— Прийшли воли торгувати у нас, дожидають чоловіка.
— Так, так, ваша мосць,— обізвався Андрій Крук, встаючи і проганяючи буцім останні сни,— ми прийшли воли торгувати й не застали хазяїна. Що ж, кажу я кумові, ось йому,-^ пояснив він, показуючи на Ворошила, який теж прогнав сон і покірно водив очима по всіх обличчях, ухиляючись зустрітися з утопленими то в нього, то в Крука з усіх боків поглядами. — Що ж, куме, кажу я цьому... Нема, куме, хазяїна дома, га?.. Нема, то й нема. На нема й суду нема...
— Перестань верзти, дурний хлопе! Хитруни! Зрадники! Знаємо ми вас! Пов'язати їх! — гукнув він до своїх, і вони ту ж мить накинулися на козаків, немов шуліки.
Саме в цей час відчинилися двері й до хати вступив Данило.
— Хто такий? — загукав старший, накидаючись на нього.
— Та колись люди тутешнім господарем звали,— відказав Данило.
— Ей, ви! Чи стоїть варта коло двору? Не дрімать! Чуєте?
— Коли тобі миле твоє життя,— почав він, звертаючись до Данила, що стояв перед ним,— відповідай мені зараз без викрутів: де бунтівник-запорожець? Відповідай просто!.. А то я тебе в попіл зітру.
Сказано це було чванливо і крикливо. Данило позирнув на доволі грубу постать перед собою, що ледве досягла йому до козацького плеча, і відповів спокійно:
— Не відаю ніякого бунтівника-запорожця!
— Я хату твою в попіл оберну! Я тобі й сліду від неї не лишу! Чуєш?
— Ваша воля й ваша сила! — так само спокійно відказав Данило.
— Та він не втече від нас! Чи варто з-за цього гарячитись!? — сказав другий, теж, знати, офіцер, який, скоро лише увійшов до хати, розсівся на лаві і смоктав люльку з янтарним мундштуком. — Ми ж мало не зранку не їли нічого! — додав він, протестуючи й тихо зітхнувши.
— Що є їсти? — загукав гнівно старший, нагло й люто кидаючись на всі боки й нюхаючи повітря. — Що є? Подавай сюди! Хутко! Подавай!
І він тупотів ногами й лупив своєю шаблею об стіл.
— Жінко! — промовив Данило. — Поспішай з вечерею.
Господиня проворно взялася готувати страву. Очі її оббігли всю хату, всі куточки, ніби шукаючи когось, і, здавалося, якась тривога промайнула на її байдужому обличчі.
Вона шукала очима Марусі й тепер лише примітила, що дівчина непомітно зникла під час метушні.
V
Чудова, темно-блакитна, прозора, тепла ніч таємниче зоріла, коли Маруся спішно випорснула з хати, проповзла попід гіллястим наметом розквітлої калини, що стелилася по землі, і опинилася в саду. Тут її сховали кучеряві яблуні й густі, як сітка, черешні.
Тут вона постояла, ждучи, поки перестане колотитися серце. Кожна жилка в їй билася, ноги підгиналися під нею, мислоньки роїлися й мішалися; якісь блискучі образи літали перед очима, а з очей точилися пекучі сльози від нової, досі незнаної туги на серці, суміш із якоюсь радісною надією.
Від свіжого нічного повітря вона прийшла до пам'яті, нарешті, і сльози припинилися й думки взяли лад.
Усе навкруги було таке пахуче, та свіже, та цвітуче! Усе таке любе й близьке серцеві! Уся сповнена любові і смутку, вона нахилилась і палко почала цілувати траву, квіти, нахилене гілля, звертаючи туди й сюди очі свої, виказуючи всією істотою своєю і вагання і щиросерду прихильність до чогось, не зовсім ще ясно зрозумілого, але що вже поглинуло всю її душу.
Легенький шелест між деревами пройняв її морозом і кинув у жар. Вона припала до землі, й уся біла постать потонула в розквітлому білому гіллі.
Все знову замовкло.
