворушила пальцями. Між Гориновичем і нею стояв стіл, а біля його канапа й крісла. Вона дійшла до їх, її ліва рука торкнулась до одного. Вона спинилася й почала обмацувати. Горинович зрозумів, що вона сліпа. В цю мить Ліна розплющила очі й скрикнула стиха.
— Хто тут? — хрипким пригніченим голосом спитала сліпа, перестаючи обмацувати меблі.
Цей голос мов очутив Гориновича.
"Мабуть, якась старчиха",— подумав собі і, покинувши Ліну на канапі, підійшов ближче до дивної гості.
— Чого вам? — спитався.
— Хто зо мною говорить? — спитала вона, не відповідаючи.
— Та чого вам треба в чужій господі? — сказав Горинович.
— Не в чужій... у своїй,— сказала сліпа.— Моя господа... одняв її в мене...
— Хто відняв? — питав Горинович, нічого не розуміючи.
— Зять мій... Гламчевський.
І відразу Горинович зрозумів, що це мусить бути та сліпа бабуся, Гламчевської мати, що ніколи не виходила з своєї світлиці.
А вона казала далі:
— Ви чужий? Правда?.. Поможіть... коли бога в серці маєте... Бог вам заплатить?.. Обрятуйте мене!..
І вона благаючи простягла руки в той бік, відкіля чула його голос.
Гориновичеві почало здаватися, що вона божевільна. Він повернувся до Ліни, хотів спитатися, що це, що тут треба робити. Ліна сиділа на канапі, якось прищулившись, зобгавшись, зціпивши руки, біла, як стіна. Він хотів кинутися до неї, але в цю мить сліпа досягла до його, вхопилася кощавими пальцями йому за руку й казала далі хрипким голосом, раз у раз уриваючись, мов їй важко було знаходити слова:
— Зять пограбував... усе моє... все... і дом, і земля, і гроші... а він одняв...
— Як одняв? — спитав Горинович, силкуючися зрозуміти, шо це діється перед їм.
— Жила з дочкою... Умерла дочка... Коли б не вмерла.— прийшла б... Десять років не чула її... І Ліна... дівчина... онука... всі повмирали... Ні, не повмирали...— казала Параска,— живі... А до мене — ніхто... Десять років... Відколи відняв... Сліпа не бачить... Каже: окладний лист із земства... Підпишіть... Отак і тут... Я не бачу... Я підписала... А то не складний лист, то документ... на все... щоб йому все... Забрав, мене замкнув... Щоб нікому не сказала... І ніхто, ніхто не... як це?., не одвідав... десять років... Боже!.. За що? Десять років!., ніхто!.. Рятуйте! Ви чужий... Ви чужий... у вас серце... у моїх дітей нема. Рятуйте!..
Вона крикнула й захиталась. Горинович підхопив її, більше доніс, ніж довів, до великої канапи і положив на їй, підсунувши під голову подушку.
Підвівшись, побачив у дверях наймичку.
— Лікаря! — скрикнув.— Лікаря швидше! Наймичка вибігла.
Горинович нахилився над сліпою. Вона здригнулася кілька разів і стихла. Горинович притулив руку їй до серця,— воно не билося. Вона вмерла, витративши всю силу на останній вибух.
Тоді Горинович повернувся до Ліни.