Вона на якийсь час немов прикипіла до землі серед цього німого саду, під м'яким світлом і мерехтінням зір, серед тихомирних пахощів квіток і трави,— всюди навколо неї було тихо, і вигуки, що долітали з двору, пронизливо тремтіли в теплому повітрі.
Вона хотіла вже була відхилити гілля, що прикривало її, як знову пролетів легенький шелест, такий самий, як і попереду, і просто перед нею виросла здоровенна постать січовика між двома високими черешнями.
Марусине серце радісно затремтіло і слідом по тому журно та жахливо затріпотіло.
Постоявши трохи, січовик рушив далі — знати, простував до виходу з саду над річку. Велетенська постать його здавалася велетенською тінню,— так легко, так тихо й зручно пробиралася вона між густими, міцно сплетеними між собою черешнями та кучерявими яблунями: ані шелесту не було чути, ані колихання не було помітно.
Сама не розуміючи добре, чому й нащо, Маруся пробиралася й собі слідом за січовиком, часом лише зупиняючись від тьохкання та завмирання серця.
Так обоє перейшли вони через увесь сад, вибралися за огорожу із живої, виткої й повзкої зелені і опинилися коло річки.
Річка колисалася між берегами з якимось турботливим гомоном. Побережний комиш сріблився в темряві; золоті зорі миготіли на хвилях і блискотіли в небі. До в'яза, що попустив спіднє гілля своє в річку, прив'язаний був човен, хисткий і легенький, як шкаралупа. Суміжна лука, гори — все повите було тишею, теплом і прозорою теплою імлою.
Тут січовик спинився, обертаючи погляд у всі боки й міркуючи, як раптом почув позад себе дитячий тихий голосок і ту ж мить почув дотик дитячих ніжних рученят. Він обернувся, як людина, якої ніщо не в силі ні здивувати, ні вразити, і побачив перед собою Марусю.
— А що, дівчино? — спитав він її таким рівним голосом, ніби й у зароді не було ніякого лиха, ні напасті.
Але Маруся не промогла вимовити й словечка і тільки, ухопивши його за руку, з благанням звертала до нього очі.
Проте ці очі говорили так красномовно й так багато, що січовик погладив її по голівці. Щось схоже на ласкаву ніжність, на жалісне співчуття виявила його нахилена постать.
— Можна пробратися до Чигирина! — вимовила Маруся.
— Як же це можна, дівчино-порадонько? — спитав він, стиха усміхаючись.
— В степу стоїть батьків віз із сіном,— промовила Маруся,— воли пасуться теж у степу... Я все знаю, де й що... Запряжемо воли... Лягайте в сіні... Я повезу до Книшевого хутора... Там річка... За річкою вже чигиринська сила!
Січовик дивився в блискучі її очі, на її тремтячу легеньку постать, що стояла перед ним, і чув, як колотиться маленьке серденько. Він почув раптом, що його мужнє, загартоване серце немов розтоплюється у грудях, і щось таке з ним подіялося в ту хвилю, що й опісля не міг він до ладу розказати, а тільки замислювався, згадуючи.
— Хто це тобі цю думку подав, Марусю люба? — спитав січовик.
— А я знаю казку,— відповіла Маруся,— як дівчина від розбійників утекла.
— А розкажи мені цю казку, Марусю,— мовив січовик.
— А до Чигирина? — несміливо спитала Маруся.
— А до Чигирина поїдемо,— одказав січовик, ніби обіцяв їй медяника. — Ми, мабуть, узявши берегом у цей бік, проберемося в степ?.. Проберемося? Ну й добре! А дорогою казку послухаємо.
Рука об руку вони почали пробиратися берегом якнайобережніше. Зразу долітав до них шум і голоси з Данилового двору, але потому облягла їх цілковита тиша, яка лише буває нічної доби на безлюдних берегах річки, коли навіть плески та переливи хвиль тільки надають тиші, а не порушують її.
— Ану, розказуй казку, Марусю,— мовив січовик, скоро вони ступили сюди.
Чимало тривог, чимало надій і острахів хвилювало Марусю, і вона поглянула на січовика з сумним ваганням;' січовик споглядав на неї й усміхався. Навіть при непевному мерехтливому світлі нічних світил видно було в ньому стільки чулості, відваги, таким чарівником виглядав він, що в Марусі одразу відлягло від серця і зникла вся тремтяча метушливість.
— Ну, починай, Марусю люба, починай! — сказав січовик. — Я страх як люблю казок слухати.
Маруся почала:
— Жив собі, був собі козак і віддав свою дочку заміж.
— Коли за доброго чоловіка, то й з богом! — зауважив січовик.
— Козачці не до душі був молодий,— оповідала далі Маруся,— але вона покорилась батькові, пішла заміж, і молодий одвіз її до себе в господу.
— Бідна дівчина! — додав січовик.
— Тільки чудна була та господа у молодого,— оповідала далі Маруся. — Стояла вона серед густого лісу, і ніде не було шляхів битих, і нізвідки ніхто не показувався: пустеля навкруги. Тяжко зажурилася молода.
— Ще б не зажуритися! — зауважив січовик.
— І зразу вона ні на що не дивилися — все побивалася, потім з горя почала до всього додивлятися та все розглядати... Все розкоші... тільки їй не треба було розкошів, а заманулося їй довідатися, куди це чоловік її щовечора їздить із товаришами. Але скоро спадуть вони на коней, так одразу й зникнуть у гущавині, тільки хвильку яку чути кінське тупотіння, а потім знову тихо та глухо...
Ходила вона по всьому домі, й від усього дому були в неї ключі. Тільки ніколи чоловік не пускав її в один льох. Льох цей стояв під густими гіллястими дубами; двері чорніли з-під зеленої листви, немов звіряча паща.
"І що вони таке ховають?" — подумала молодиця.
Подумала — й зараз до льоху. І бачить на засуві такий замок, що й удесятьох його не підняти.
Постукала у двері, ніби об камінь — так глухо. Поглянула у щілину — темно, як у криниці.
Коли це з-під порога щось блиснуло, як іскорка. Вона припала до землі. Щось блищить.
"Що воно таке?" — думає собі вона.
І хоч страшно, проте засунула руку і вхопила.
Чує — щось холодне. Зирк, а то обрублений біленький мізинчик і на ньому перстеник.
"Довідалась я,— думає молодиця,— їздять вони на розбій".
А чоловік був такий ласкавий.
— От і впізнай людину з виду! — мовив запорожець.
(А тим часом уже почало світати. Передранішній вітрець перелітав степом. Вони все йшли понад тихими берегами рука в руку).
— Почала молодиця думати-гадати, що їй робити; так думала вона, що в голові у неї зашуміло, неначе під млиновим колесом. Навкруги все чорніли ліси, такі густі, як стіни. Пустиня така навкруги, що в ній лише заблудитися можна, а не знайти притулок або вибратися до живих людей.
Куди втікати?
Довго вона думала й передумувала. Сонце вже закотилося, а вона все думає. Зорі висипали на небо, а вона все думає.
Коли чує: їдуть!
Увіходить чоловік і такий радий їй.
— Я за тобою скучив!— каже.
Простяг до неї руки, а вона бачить на рукаві у нього кров.
— Що це на рукаві? — питає.
— А це я полював красного звіра,— відказує й сміється. .
Почули товариші й собі засміялися.
Поглянула вона на чоловіка — був він їй нелюбий, а це ще й страшніший став.
Поглянула вона на його товаришів — жодного приємного обличчя немає.
Подумала вона, як-то жити з ними, забула про всякі страхи й поклала втекти.
— Втечу світ за очі!
Січовикові дуже подобалася казка, хоч які думи клопотали його голову, проте він так дививсь на Марусю і так усміхався, наче його солодким медом частували.
— Тільки діждалася, що всі поїхали з дому, зараз вона щільно позачиняла і ворота, і двері, і вікна й пустилася бігти лісом.
Ні шляхів, ні стежок, жодного сліду не було, тільки вечірня зоря присвічувала їй, і по ній вона путь держала.
Усю ніч вона все йшла та йшла, а ліс усе густіший та густіший, все темніший та темніший.
От ледве-ледве стало на світ благословлятися, і тихо-тихо стали пробиратися в ліс червоні промінчики.